Чому я не хочу в НАТО, або десять заповідей
ПЕРШЕ: тому, що я не звик до людського життя. Мене виховували, як бидло, як худобу, що ходить у стаді чи в отарі, і на будь-яке пасовисько мене постійно веде той чи інший баран.
ДРУГЕ: я не звик до високих життєвих стандартів, соціальної захищеності і чистої екології.
ТРЕТЄ: я не хочу здобувати освіту в Європі, лікуватися в Європі, вільно їздити по Європі. Я не знаю, що таке вільно, що таке воля і що таке демократичне життя. Я до цього за 300 з лишнім років не підготувався. Я готовий до лопати, кирки, мотики, ковадла чи, врешті-решт, до наших рідних московських кайданів і братньої дружби з великим російським народом та державної української мови в таборах ГУЛАГу чи БЕТЛАГу.
ЧЕТВЕРТЕ: я все життя за чимось стояв у черзі і досі хочу стояти в черзі. У тому числі й за візою. Я не звик не стояти в черзі, їздити по Європі без віз і навіть цього не уявляю, і не можу уявити, як це без закордонної візи відвідувати Брюссель, Париж, Лондон, Лісабон чи Ліверпуль.
П’ЯТЕ: я абсолютно не розумію, що таке колективна безпека, як це не йти на війну в Афганістан, Чечню чи Грузію, коли мене до цього закликає двічі рідна Москва, щоб придушити повстання у Празі, у Варшаві чи в Будапешті, або як саперними лопатками не пройтися по головах і плечах грузин чи якихось прибалтів, які хочуть бути вільними, незалежними і ще до того пруться невідомо чого і за чим у те НАТО.
ШОСТЕ: я не знаю, що таке стабільність у державі і знати не хочу. Я не знаю, чому я маю захищати чиїсь інвестиції, як не знаю, чому ті інвестори їх вкладають у нашу економіку і хочуть для мене спокою, надійности, і дати мені більшу зарплату, ніж я маю.
СЬОМЕ: мені зовсім не потрібний європейський кошик, бо я його ні раз у своєму житті не бачив. Не знаю, який він, і що я туди маю вкладати, якщо отримувати таку велику заробітню платню за свою працю. Я звик до свого кошика, а точніше, до авоськи чи поліетиленового кулька, як і до своєї скромної зарплатні. Я за неї можу собі купити цілий буханець хліба або білий батон і, замітьте, майже щодня, пляшку пива і до пляшки хвіст тарані на початку місяця. Далі, як московський ведмідь, весь час смокчу лапу і думаю, що то хвіст тарані, і цим задоволений, і ніяка мені Європа не потрібна.
ВОСЬМЕ: я не хочу ніякої адаптації і перекваліфікації, бо це такі слова, що не кожний наш офіцер, йдучи в запас і готуючись до цивільної праці, їх вимовить.
ДЕВ’ЯТЕ: НАТО заявляє, що «Ні» корупції і хабарництву. Мені це, як усім таким, як я (ви знаєте), ні корупція, ні хабарництво зовсім не загрожує. Бо я нікому нічого не даю, бо й немає чого дати. От хто щось має, той хай дає і хай боїться того НАТО та приєднується до мене, пересічного українця, який любить дивитися по телевізору всякі там «Чорні квадрати, «Закриті зони» про корупцію, хабарництво, бо то життєва правда, і все те значно цікавіше, ніж якісь там американські трилери, вестерни чи бойовики.
ДЕСЯТЕ: якщо раптом мене, голуба, забриють і в мороз пошлють за Волгу, для профілактики, то я на все життя залишуся щасливим і екологічно здоровим, як народний депутат Дибенко від партії КПУ. Бо Сибір у нас несходима, Чорнобильських дірок там немає, і повітря таке чисте, як в епоху мезозойської ери. Хоч бери закупорюй його у скляні банки і вивозь, як контрабанду, до того ж задимленого Мадрида, Парижа чи Лондона, чи навіть до самого Нью-Йорка.
Тепер ви зрозуміли, чому я не хочу вступати в те НАТО і ніколи не вступлю? Бо головне, як казала моя знайома Клава, «НАТО мені нє НАДО». Я не знаю, з чим його їдять і якою паличкою в ньому колупаються.
Олег ЧОРНОГУЗ,
письменник
ps нашел на форуме, понравилось, скопировал. Поддерживаю!