поїзд "Хмельницький-Дебальцево"

Aug 21, 2010 15:41

Як правило я їжджу до Полтави винятково полтавськими поїздами, які в народі називаються "експрес" і "нічний".
"Експрес" це потяг з відносно новими вагонами, в яких інколи працює кондиціонер, туалети працюють навіть під час зупинок, сидіння розташовані як в літаку. Також у кожному вагоні є кілька зомбоящиків (телевізорів) з російським кіном про війну або мєнтов. Щоб не знудило від кіна, доводиться всю дорогу слухати плеєр. У кого немає плеєра - тому не пощастило.
"Нічний" це потяг зі звичайними плацкартними і купейними вагонами. Раніше мав номер 612, а зараз - здається 143. Тут розповідати особливо нічого. Поїзд як поїзд. Правда останніми роками вагони почали оновлювати, ремонтувати і тепер вони переважно виглядають по-людськи.

Але кілька тижнів тому нам з дружиною чомусь не вдалося придбати квитки на такі знайомі полтавські поїзди. Єдине що нам більш-менш підходило по часу це "Хмельницький-Дебальцево".  Бляха. І нікуди не дінешся від цього. До того ж нам пощастило отримати коронні місця - через стінку від туалету. Хоча ні, найбільш коронні це бокові біля туалету.
Вагон був старий і пошарпаний, розпечений і смердючий. Вікна відкриті на третину і це, зважаючи на спеку і близькість туалету, добре, але не для тих хто спить на підвітреній верхній полиці. В нашому притуалетному купе (не плутати з купе купейного вагона) їхало ще двоє жінок і двоє мужичків. Мужички завалили у вагон одними з останніх. Вони їхали з Києва до Дебальцевого.
Компанія засмаглих мужичків завалила до вагону гучно і весело. Вони тягли величезні і дуже важкі торби. Заробітчани-будівельники, - подумав я і відчув що спокійною і комфортною ця подорож не буде.
Порозпихавши торби по третіх полицях і усіх багажних відділеннях, мужички замовили у провідника ЧАЙ! Вони сьорбали солодкий гарячий чай стікаючи потом у цьому пекельному розпеченому вагоні серед цього пекельного нестерпного літа, а потім вони пішли бухати зі своїми друзями десь у середину вагона.
Поки наші сусіди по купе бухали, з надр вагону в напрямку туалету приплентався інший, вже "піддатий" мужичок. Туалет був зайнятий і мужичок приземлився на протилежній від мене полиці. Я подивився йому в очі і відразу ж зрозумів що зробив помилку, бо він миттєво зафіксував погляд і розцінив його як запрошення, або, принаймні, зелене світло до п'яного базару.
- я нє мєнт, - сказав він
- добре, відповів я
- я нє мєнт, ще раз повторив мужичок.
Було видно який він щасливий від того що він не мент. Я за нього щиро радів. Людина не мент - хіба це не прекрасно? Так, може він і згрішив там десь, бухав, жінку бив, може навіть мав кілька ходок, але ментом не став, залишився людиною.
Він повторював це знову і знову. Тиснув мені руку. Врешті-решт я вирішив дати йому зрозуміти що мені спілкування з ним ніби вже і набридло, тому я ще раз потиснув йому руку і сказав що я зрозумів що він не мєнт і це дуже добре.
На слові "зрозумів" мужичка перемкнуло. Він поняв шо імєєт дєло якщо не з бандеровцем, то точно з западенцем. Але якщо врахувати що всі западенци це бандеровци ....
- А-а-а, - затягнув мужичок, - раз ти "зрозумів" тогда я с тобой вопщє гаваріть нє буду, бла-бла-бла.
Кінець мужичкової фрази загубився у бубонінні.
- А шо такоє, - запитав я, - українська мова не подобається?
- Чево?
- Українська мова не подобається?
- подобається-подобається, бла-бла-бла
Він знову щось забубонів і переключив увагу з мене на нашу сусідку по плацкарті, яка сиділа збоку від нього. Він щось запитав, і вона відповіла по-українськи.
Мужичок був в шокє. Він обвів усіх нас нетверьозим поглядом і спитав
- Вот ви со Львова, да?
- ні, - ми заперечно захитали головами.
- із Черновцов?
- ні
мужичок задумався. Мабуть йому не вдавалося згадати назви інших бандерівських міст.
- і чьо ви к нам в Донєцк єдєтє? Ми ж там за Януковіча голосуєм, - задумано промовив він.

Врешті-решт наша сусідка видворила бідолагу з полиці зі словами: "понапиваєтесь, а потім не знаєте як себе вести". Вона дістала матрац і почала стелити постіль, щоб попередити можливі візити інших подібних гостей. Мужичок пішов до туалету.

Через деякий час в купе повернулися наші засмаглі сусіди-мужички. Один з них - старший, більш тактовний і більш "упітаний". Інший - молодший, більш худорлявий і по-молодецьки "рєзвий" (щось середнє між пацанчиком і мужичком). Старший мужичок, побачивши що нижні полиці вже зайняті, заліз на свою верхню підвітрену полицю, попередньо запитавши чи не будемо ми проти того щоб закрити вікно, якщо йому буде дуже дути. Ми погодились.
Пізніше ми разом намагались закрити вікно, але не змогли зсунути раму навіть на міліметр. Спочатку ми її штовхали знизу, але мужичок смєкнул, шо вектор сили при штовхання знизу спрямований далеко не паралельно площині вікна, а під кутом, тому ми частково виштовхуємо раму назовні. Ну, відповідно виникає додаткове тертя між дерев'яними поверхнями. Мужичок виліз нагору і, ставши лівою ногою на праву верхню полицю, а правою ногою - на ліву, взявся за ручку і потягнув її вгору. Я при цьому продовжував штовхати раму знизу. Мені, як колишньому слухачеві курсу теоретичної механіки, імпонувало мужичкове технічне мислення. Бач, хоч і п'яненький, але розібрався що результуюча сила при одночасному штовханні знизу-назовні і підтягуванні згори-всередину, буде спрямована точно вгору. Може б у нас навіть вийшо закрити те вікно, але, на жаль, на нашому вікні замість стандартної міцної ручки була прибита цвяхами якась самодіяльна ручка з іржавої сталі. Я бачив що вона не витримає, але не хотів розчаровувати мужичка, якому вітер дув у ноги. Ручка відірвалася відразу ж, при першому прикладанні сили. На стіл посипалися тріски. Мужичок матюкнувся, поклав відірвану ручку на мою верхню полицю і знову влігся на своє місце.
Та ви й без мене знаєте всі ці старі вікна з дерев'яними рамами у плацкартних вагонах. Їх неможливо відкрити, і закрити. Я взагалі думаю що їх відкривають і закривають в депо за допомогою якоїсь спецтехніки.

Маса тіла молодшого мужичка, очевидно, виявилась недостатньою для того щоб впоратися з тою кількістю алкоголю, яку їй, тобто масі, запропонував мужичок. Спочатку він дуже активізувався і безперервно пересувався по вагону спілкуючись з усіма своїми колєгами. Але через годину-півтори йому стало важко триматися на ногах і він вже не ходив, а "плавав". Він ніяк не наважувався залізти на свою верхню бічну полицю. Простір хитався навколо нього, слабкість і невпевненість оволоділа кінцівками і язиком. Він стояв на проході, спершись на свою верхню полицю і дивився вниз на полицю нижню, де в цей час вже намагалася мирно спати молода дівчина. "Хоч би не блювонув на неї", - захвилювався я. На її щастя він не блювонув, але вирішив присісти і відпочити у неї в ногах. Звичайно ж дівчині це не сподобалось і вона голосно запротестувала, але жодні протести вже не могли допомогти. Тут потрібен був інший, астральний рівень спілкування, яким жоден з нас не володів.
"Я пять минут посижу, пять минут. Я очень устал. Я работал. Я ж не для себя работал. Для жены, для детей. Я пять минут. В парашу нихто ходить не будет. Я тут никого не пропущу. Ходят тут, бля ...", - слова плутаються все більше і перетворюються на суцільну кашу.
Я думав що мужичок вже не підніметься, але він піднявся і, з останніх сил, посунув вглиб вагона, напевно для того щоб сказати "надобраніч" своїм братанам, своїм, бляха-муха, колєгам. Іти було дуже важко, простір хитався ще більше, вагон наїжачився ногами сплячих пасажирів. Ці ноги з верхніх полиць, вдягнені у брудні смердючі шкарпетки, товкли його по лицю. Чи може то він лицем вовтузився по ногах? Можливо деякі з тих спітнілих за день ніг не були вдягнені в шкарпетки. Не знаю - я не бачив. Але чув, як після кількох зіткнень мужичок дуже розлютився на власників ніг і почав дуже голосно виховувати їх.
- Убери свои ноги, бля. Выставил тут, бля. Я чьо, должен твои носки нюхать?
- нет,  - відповів знічений пасажир
- так убери, бля....
Голосно матюкаючись, мужичок повернувся до своєї полиці. Він ще кілька хвилин надсилав прокльони власникам розпашілих, виставлених у боковий прохід ніг, але всі його колєги, як і більшість пасажирів, вже спали і ніхто не міг йому поспівчувати. Навіть провідник, навіть наряд міліції не підійшов щоб втішити сердегу.
І ось, нарешті, він приймає рішення. Рішення дається непросто, але ж він мужик чи не мужик? Звичайно шо мужик! А мужик, як відомо, якщо шось рішив чи сказав, то обов'язково здєлав. Він рішає шо треба лізти на цю гьобану верхню бічну полку. Я сумнівався що він зможе це зробити, думав що наїб....ться. Але ні - він це здєлав. Він вчепився однією рукою за один з тих металевих прутів, які згори закривають вікно, і, хитаючи усім своїм тілом як Веселим Роджером, повільно заплив нагору.
Ну і Слава Богу! Хай спить.

Я всю дорогу просидів на нижній полиці, бо знав що все-одно не зможу заснути. Буду відсипатися вдома у батьків. Там тиша і кондиціонер в кімнаті.
Я думав про жлобів, гопів, непереможний слов'янський алкоголізм, про дискусію навколо Андруховича, про Грузію, про те що грузини змогли, а ми не змогли.
І ось ми вже наближаємося до Полтави, збираємося виходити, дістаємо з-під полиці свої торби. Потяг проходить поворот, вагон трохи нахиляється і ... молодий мужичок..., ні, тіло молодого мужичка з верхньої бічної полиці летить, падає, всією своєю площею, всією просяклою бухлом масою смачно вдаряється об підлогу бокового проходу. Цей щільний і потужний звук звучить як завершальна барабанна збивка, як фінальний акорд, кода нашої подорожі у потязі "Хмельницький-Дебальцево".

Свідки падіння мовчки дивляться на мужичка, але мужичок, трохи поворушившись, продовжує спати. Його  колєга, старший мужичок, теж спить. З тамбура до вагона заходить мєнт, дивиться на тіло і запитує у нас: "откуда он свалился?". Ми жестами вказуємо на верхню бічну полицю. Мєнт іде кликати провідника. Провідник підходить, дивиться на тіло на підлозі, але повертається в тамбур, оскільки поїзд прибуває на станцію Полтава Київська, і він повинен відчиняти двері. Ми з дружиною переступаємо через тіло і виходимо з вагона.
Привіт, Полтаво! Прощавай Хмельницький-Дебальцево!

Дружина каже: "Може він не спав? Може він зламав щось?". Може і зламав. Дуже імовірно. Міг зламати хребет в будь-якому відділі, міг отримати струс мозку, але мені його чомусь не шкода. Він сам зробив свій вибір.
Та все ж я сподіваюсь що він таки доїхав до свого Дебальцевого, нехай брудний, побитий і нетверезий, але прийшов додому і привіз з Києва своїм дітям хоч якусь, бляха-муха, шоколадку.

укрзалізниця

Previous post Next post
Up