Про "мовчазну церкву" і мого отця.
Хотіла нині дати інтерв'ю. Не взяли :( Я й не просила, відверто кажучи (бо терпіти не можу, коли до мене в камеру лізуть), але усією душею хотіла, слово чести. Вперше в житті.
У залах під церквою (Храм Св. Василія Велкого) презентували 19 банерів з історією катакомбної УГКЦ. Життя до, під час та після виходу з підпілля. Часи підпілля я відчула. Усіх нас - дітей у родині по маминій лінії - хрестили вдома. У тісну калуську квартиру священик приходив чотири рази, останній, коли хрестили наймолодшу, я пам'ятаю.
Так звана "мовчазна церква". Митрополити, єпископи, святі отці, миряни. Шукала серед них обличчя, якого не знайшла. Шукала постать, одна лише думка про яку часто в моєму житті стає вирішальною. Ніби й рідну, а зовсім незнану. Шукала прадіда - священика, який за своє уніатське священництво відсидів по тюрмах. У 1949, після знаменного псевдособору (1946), який постановив ліквідувати УГКЦ, його, як і багатьох інших, забрали. Тоді дід очолював парафію у с. Кліщівна Рогатинського р-ну. Забрали його до Чернігівської тюрми. Велику бібліотеку о. Михайла совєти спалили просто на подвір'ї на очах у дітей.
Від свого святого отця маю високе чоло, погляд з-під нього (так кажуть всі), кілька пожовтілих молитовників (видрукуваних на початку ХХ століття, а, може, й раніше), розп'яття на стіні, яким він, певно, благословляв вірян, маю ще стареньке фото... без дати, але здогадуюсь, що то десь 30 роки: на ньому молоді священики з Блаженнішим Митрополитом Андреєм, серед усіх і мій отець Михайло. Неймовірно красивий у своїй рясі, якийсь суворий і смиренний. Я ним пишаюся.
Він помер задовго до мого народження. Перший спогад про діда у мене з цвинтаря в Руді (чомусь я була на його могилі лише раз). Тоді мама розповідала, що дзядзьо похований не як усі - у протилежний бік головою - так ховали священиків - повернутими до людей.
Я надто мало про нього знаю. Уже рік виношую думку про те, щоби піти в архіви СБУ і пошукати його там. Ніби щось у житті має змінитися з тією інформацією.
У залах під церквою (Храм Св. Василія Велкого) презентували 19 банерів з історією катакомбної УГКЦ. Життя до, під час та після виходу з підпілля. Часи підпілля я відчула. Усіх нас - дітей у родині по маминій лінії - хрестили вдома. У тісну калуську квартиру священик приходив чотири рази, останній, коли хрестили наймолодшу, я пам'ятаю.
Так звана "мовчазна церква". Митрополити, єпископи, святі отці, миряни. Шукала серед них обличчя, якого не знайшла. Шукала постать, одна лише думка про яку часто в моєму житті стає вирішальною. Ніби й рідну, а зовсім незнану. Шукала прадіда - священика, який за своє уніатське священництво відсидів по тюрмах. У 1949, після знаменного псевдособору (1946), який постановив ліквідувати УГКЦ, його, як і багатьох інших, забрали. Тоді дід очолював парафію у с. Кліщівна Рогатинського р-ну. Забрали його до Чернігівської тюрми. Велику бібліотеку о. Михайла совєти спалили просто на подвір'ї на очах у дітей.
Від свого святого отця маю високе чоло, погляд з-під нього (так кажуть всі), кілька пожовтілих молитовників (видрукуваних на початку ХХ століття, а, може, й раніше), розп'яття на стіні, яким він, певно, благословляв вірян, маю ще стареньке фото... без дати, але здогадуюсь, що то десь 30 роки: на ньому молоді священики з Блаженнішим Митрополитом Андреєм, серед усіх і мій отець Михайло. Неймовірно красивий у своїй рясі, якийсь суворий і смиренний. Я ним пишаюся.
Він помер задовго до мого народження. Перший спогад про діда у мене з цвинтаря в Руді (чомусь я була на його могилі лише раз). Тоді мама розповідала, що дзядзьо похований не як усі - у протилежний бік головою - так ховали священиків - повернутими до людей.
Я надто мало про нього знаю. Уже рік виношую думку про те, щоби піти в архіви СБУ і пошукати його там. Ніби щось у житті має змінитися з тією інформацією.