Невдалий сон Васіліси Єгоровни. Рецензія на виставу.
Довго не хотів постити цю рецензію. Але ж як кажуть "Платон мнє друх, но істіна дорожє".
В Києві відбулася друга перм’єра вистави за сценарієм відомого художника та літератора Леся Подерв’янського. Рік тому в тому ж таки кінотеатрі «Кінопанорама» відбулася перша вистава за п’єсою Подерв’янського «Павлік Морозов». В своїй першій п’єсі автор повністю переосмислив постать головного героя, якщо початково за хрестоматійною, так би мовити п’єсою Павлік Морозов - фанатик, якого захопили нові ідеї, страждаючий від комплексу батьківської нелюбові з маніякальними нахилами, то в п’єсі, яка була поставлена на сцені Павло Морозов це такий собі бунтар, який не побоявся виступити проти патріархального укладу та авраамістських традицій, в яких вбивство батьком дитини є абсолютно нормальною практикою.
Отже від нової вистави слід було очікувати теж певного переосмислення тих п’єс, які автор написав 20-30 років тому. Переосмислення дійсно відбулося, але особливого ефекту це не справило.
Основна ідея вистави - це бурлескне, буфонадне висміювання чоловічого інфантилізму, який остаточно затвердився як стиль поведінки у 60-х роках. Мачізм, алкоголізм, зухвала профанація всього та вся, ось ті риси, які автор піддає критиці в своїх творах. Але на сцені це все не було реалізовано в повну силу.
[Чітать многа букаф про виставу]Перша дія, «Сни Васіліси Єгоровни» пройшла дуже гладко, навіть занадто гладко та супер-серйозно. До постановки цього акту поставилися настільки серйозно, що він навіть перестав бути смішним, до певної міри, і вже тут починаєш розуміти: дія на сцені не відбувається.
Друга дія, «Остановісь, мгновен’є, ти прекрасно» викликає багато запитань, адже темп події вибрано чомусь дуже швидкий, в той же час, коли за п’єсою він має бути статечним та повільним. Чому так? Візьмемо першоджерело, адже без нього складно зрозуміти культурні коди, що заклав автор у п’єсу. Першоджерелом, як стає зрозумілим ще з назви є «Фауст» Гьоте. Отже виходячи з канви сюжету Іван Опанасович Харченко заключив з Мефістофелем договір на своє життя та душу на тих же умовах, що доктор Фауст свого часу, інакше кажучи поки Мефістофель не покаже йому щось таке неймовірно прекрасне, щоб головний герой вигукнув «Остановісь, мгновен’є, ти прекрасно!». Власне кажучи саме з цією метою чорт і приходить в гості до Івана Опанасовича, але наривається на таку жлобську самозакоханість, обмежену самодостатність та пофігізм, що розуміє - його, «батька брехні» надурив і пошив у дурні хитрий хохол! Літературознавцю харченко глубоко плювати на всі спокуси та всі красоти Світу, портвейн та сало, ось і весь його світ, обмежений, нудний та спокійний, а більше йому нічого не треба, хіба що хата в Броварах з кабанчиком в сараї. Чорт у відчаї каже «і я теж дурак, сиджу тут з вами сало їм!». З цими словами, розуміючи, що його пошили в дурні чорт зникає. Тут вже йдуть відсилки до творів Гоголя та народних байок про хитрих козаків, які чортів дурили.
Але Іван Опанасович в виставі зовсім не схожий а ні на гоголівських персонажів, а ні на козаків з байок. Він нервовий, холеричний та боягузливий жлоб, що безцільно бігає по сцені.
Слід зазначити, що приємним сюрпризом стала поява Хуни, у виконанні Олени Репіної, яка не тільки була схожа на Богословську своїм виглядом та манерами, але й виконала романс «Лебеди та Обезьяны», який можна вважати гімном всієї вистави та характеристокою головних героїв. Але на цьому феєрія і закінчується.
Мефістофель, або ж чорт у виконанні Вересня вийшов якийсь непевний, якщо в «Павліку Морозові» Вересень просто блистав у ролі генерала Власова, то Чорт йому, нажаль не вдався. Набагато краще ця роль підішла б тому ж таки Андрію Середі, але чомусь йому цю роль не довірили.
В цілому саме цю сцену можна вважати вдалою, хоча запитань залишається багато.
Практично гладко та без зауважень була зіграна «Діана» - п’єса багато в чому автобіографічна, адже писав її автор лежачи в лікарні на зоологічній після невдалої бійки. В п’єсі піднімається питання ролі чоловіків в сучасному світі, їх неготовності до цивілізаційного гламуру та тяги до подвигів та звершень, яким, нажаль немає місце в нашому цивілізаційному процесі.
Але й тут виявився один провальний момент - на роль Енгельса Гасановича, призначили по арійськи суворого Андрія Середу, в результаті показати азійську хтивість та сластолюбність так і не вдалося, якби режисеру прийшла до голови ідея зробити рокіровку Середа-Примогенов, то сцена виглядала б абсолютно перфектно. Хоча, в цілому, ця сцена найбільш гладка по динаміці.
Наступна п’єса «Нірвана або Альзо шпрех Заратустра» знову була збита по динаміці: актори бігали по сцені та абсолютно невмотивовано щось кричали. При цьому чогось дійсно суттєвого на сцені не відбувалося, актори не діяли, а просто розповідали текст п’єси. Зрештою ще дві діючи персони, якими були двері та телевізор теж були зроблені аби як, і навіть пика депутата в телевізорі, схожа на Януковича не додала постанові ніякого шарму. Нарешті кода постанови - вихід з-за запертої двері дитячих комплексів головних героїв вийшов геть провальним, як і цитата депутатом Ночної пісні Заратустри: "Ночь искрится и блестит, как фонтан. И моя душа искрящийся фонтан". В постановке абсолютно не чувствуются те аллюзии на Ницше, которые автор Нирваны сделал в своей пьесе.
Початок останньої п’єси «Король Літр» всіляв надію, на те, що нарешті актори розкачалися і зараз нарешті покажуть. Актори дійсно увійшли до ражу, Олег Прімогенов у ролі Короля Літра виглядав ефектно та вальяжно, Капорін у ролі Йоріка виглядав більш ніж блискуче, і навіть відсутність одного з персонажів (Кєнта, якого зхрестили з цапом), не сильно бентежила. Євген Капорін настільки вдало втілив Йоріка, який одночасно постає шекспірівським Річардом ІІІ, що заслуговує окремих компліментів. Якщо Павлік Морозов у Капоріна вийшов досить невиразно, то Йорік йому вдався на 110%! І тут раптом чергове і найбільше за виставу розчарування - привид.
Привида реалізовано не те що невдало, а відверто халтурно. Простенька 3D анімація пущена на екран, яка абсолютно ніяк не взаємодіє з акторами на сцені, і взагалі незрозуміло що робить. Як реалізувати привида на сцені? Є сотні варіантів, а враховуючи мультімедійні можливості таких варіантів стають тисячі, але жоден варіант не реалізовано. В результаті привид - ключовий герой Короля Літра на сцені просто не з’явився і вся постанова, де і Вересень, і Середа, і всі інші актори були на своїх місцях просто провалилася!
Ітогі подведьом, як казав відомий персонаж Подер’янського. Не дивлячись на цікаву сценографію, непоганий акторський склад, цікаві костюми (чого тільки варта Хуна), вже достатньо злажену гру акторів, та декілька дійсно яскравих персонажів (особливо варто відмітити гру Примогенова, Середи, Капоріна та Вересня), вистава максимум дотягує до четвірки з мінусом по п’ятибальній шкалі. Нажаль драматургії на сцені ми так і не побачили, як і взаємодії між акторами та сценічним простором. Музичні інтермедії теж не додали виставі смаку, і там де вже набираєш в груди повітря щоб сміятися, якось не смішно - навіть геніальний текст п’єс подано якось незрозуміло.
Вся вистава більше змахує на якийсь невдалий п’яний сон після бухання шмурдяка в мутній кампанії, аніж дійсно на театральне дійство.
В Києві відбулася друга перм’єра вистави за сценарієм відомого художника та літератора Леся Подерв’янського. Рік тому в тому ж таки кінотеатрі «Кінопанорама» відбулася перша вистава за п’єсою Подерв’янського «Павлік Морозов». В своїй першій п’єсі автор повністю переосмислив постать головного героя, якщо початково за хрестоматійною, так би мовити п’єсою Павлік Морозов - фанатик, якого захопили нові ідеї, страждаючий від комплексу батьківської нелюбові з маніякальними нахилами, то в п’єсі, яка була поставлена на сцені Павло Морозов це такий собі бунтар, який не побоявся виступити проти патріархального укладу та авраамістських традицій, в яких вбивство батьком дитини є абсолютно нормальною практикою.
Отже від нової вистави слід було очікувати теж певного переосмислення тих п’єс, які автор написав 20-30 років тому. Переосмислення дійсно відбулося, але особливого ефекту це не справило.
Основна ідея вистави - це бурлескне, буфонадне висміювання чоловічого інфантилізму, який остаточно затвердився як стиль поведінки у 60-х роках. Мачізм, алкоголізм, зухвала профанація всього та вся, ось ті риси, які автор піддає критиці в своїх творах. Але на сцені це все не було реалізовано в повну силу.
[Чітать многа букаф про виставу]Перша дія, «Сни Васіліси Єгоровни» пройшла дуже гладко, навіть занадто гладко та супер-серйозно. До постановки цього акту поставилися настільки серйозно, що він навіть перестав бути смішним, до певної міри, і вже тут починаєш розуміти: дія на сцені не відбувається.
Друга дія, «Остановісь, мгновен’є, ти прекрасно» викликає багато запитань, адже темп події вибрано чомусь дуже швидкий, в той же час, коли за п’єсою він має бути статечним та повільним. Чому так? Візьмемо першоджерело, адже без нього складно зрозуміти культурні коди, що заклав автор у п’єсу. Першоджерелом, як стає зрозумілим ще з назви є «Фауст» Гьоте. Отже виходячи з канви сюжету Іван Опанасович Харченко заключив з Мефістофелем договір на своє життя та душу на тих же умовах, що доктор Фауст свого часу, інакше кажучи поки Мефістофель не покаже йому щось таке неймовірно прекрасне, щоб головний герой вигукнув «Остановісь, мгновен’є, ти прекрасно!». Власне кажучи саме з цією метою чорт і приходить в гості до Івана Опанасовича, але наривається на таку жлобську самозакоханість, обмежену самодостатність та пофігізм, що розуміє - його, «батька брехні» надурив і пошив у дурні хитрий хохол! Літературознавцю харченко глубоко плювати на всі спокуси та всі красоти Світу, портвейн та сало, ось і весь його світ, обмежений, нудний та спокійний, а більше йому нічого не треба, хіба що хата в Броварах з кабанчиком в сараї. Чорт у відчаї каже «і я теж дурак, сиджу тут з вами сало їм!». З цими словами, розуміючи, що його пошили в дурні чорт зникає. Тут вже йдуть відсилки до творів Гоголя та народних байок про хитрих козаків, які чортів дурили.
Але Іван Опанасович в виставі зовсім не схожий а ні на гоголівських персонажів, а ні на козаків з байок. Він нервовий, холеричний та боягузливий жлоб, що безцільно бігає по сцені.
Слід зазначити, що приємним сюрпризом стала поява Хуни, у виконанні Олени Репіної, яка не тільки була схожа на Богословську своїм виглядом та манерами, але й виконала романс «Лебеди та Обезьяны», який можна вважати гімном всієї вистави та характеристокою головних героїв. Але на цьому феєрія і закінчується.
Мефістофель, або ж чорт у виконанні Вересня вийшов якийсь непевний, якщо в «Павліку Морозові» Вересень просто блистав у ролі генерала Власова, то Чорт йому, нажаль не вдався. Набагато краще ця роль підішла б тому ж таки Андрію Середі, але чомусь йому цю роль не довірили.
В цілому саме цю сцену можна вважати вдалою, хоча запитань залишається багато.
Практично гладко та без зауважень була зіграна «Діана» - п’єса багато в чому автобіографічна, адже писав її автор лежачи в лікарні на зоологічній після невдалої бійки. В п’єсі піднімається питання ролі чоловіків в сучасному світі, їх неготовності до цивілізаційного гламуру та тяги до подвигів та звершень, яким, нажаль немає місце в нашому цивілізаційному процесі.
Але й тут виявився один провальний момент - на роль Енгельса Гасановича, призначили по арійськи суворого Андрія Середу, в результаті показати азійську хтивість та сластолюбність так і не вдалося, якби режисеру прийшла до голови ідея зробити рокіровку Середа-Примогенов, то сцена виглядала б абсолютно перфектно. Хоча, в цілому, ця сцена найбільш гладка по динаміці.
Наступна п’єса «Нірвана або Альзо шпрех Заратустра» знову була збита по динаміці: актори бігали по сцені та абсолютно невмотивовано щось кричали. При цьому чогось дійсно суттєвого на сцені не відбувалося, актори не діяли, а просто розповідали текст п’єси. Зрештою ще дві діючи персони, якими були двері та телевізор теж були зроблені аби як, і навіть пика депутата в телевізорі, схожа на Януковича не додала постанові ніякого шарму. Нарешті кода постанови - вихід з-за запертої двері дитячих комплексів головних героїв вийшов геть провальним, як і цитата депутатом Ночної пісні Заратустри: "Ночь искрится и блестит, как фонтан. И моя душа искрящийся фонтан". В постановке абсолютно не чувствуются те аллюзии на Ницше, которые автор Нирваны сделал в своей пьесе.
Початок останньої п’єси «Король Літр» всіляв надію, на те, що нарешті актори розкачалися і зараз нарешті покажуть. Актори дійсно увійшли до ражу, Олег Прімогенов у ролі Короля Літра виглядав ефектно та вальяжно, Капорін у ролі Йоріка виглядав більш ніж блискуче, і навіть відсутність одного з персонажів (Кєнта, якого зхрестили з цапом), не сильно бентежила. Євген Капорін настільки вдало втілив Йоріка, який одночасно постає шекспірівським Річардом ІІІ, що заслуговує окремих компліментів. Якщо Павлік Морозов у Капоріна вийшов досить невиразно, то Йорік йому вдався на 110%! І тут раптом чергове і найбільше за виставу розчарування - привид.
Привида реалізовано не те що невдало, а відверто халтурно. Простенька 3D анімація пущена на екран, яка абсолютно ніяк не взаємодіє з акторами на сцені, і взагалі незрозуміло що робить. Як реалізувати привида на сцені? Є сотні варіантів, а враховуючи мультімедійні можливості таких варіантів стають тисячі, але жоден варіант не реалізовано. В результаті привид - ключовий герой Короля Літра на сцені просто не з’явився і вся постанова, де і Вересень, і Середа, і всі інші актори були на своїх місцях просто провалилася!
Ітогі подведьом, як казав відомий персонаж Подер’янського. Не дивлячись на цікаву сценографію, непоганий акторський склад, цікаві костюми (чого тільки варта Хуна), вже достатньо злажену гру акторів, та декілька дійсно яскравих персонажів (особливо варто відмітити гру Примогенова, Середи, Капоріна та Вересня), вистава максимум дотягує до четвірки з мінусом по п’ятибальній шкалі. Нажаль драматургії на сцені ми так і не побачили, як і взаємодії між акторами та сценічним простором. Музичні інтермедії теж не додали виставі смаку, і там де вже набираєш в груди повітря щоб сміятися, якось не смішно - навіть геніальний текст п’єс подано якось незрозуміло.
Вся вистава більше змахує на якийсь невдалий п’яний сон після бухання шмурдяка в мутній кампанії, аніж дійсно на театральне дійство.