Нарис з реального життя
Відкладене життя
(нарис з життя)
Я його бачу майже щодня, бо живемо поряд. Невисокого зросту хлопчина, завжди в одній і тій самій мішкуватій чорній куртці китайського виробництва, і офіцерському зеленому шарфі. Йому, здається, вже 24, а виглядає на 18 чи навіть на 17. Молодий ще хлопець, але в очах застиг сум. Часто ідучи додому (я живу на дев'ятому поверсі) чую, як він сидить на горішньому поверсі, і тихенько жаліється на своє життя. Він уже остаточно зламаний, йому можна скільки завгодно казати, що він повинен бути сильним, що він повинен змиритись, терпіти, і все колись налагодиться, - і це не матиме жодного значення. З ним сталось найстрашніше, що взагалі може трапитись з людиною - він утратив віру в майбутнє та у самого себе. Для нього життя тепер - тільки смертельний марш до прірви, і невідомо, чи втримається він від того остаточного кроку, за яким закінчується все...
Я пригадую, яким він був кілька років тому. Його в будинку всі називали розумашкою, адже краще за нього практично ніхто на комп'ютерах добре не розумівся. Він не був одним з моїх учнів, це був класичний самоук, який буквально по крихтах збирав знання. Ми часто розмовляли, стоячи на площадці. Він, гарячково вимахуючи руками, затинаючись, немов квапився викласти свої думки, розповідав про якийсь алгоритм, чи нову технологію. Він учився багато, і з задоволенням. В моїй особі знайшов друга та практично нескінченне джерело книг, які йому були не по кишені. Я пам'ятаю, як залишав його наодинці з томом Кнута чи Кормена, сам біжучи кудись у справах. З часом, мугикав я собі під ніс, цей хлопець перевершить мене та більшість людей, яких я знав. У нього вже була робота, у мене. Я спеціально тримав вільним одне місце у нас на фірмі, щоб узяти його відразу після вузу, а поки вчиться, підкидав дрібні замовлення, аби у нього були кишенькові гроші. Я пам'ятаю, як рано уранці голосно, на весь будинок, хлопали сталеві двері на першому поверсі, коли він біг зустрічати дівчину, в яку був закоханий. Обережно, щоб не зім'яти троянди, він боком протискувався в двері, і ногою закривав їх. А потім, захищаючи квіти рукою від вітру чи морозу, біг два квартали до старого гуртожитку-малосімейки, де вона жила. В ньому горів якийсь такий вогонь життя, він хотів жити, творити, кохати, жити і працювати яскраво. А потім він став якимсь похмурим, вогник в очах згас. Він вчасно захистив диплом, але зробив це якось мляво, неяскраво. Відмовився влаштуватись до мене, натомість пішов в якусь фірму на 1С, закинув алгоритміку, С++ та Асемблер. Звичайно, бухгалтерський софт теж комусь писати треба, у мене таких замовних проектів теж повно, але мені просто здалось, що він просто хотів не влаштуватись на таку роботу, а просто забути те, ким він був. З птаха, який розкрив крила і збирається злетіти, перетворитись на дрібну ящірку, яка ховається в кущах від кожного шурхоту. Він хотів знищити себе. Я не особливо сушив б собі голову над цим, якби не написав статті "Чому я не пішов зустрічати Юлю", де торкнувся теми безперспективності життя для більшості дітей. Дивно, Славіка я вважав перспективним, але виявляється, що і для таких перспектива не дуже вже й світла. Підслухані випадково розмови Славіка на горішньому поверсі наодинці з собою, крики, які чутно крізь стіну та обмовки - все це склало для мене цілісну картину.
Так сталось, що коли Славіку виповнилось 15, його батько захворів. Інсульт, чи щось таке, одним словом, погіршення було не стільки фізичне, скільки психічне. Він кілька років лежав у лікарні, потім виписали, з майже повним відновленням. Але психіка його стала неадекватною. Він кожен день гуляє по одному і тому самому маршруту з невеличким костуром, спілкується з такими, як сам, хворими, або з бабцями та стариганями, які сидять на лавах біля під'їздів. А дома сидить біля телевізора. Психічний розлад полягав у тому, що тепер його подразнює будь-що. Шум, якась річ, взагалі, навіть дрібничка, яку ми з вами навряд чи помітили, викликає його пристальну увагу, і він нервуватиметься, психуватиме, навіть кричатиме, поки це не заберуть, або не зроблять так, як він хоче. Такий собі агресивний варіант "Людини дощу". У цьому я пересвідчився на своєму досвіді. Пішов я до обласної лікарні зробити чергову флюорограму. А він мав наступним заходити. Підійшов хлопець, із забинтованою ногою, було видно, що йому важко йти. Він сумирно попрохав, щоб його пустили без черги. Так от це чудо розрепетувалось на всю лікарню, що всі тут без черги, а йому, нещасному хворому, ніхто нічого не дає, і взагалі - йому всі по гроб життя винні. Добре, що я сидів поряд, я схопив його за зап'ясток, і втримав, аби він за костура не взявся. Прийшов здоровенний медбрат, ми з ним його силоміць заштовхали до невропатолога, там йому дали подвійну дозу якогось заспокійливого, і він більш-менш притих. Прибігла його дружина, гарна, нестара ще жінка, руденька така, з короткою стрижкою. Вона дуже вибачалась, мало не плачучи. Я тихенько відвів її убік, і запитав: "А чого ж ви його на лікування не направите". Та тільки рукою махнула: "Кожен рік в санаторій посилаємо, після нього йому легше, а потім все знову...". Я тільки уявляю, що він дозволяє собі вдома, коли веде себе так у лікарні... І дружину його чисто по-людськи жаль, адже з таким жити - це справжній подвиг.
Особливу ненависть у нього викликав комп'ютер. Здавалось б, просто гудить собі машинка, постукують клавіші, іноді попискує. Славік любив хорошу музику, слухав Deep Forest, Lesiem, Enigma, класику, тобто таку, заспокійливу музику, яка нікому не заважає. У нього була своя кімната, але закривати двері йому не можна було, бо батько не міг за ним слідкувати, коли закриті двері. Це було першим, що йому заборонили. Музику, а тим паче фільми, не можна: це подразнює батька. Не можна водити додому друзів, ви шумітимете, і батько психуватиме. Не можна затримуватись пізніше п'ятої вечора, батько психуватиме. Не можна працювати після 11 вечора, батько заснути не може. Не можна... не можна... не можна... Молодий хлопець, обставлений такими заборонами з усіх боків, або починає бунтувати, або тихо виконує все, що йому накажуть, перетворюючись на безмовну собачку. Славік намагався бунтувати, не раз я через стінку чув крики та звуки бійки. Але з часом все стихло. Коли я служив у Курську, сержант Куніцин одного разу кинув: "З будь-якого бунтаря кілька разів зламаний ніс робить гарного солдата". Це, мабуть, і сталось. Батько, вочевидь, так його бив, що в кінці-кінців хлопець здався, і виконав усі "не можна", тобто практично зрікся своєї цікавості до світу. Адже тепер він зможе сісти за комп'ютер не тоді, коли в нього з'явилась ідея, а тоді, коли йому дозволять. Він зможе включити музику не тоді, коли йому хочеться, а тоді, коли батька нема вдома. Він зможе запросити кудись друзів лише вдень, не зможе привести додому на чашку чаю дівчину. Все тільки тоді, коли дозволять. Він згодився - він відкладе своє життя на потім, заради родини і заради власного спокою.
Я кілька разів бачив Славіка разом з дівчиною в театрі, смаглявою красунею з чорним, як воронове крило, довгим волоссям. Він був поряд з нею сяючим, щасливим, кожен раз обов'язково квіти - блідо-рожеві троянди, якісь дрібненькі подарунки. Так зворушливо турбувався про неї. І вона теж сяяла. А потім між ними щось пробігло темне. Вона стала відчужена, а він став якимсь несміливим, ніби знаходився поряд з чимось, до чого відчайдушно хочеться доторкнутись, а щось не дає. А останнім часом цю дівчину я почав бачити з іншим хлопцем, а Славік в театр не ходить уже більше року. Мабуть, вони розійшлись. А може він, знаючи, що не зможе бути з нею, сам відійшов у тінь. Мені відоме це відчуття - хай краще вона буде щаслива з іншим, ніж страждатиме зі мною. Свого часу подібний вибір робив і я... (але я був український буржуазний націоналіст, відчуйте різницю) А може вона, втомившись від недосказанності відносин, обрала більш сміливого, того, з ким вона може піти в нічний клуб, з ким може проводити кожну вільну хвилинку, нарешті, з ким може провести ніч. Хтозна...
А йому залишається тільки біль... Людині, яка понад усе прагнула яскравості, а їй нав'язали нуденність, яка прагнула кохати, а їй нав'язали одинацтво, яка прагнула чогось досягти сама, а їй нав'язали очікування дозволу, найтяжче. Що з того, що у 30 чи навіть 40 років він буде ще молодий? Відкладене на потім життя, кохання, взагалі будь-що накладають певний відбиток. Мрії 20-річного юнака помирають у тілі 40-річної втомленої людини. Зараз йому 24, він потихеньку складає гроші на зйом квартири. Повільно, адже працює тільки мама, а у квартирі живуть троє. І хоч пенсію Тимошенко підняла, кожен рік курс в санаторії у Хмільнику - це непідйомний тягар. Коли йому буде 25, в нього буде, нарешті, свій кут, де він зможе творити. Та й питання, чи захоче він. Адже це буде тільки початок його шляху. Того шляху, який решта його ровесників уже пройшла. І невідомо, чи вистачить у нього сил пройти його. Зневірений у коханні, він ховатиме фотокартку коханої дівчини біля серця, і зі слізьми буде дивитись на дім, де вона живе. Може, він стоятиме неподалік, коли вона у білій фаті щаслива буде їхати до РАГСу з женихом. Він достеменно знає, що вони ніколи не будуть разом, бо чекати, поки він зможе дати їй все, чого вона заслуговує, не буде жодна дівчина. А коли він зможе це, йому буде вже під 40... Починати життя в 40 років для нашого суспільства - це смертельна лотерея, адже середній вік - 61, а у 45 років майже 60% хворі на серце, або мають загрозу інсульту. Особисте життя тут не побудуєш, залишається тільки робота, або шалена, жорстока ненависть до усіх тих, хто досяг більшого, у кого в житті не було такого страшного зламу. У нього тепер є тільки два шляхи в житті - або стати найкращою людиною, милосердним, добрим, майже святим, який прагне не допустити, щоб те саме повторилось з іншим. Або стати найгіршою людиною, яка живе для того, щоб мститись, щоб ламати чужі життя так, як зламали його. Скільки людей вибирали перший шлях, а скільки другий... Непрохані сльози на очах Славіка, які він завжди ховає, кажуть, що можливо, в нього є ще шанс... Можливо, все ще стане на свої місця і для нього.
(нарис з життя)
Я його бачу майже щодня, бо живемо поряд. Невисокого зросту хлопчина, завжди в одній і тій самій мішкуватій чорній куртці китайського виробництва, і офіцерському зеленому шарфі. Йому, здається, вже 24, а виглядає на 18 чи навіть на 17. Молодий ще хлопець, але в очах застиг сум. Часто ідучи додому (я живу на дев'ятому поверсі) чую, як він сидить на горішньому поверсі, і тихенько жаліється на своє життя. Він уже остаточно зламаний, йому можна скільки завгодно казати, що він повинен бути сильним, що він повинен змиритись, терпіти, і все колись налагодиться, - і це не матиме жодного значення. З ним сталось найстрашніше, що взагалі може трапитись з людиною - він утратив віру в майбутнє та у самого себе. Для нього життя тепер - тільки смертельний марш до прірви, і невідомо, чи втримається він від того остаточного кроку, за яким закінчується все...
Я пригадую, яким він був кілька років тому. Його в будинку всі називали розумашкою, адже краще за нього практично ніхто на комп'ютерах добре не розумівся. Він не був одним з моїх учнів, це був класичний самоук, який буквально по крихтах збирав знання. Ми часто розмовляли, стоячи на площадці. Він, гарячково вимахуючи руками, затинаючись, немов квапився викласти свої думки, розповідав про якийсь алгоритм, чи нову технологію. Він учився багато, і з задоволенням. В моїй особі знайшов друга та практично нескінченне джерело книг, які йому були не по кишені. Я пам'ятаю, як залишав його наодинці з томом Кнута чи Кормена, сам біжучи кудись у справах. З часом, мугикав я собі під ніс, цей хлопець перевершить мене та більшість людей, яких я знав. У нього вже була робота, у мене. Я спеціально тримав вільним одне місце у нас на фірмі, щоб узяти його відразу після вузу, а поки вчиться, підкидав дрібні замовлення, аби у нього були кишенькові гроші. Я пам'ятаю, як рано уранці голосно, на весь будинок, хлопали сталеві двері на першому поверсі, коли він біг зустрічати дівчину, в яку був закоханий. Обережно, щоб не зім'яти троянди, він боком протискувався в двері, і ногою закривав їх. А потім, захищаючи квіти рукою від вітру чи морозу, біг два квартали до старого гуртожитку-малосімейки, де вона жила. В ньому горів якийсь такий вогонь життя, він хотів жити, творити, кохати, жити і працювати яскраво. А потім він став якимсь похмурим, вогник в очах згас. Він вчасно захистив диплом, але зробив це якось мляво, неяскраво. Відмовився влаштуватись до мене, натомість пішов в якусь фірму на 1С, закинув алгоритміку, С++ та Асемблер. Звичайно, бухгалтерський софт теж комусь писати треба, у мене таких замовних проектів теж повно, але мені просто здалось, що він просто хотів не влаштуватись на таку роботу, а просто забути те, ким він був. З птаха, який розкрив крила і збирається злетіти, перетворитись на дрібну ящірку, яка ховається в кущах від кожного шурхоту. Він хотів знищити себе. Я не особливо сушив б собі голову над цим, якби не написав статті "Чому я не пішов зустрічати Юлю", де торкнувся теми безперспективності життя для більшості дітей. Дивно, Славіка я вважав перспективним, але виявляється, що і для таких перспектива не дуже вже й світла. Підслухані випадково розмови Славіка на горішньому поверсі наодинці з собою, крики, які чутно крізь стіну та обмовки - все це склало для мене цілісну картину.
Так сталось, що коли Славіку виповнилось 15, його батько захворів. Інсульт, чи щось таке, одним словом, погіршення було не стільки фізичне, скільки психічне. Він кілька років лежав у лікарні, потім виписали, з майже повним відновленням. Але психіка його стала неадекватною. Він кожен день гуляє по одному і тому самому маршруту з невеличким костуром, спілкується з такими, як сам, хворими, або з бабцями та стариганями, які сидять на лавах біля під'їздів. А дома сидить біля телевізора. Психічний розлад полягав у тому, що тепер його подразнює будь-що. Шум, якась річ, взагалі, навіть дрібничка, яку ми з вами навряд чи помітили, викликає його пристальну увагу, і він нервуватиметься, психуватиме, навіть кричатиме, поки це не заберуть, або не зроблять так, як він хоче. Такий собі агресивний варіант "Людини дощу". У цьому я пересвідчився на своєму досвіді. Пішов я до обласної лікарні зробити чергову флюорограму. А він мав наступним заходити. Підійшов хлопець, із забинтованою ногою, було видно, що йому важко йти. Він сумирно попрохав, щоб його пустили без черги. Так от це чудо розрепетувалось на всю лікарню, що всі тут без черги, а йому, нещасному хворому, ніхто нічого не дає, і взагалі - йому всі по гроб життя винні. Добре, що я сидів поряд, я схопив його за зап'ясток, і втримав, аби він за костура не взявся. Прийшов здоровенний медбрат, ми з ним його силоміць заштовхали до невропатолога, там йому дали подвійну дозу якогось заспокійливого, і він більш-менш притих. Прибігла його дружина, гарна, нестара ще жінка, руденька така, з короткою стрижкою. Вона дуже вибачалась, мало не плачучи. Я тихенько відвів її убік, і запитав: "А чого ж ви його на лікування не направите". Та тільки рукою махнула: "Кожен рік в санаторій посилаємо, після нього йому легше, а потім все знову...". Я тільки уявляю, що він дозволяє собі вдома, коли веде себе так у лікарні... І дружину його чисто по-людськи жаль, адже з таким жити - це справжній подвиг.
Особливу ненависть у нього викликав комп'ютер. Здавалось б, просто гудить собі машинка, постукують клавіші, іноді попискує. Славік любив хорошу музику, слухав Deep Forest, Lesiem, Enigma, класику, тобто таку, заспокійливу музику, яка нікому не заважає. У нього була своя кімната, але закривати двері йому не можна було, бо батько не міг за ним слідкувати, коли закриті двері. Це було першим, що йому заборонили. Музику, а тим паче фільми, не можна: це подразнює батька. Не можна водити додому друзів, ви шумітимете, і батько психуватиме. Не можна затримуватись пізніше п'ятої вечора, батько психуватиме. Не можна працювати після 11 вечора, батько заснути не може. Не можна... не можна... не можна... Молодий хлопець, обставлений такими заборонами з усіх боків, або починає бунтувати, або тихо виконує все, що йому накажуть, перетворюючись на безмовну собачку. Славік намагався бунтувати, не раз я через стінку чув крики та звуки бійки. Але з часом все стихло. Коли я служив у Курську, сержант Куніцин одного разу кинув: "З будь-якого бунтаря кілька разів зламаний ніс робить гарного солдата". Це, мабуть, і сталось. Батько, вочевидь, так його бив, що в кінці-кінців хлопець здався, і виконав усі "не можна", тобто практично зрікся своєї цікавості до світу. Адже тепер він зможе сісти за комп'ютер не тоді, коли в нього з'явилась ідея, а тоді, коли йому дозволять. Він зможе включити музику не тоді, коли йому хочеться, а тоді, коли батька нема вдома. Він зможе запросити кудись друзів лише вдень, не зможе привести додому на чашку чаю дівчину. Все тільки тоді, коли дозволять. Він згодився - він відкладе своє життя на потім, заради родини і заради власного спокою.
Я кілька разів бачив Славіка разом з дівчиною в театрі, смаглявою красунею з чорним, як воронове крило, довгим волоссям. Він був поряд з нею сяючим, щасливим, кожен раз обов'язково квіти - блідо-рожеві троянди, якісь дрібненькі подарунки. Так зворушливо турбувався про неї. І вона теж сяяла. А потім між ними щось пробігло темне. Вона стала відчужена, а він став якимсь несміливим, ніби знаходився поряд з чимось, до чого відчайдушно хочеться доторкнутись, а щось не дає. А останнім часом цю дівчину я почав бачити з іншим хлопцем, а Славік в театр не ходить уже більше року. Мабуть, вони розійшлись. А може він, знаючи, що не зможе бути з нею, сам відійшов у тінь. Мені відоме це відчуття - хай краще вона буде щаслива з іншим, ніж страждатиме зі мною. Свого часу подібний вибір робив і я... (але я був український буржуазний націоналіст, відчуйте різницю) А може вона, втомившись від недосказанності відносин, обрала більш сміливого, того, з ким вона може піти в нічний клуб, з ким може проводити кожну вільну хвилинку, нарешті, з ким може провести ніч. Хтозна...
А йому залишається тільки біль... Людині, яка понад усе прагнула яскравості, а їй нав'язали нуденність, яка прагнула кохати, а їй нав'язали одинацтво, яка прагнула чогось досягти сама, а їй нав'язали очікування дозволу, найтяжче. Що з того, що у 30 чи навіть 40 років він буде ще молодий? Відкладене на потім життя, кохання, взагалі будь-що накладають певний відбиток. Мрії 20-річного юнака помирають у тілі 40-річної втомленої людини. Зараз йому 24, він потихеньку складає гроші на зйом квартири. Повільно, адже працює тільки мама, а у квартирі живуть троє. І хоч пенсію Тимошенко підняла, кожен рік курс в санаторії у Хмільнику - це непідйомний тягар. Коли йому буде 25, в нього буде, нарешті, свій кут, де він зможе творити. Та й питання, чи захоче він. Адже це буде тільки початок його шляху. Того шляху, який решта його ровесників уже пройшла. І невідомо, чи вистачить у нього сил пройти його. Зневірений у коханні, він ховатиме фотокартку коханої дівчини біля серця, і зі слізьми буде дивитись на дім, де вона живе. Може, він стоятиме неподалік, коли вона у білій фаті щаслива буде їхати до РАГСу з женихом. Він достеменно знає, що вони ніколи не будуть разом, бо чекати, поки він зможе дати їй все, чого вона заслуговує, не буде жодна дівчина. А коли він зможе це, йому буде вже під 40... Починати життя в 40 років для нашого суспільства - це смертельна лотерея, адже середній вік - 61, а у 45 років майже 60% хворі на серце, або мають загрозу інсульту. Особисте життя тут не побудуєш, залишається тільки робота, або шалена, жорстока ненависть до усіх тих, хто досяг більшого, у кого в житті не було такого страшного зламу. У нього тепер є тільки два шляхи в житті - або стати найкращою людиною, милосердним, добрим, майже святим, який прагне не допустити, щоб те саме повторилось з іншим. Або стати найгіршою людиною, яка живе для того, щоб мститись, щоб ламати чужі життя так, як зламали його. Скільки людей вибирали перший шлях, а скільки другий... Непрохані сльози на очах Славіка, які він завжди ховає, кажуть, що можливо, в нього є ще шанс... Можливо, все ще стане на свої місця і для нього.