"Солодка Даруся" по-франківськи
Третя дня. Надія побачиту Франківську Дарусю майже покинула мене. Квитків немає. Знайомих у Молодому театрі теж.
Рятує випадкове знайомство на робочій кухні за чаєм. Хто б подумав, чим воно скінчиться?
- Я маю знайому в театрі. Може, вдасться провести...
- Проведи, будь ласка! Дуже хочеться.
Дві години по тому дзвінок на телефон начальника. Мене до телефону випадковий знайомий із кухні.
- Привіт. Готова дивитися виставу стоячи чи на підлозі? Інших варіантів немає.
- Ха! Звісно! Згадаю студентські роки.
- Тоді записуй ім'я і прізвище дівчинки, яку треба покликати на службовому вході.
18.20 - я всередині. Чи не перша вриваюсь до партеру. На стільцях програмки і цукерки, бо Даруся ж Солодка. Вмощуюся на доставленому збоку стільці з ірисками.
Таким людним цей зал я ще не бачила. Люди стояли, люди сиділи по двоє на одному стільці, на підвіконнях...
Таким слізним цей зал я ще не бачила. Люди схлипували в унісон і по черзі.
Актори - мої однолітки у більшості своїй. А грали, наче кілька життів прожили. Я не знаю слів якими можна описати цю гру. Я не плакала. Плакали вони, але мої очі весь час були готові пустити сльозу, бо проймало.
Це не провінційний театр. Це національна трагедія очима майбутнього країни, пережита кожним нервом акторів. Принаймні мене вони у цьому переконали.
Місцями недогравли... але то дрібниці, якщо оцінювати загалом. Сходіть принагідно на "Солодку Дарусю" по-франківськи. Вона варта вашої уваги.
Рятує випадкове знайомство на робочій кухні за чаєм. Хто б подумав, чим воно скінчиться?
- Я маю знайому в театрі. Може, вдасться провести...
- Проведи, будь ласка! Дуже хочеться.
Дві години по тому дзвінок на телефон начальника. Мене до телефону випадковий знайомий із кухні.
- Привіт. Готова дивитися виставу стоячи чи на підлозі? Інших варіантів немає.
- Ха! Звісно! Згадаю студентські роки.
- Тоді записуй ім'я і прізвище дівчинки, яку треба покликати на службовому вході.
18.20 - я всередині. Чи не перша вриваюсь до партеру. На стільцях програмки і цукерки, бо Даруся ж Солодка. Вмощуюся на доставленому збоку стільці з ірисками.
Таким людним цей зал я ще не бачила. Люди стояли, люди сиділи по двоє на одному стільці, на підвіконнях...
Таким слізним цей зал я ще не бачила. Люди схлипували в унісон і по черзі.
Актори - мої однолітки у більшості своїй. А грали, наче кілька життів прожили. Я не знаю слів якими можна описати цю гру. Я не плакала. Плакали вони, але мої очі весь час були готові пустити сльозу, бо проймало.
Це не провінційний театр. Це національна трагедія очима майбутнього країни, пережита кожним нервом акторів. Принаймні мене вони у цьому переконали.
Місцями недогравли... але то дрібниці, якщо оцінювати загалом. Сходіть принагідно на "Солодку Дарусю" по-франківськи. Вона варта вашої уваги.