Guess who was my guest?
Чи часто ви відчуваєте людський дух, коли приходите додому? А чи, може, трапляється, просинаєтесь від відчуття чужої присутності? І довго вагаєтеся... вмикати світло, чи краще не треба?.. заглядати під ліжко, у шафу, чи дуже вже боязно? Моторошні тіні бігають стінами.. собаки нажахано скавучать за вікнами.. Ви лякаєтесь тіней уночі? А скрипу долівки чи молодецького свисту вітру крізь найменші шпаринки у дверях? Мене не полишає відчуття, що я живу не один. Хтось знає чарівну фразу, котрої я відчиняю двері. Хтось навідується до мене у гості. Він сидить і п’є каву, він дивиться футбол у моєму телевізорі. Він, буває, купує для мене морозиво. І порпається у моїх речах..
Часто доводиться вам знаходити речі не там, де залишали їх з учора? Знаєте ви, що вони можуть мати своє життя, і усі ті пóдруги, котрих водите вечорами у гості, зовсім не до вподоби їм. А може навпаки, дуже навіть до вподоби, більше за вас. І одного веселого разу ви їм набридаєте з усіма своїми пустощами, вибриками та шкідливими звичками. Отоді тримайтеся, бо вони роблять ноги. І залишають вас наодинці з вашим розпачем і, можливо, невдалим днем на роботі. Ну що ж, побажаємо їм кращого життя у нових хазяїв.
П.С. Чудово що вірші так добре підхоплюють настрій. Дійсність перестає бути дійсністю, стає чимось таким далеким і неважливим. Не вартим емоцій. Ну хіба що іронічної посмішки. Тож не залишається вибору, крім як знову процитувати Андруховича:
Повісивши на ручку дверей трикутник
з написом Do not disturb please,
готельний злодій
зачиняється в моїй кімнаті.
Його цікавлять гроші й коштовності.
Мене, власне кажучи, теж.
Виявляється, в цій країні так само
є злодії.
Один з них саме переглядає шухляди,
мої фотокартки, записники
(чого в мене їх два - якого біса
я досі не звів усі адреси в один?),
делікатно перетрушує валізи,
делікатно лишає в спокої найінтимніші речі,
як наприклад, іграшкового "крайслера",
дурнуватий подарунок від спонсорів.
Потім він тягне з бару одну дієтичну колу,
машинально п’є її,
роздивляється кириличні літери
на моїх книжках,
доходить висновку, що я росіянин.
I can't give you anything but love.
Але й тут я загнув.
Бо навіть любові дати не можу -
хіба що братньої,
котра в рахунок не йде.
Такі часи.
В останню мить він усе ж знаходить
свої чотириста з гаком баксів,
не погребувавши і двадцяткою гривень,
напевно, приймаючи їх за якісь алжирські динари,
заодно прихопивши і залізничний квиток
на зворотне сполучення Києва зі Львовом.
Дуже він йому знадобиться в його Швеції,
де немає Києва, де немає Львова,
де сама лише чужина!
Я вже в ліфті,
коли він виходить у коридор,
коли причиняє двері за собою,
коли перевішує трикутник на клямці
тепер уже доречнішим боком
Please make-up.
Зустрічаємося коло ліфта.
Вибач, я не зміг дати тобі любові.
Купи собі героїну на всі чотириста.
Часто доводиться вам знаходити речі не там, де залишали їх з учора? Знаєте ви, що вони можуть мати своє життя, і усі ті пóдруги, котрих водите вечорами у гості, зовсім не до вподоби їм. А може навпаки, дуже навіть до вподоби, більше за вас. І одного веселого разу ви їм набридаєте з усіма своїми пустощами, вибриками та шкідливими звичками. Отоді тримайтеся, бо вони роблять ноги. І залишають вас наодинці з вашим розпачем і, можливо, невдалим днем на роботі. Ну що ж, побажаємо їм кращого життя у нових хазяїв.
П.С. Чудово що вірші так добре підхоплюють настрій. Дійсність перестає бути дійсністю, стає чимось таким далеким і неважливим. Не вартим емоцій. Ну хіба що іронічної посмішки. Тож не залишається вибору, крім як знову процитувати Андруховича:
Повісивши на ручку дверей трикутник
з написом Do not disturb please,
готельний злодій
зачиняється в моїй кімнаті.
Його цікавлять гроші й коштовності.
Мене, власне кажучи, теж.
Виявляється, в цій країні так само
є злодії.
Один з них саме переглядає шухляди,
мої фотокартки, записники
(чого в мене їх два - якого біса
я досі не звів усі адреси в один?),
делікатно перетрушує валізи,
делікатно лишає в спокої найінтимніші речі,
як наприклад, іграшкового "крайслера",
дурнуватий подарунок від спонсорів.
Потім він тягне з бару одну дієтичну колу,
машинально п’є її,
роздивляється кириличні літери
на моїх книжках,
доходить висновку, що я росіянин.
I can't give you anything but love.
Але й тут я загнув.
Бо навіть любові дати не можу -
хіба що братньої,
котра в рахунок не йде.
Такі часи.
В останню мить він усе ж знаходить
свої чотириста з гаком баксів,
не погребувавши і двадцяткою гривень,
напевно, приймаючи їх за якісь алжирські динари,
заодно прихопивши і залізничний квиток
на зворотне сполучення Києва зі Львовом.
Дуже він йому знадобиться в його Швеції,
де немає Києва, де немає Львова,
де сама лише чужина!
Я вже в ліфті,
коли він виходить у коридор,
коли причиняє двері за собою,
коли перевішує трикутник на клямці
тепер уже доречнішим боком
Please make-up.
Зустрічаємося коло ліфта.
Вибач, я не зміг дати тобі любові.
Купи собі героїну на всі чотириста.