БОП про ізобіліє в СССР
Тут один київський фотограф обізвав мене вишиватою, за те що я СРСР не люблю. А чомусь маю мабуть? Може тому що дід в мене був комуніст. Так мало у кого хто дід був.
За вишивату дякую красно! Нарешті дочекався!
Щодо номенклатури - в мене дід був заступником директора машинобудівного заводу ім.Кірова в Горлівці, а так більше нікого. Мати в Містобудівному Інституті інженером, батько в НДІ ПАГ теж інженером. Дід дійсно був комуністом та вірив у весь цей комуністичний піздьож, мабуть так йому було легше та зручніше.
А от тепер щодо СРСР, за що ж я мав його любити? Поринемо у спогади.
Пам'ятаю, що коли в магазин при шахті імені Румянцева завозили копчену рибу то діду моєму дзвонили і ми їхали кілометрів 15 щоб її купити.
Коли привозили оселедці івасі пряного посолу то за ними була страшенна черга, ми щось хвилин 30-40 стояли, потім кожному з родини звісили по ДВА оселедця і ми страшенно щасливі поїхали додому. В одні руки більш ніж по два не видавали.
Овочі були дешеві, але сезонні. Грубо кажучи в жовтні ти вже помідор не купиш. Капусту зберігати не вміли тому в овочевих магазинах весь час тхнуло прілою капустою. Овочі всі були неохайні, в землі та бруді і часто їх не вистачало, деякі овочі на кшталт червоного солодкого перцю купити в овочевому було неможливо. НІКОЛИ.
Пам'ятаю ще що мама ДОСТАЛА копченої ковбаси і це була неабияка радість, їли по пару КРУЖЕЧКІВ на день при чому так щоб ніхто з сусідів не бачив.
Шпроти були просто баснословним дефіцитом. Шпротами давали хабарі. За банку шпрот можна було багато яких проблем вирішити. Відкривали шпроти тільки на новий рік та на день народження. КУПИТИ шпроти було неможливо, їх можна було або ДІСТАТИ, або, якщо пощастить, виграти право на купівлю в лотерею - на інститут давали декілька банок і щоб не було конфліктів їх розігрували.
Що ще? За вершковим маслом яке якось "викинули" в молочному магазині ми стояли дві години, займали чергу по декілька раз, бо в одні руки давали лише 350 грам.
Цукор був по талонах десь так з року 1986, дріжжі теж було нереально дістати. За джинси або кросівки у дворі могли не просто побити, а тупо вбити. Прецеденти були.
За телевізором ми стояли чергу два роки, замість п'яти, бо батько знав директора магазину. Телевізор коштував 800 рублей зарплата інженера була 100 рублей. Тобто для того щоб купити телевізор треба було майже рік працювати.
Окрема історія автомобілі. За автомобілем в черзі стояли коли 5, а коли і 10 років. Коштували вони 10-20 тисяч рублів. Купити без черги в держави було нереально. Багато хто їздив на північ заробляти гроші, там платили до 1000 рублів на місяць, але ціни були значно вище і майже нічого неможливо було дістати. Людина поверталася з заробітків з півночі всі в неї тикали пальцями і казали "оно бач, хапуга, за длінним рубльом погнався". Але що було робити з цими грошима - незрозуміло. Офіційно купити щось цінне було не те що складно а практично нереально. Все діставалося по знайомству і з значними переплатами.
Тому часто густо ці зароблені гроші просто пропивалися в ресторані.
А ви кажете СССР... І за шо його любити?
За вишивату дякую красно! Нарешті дочекався!
Щодо номенклатури - в мене дід був заступником директора машинобудівного заводу ім.Кірова в Горлівці, а так більше нікого. Мати в Містобудівному Інституті інженером, батько в НДІ ПАГ теж інженером. Дід дійсно був комуністом та вірив у весь цей комуністичний піздьож, мабуть так йому було легше та зручніше.
А от тепер щодо СРСР, за що ж я мав його любити? Поринемо у спогади.
Пам'ятаю, що коли в магазин при шахті імені Румянцева завозили копчену рибу то діду моєму дзвонили і ми їхали кілометрів 15 щоб її купити.
Коли привозили оселедці івасі пряного посолу то за ними була страшенна черга, ми щось хвилин 30-40 стояли, потім кожному з родини звісили по ДВА оселедця і ми страшенно щасливі поїхали додому. В одні руки більш ніж по два не видавали.
Овочі були дешеві, але сезонні. Грубо кажучи в жовтні ти вже помідор не купиш. Капусту зберігати не вміли тому в овочевих магазинах весь час тхнуло прілою капустою. Овочі всі були неохайні, в землі та бруді і часто їх не вистачало, деякі овочі на кшталт червоного солодкого перцю купити в овочевому було неможливо. НІКОЛИ.
Пам'ятаю ще що мама ДОСТАЛА копченої ковбаси і це була неабияка радість, їли по пару КРУЖЕЧКІВ на день при чому так щоб ніхто з сусідів не бачив.
Шпроти були просто баснословним дефіцитом. Шпротами давали хабарі. За банку шпрот можна було багато яких проблем вирішити. Відкривали шпроти тільки на новий рік та на день народження. КУПИТИ шпроти було неможливо, їх можна було або ДІСТАТИ, або, якщо пощастить, виграти право на купівлю в лотерею - на інститут давали декілька банок і щоб не було конфліктів їх розігрували.
Що ще? За вершковим маслом яке якось "викинули" в молочному магазині ми стояли дві години, займали чергу по декілька раз, бо в одні руки давали лише 350 грам.
Цукор був по талонах десь так з року 1986, дріжжі теж було нереально дістати. За джинси або кросівки у дворі могли не просто побити, а тупо вбити. Прецеденти були.
За телевізором ми стояли чергу два роки, замість п'яти, бо батько знав директора магазину. Телевізор коштував 800 рублей зарплата інженера була 100 рублей. Тобто для того щоб купити телевізор треба було майже рік працювати.
Окрема історія автомобілі. За автомобілем в черзі стояли коли 5, а коли і 10 років. Коштували вони 10-20 тисяч рублів. Купити без черги в держави було нереально. Багато хто їздив на північ заробляти гроші, там платили до 1000 рублів на місяць, але ціни були значно вище і майже нічого неможливо було дістати. Людина поверталася з заробітків з півночі всі в неї тикали пальцями і казали "оно бач, хапуга, за длінним рубльом погнався". Але що було робити з цими грошима - незрозуміло. Офіційно купити щось цінне було не те що складно а практично нереально. Все діставалося по знайомству і з значними переплатами.
Тому часто густо ці зароблені гроші просто пропивалися в ресторані.
А ви кажете СССР... І за шо його любити?