Інтерв'ю номер раз
Я тут раптово згадала, що декілька моїх інтерв'ю, які виходили в журналі "Афіша", так і не з'явились ніде в мережі. Непорядок. Виправляюсь.
Оксана Забужко. Made in Ukraine.
Оксана Забужко заходить до Дніпропетровського „Білокнижника” і купує останнього Памука в перекладі українською. „Зроблю свій внесок в місцеву книгоіндустрію, - шуткує вона і зізнається: - Більше 70% книжок читаю англійською мовою - задовго чекати, поки перекладуть навіть російською”. А в ході інтерв’ю авторитетно зазначає: “Вчіть іноземні мови! Без них ніяк”. Забужко - одна з небагатьох українських письменників, що заробляє на життя виключно своєю творчістю. Головним чином - завдяки перевиданню за кордоном: по всій Європі і не тільки. Одними українськими накладами ситий не будеш.
- Ви багато подорожуєте, де вже встигли побувати?
- Я вимушено багато подорожую. Десь років 5-7, відколи моя міжнародна кар’єра вивела мене якщо не в літературний мейнстрім, то десь коло того, поїздки стали частиною професії, бо це є необхідною умовою кожного контракту з зарубіжним видавцем - взяти участь у промоушені своєї книжки. Тому відповідно останні роки у мене в житті стало значно більше книжкових турне, ніж би мені хотілося, і значно більше виступів перед міжнародною публікою, аніж перед українською, що мені справді шкода - це я без будь-якого кокетства і будь-якого лицемірства кажу. Бо виходить так, що глибинку німецьку, австрійську, швейцарську, швецьку і навіть уже італійську чи іспанську знаю набагато краще, аніж глибинку рідної країни.
- А яка країна найбільше вразила?
Найсильніше враження справила не Європа, а Колумбія. Це така страшна, трагічна, романтична країна, яку ми знаємо тільки з творчості Маркеса, який звідти втік. І його можна зрозуміти, бо це дуже складна країна, країна, яку 50 років терзає громадянська війна. Це країна, про яку, як про Україну, можна сказати, що вона заслуговує кращої долі. І як Україну трясуть примхи газової труби, Колумбію трясуть примхи наркотрафіку. Це все справді дуже жорстко і дуже трагічно. Там справді війна, ти приїздиш до готелю і тобі кажуть: самі по собі не виходьте і не гуляйте. А в готелі вночі вибухнула бомба підкладена. А з нашої делегації португальський письменник разом зі своїм перекладачем вирішив у кав’ярню ввечері пройтись, а був наліт і вони мусили лежати півгодини з руками на потилиці. То це жах.
Українці дуже люблять нарікати на предмет того, які вони нещасні. Це великою мірою від того, що ми крім себе і крім нашого північного сусіда, який на нас обрушує потоки не завжди чистої і не завжди точної інформації, погано собі уявляємо решту світу. Приємно проїхатись до Європи і побачити, як там все чистенько, прибрано і так далі, але перепрошую, їхній демократії декілька сотень років. А скільки там нашої… (сміється). І там традиції не переривалися, а тут кожне покоління, принаймні в 20 столітті, мусило починати з чистої сторінки. Відповідно, годі щось порівнювати і годі зазирати за паркан, що там у сусіда чисто й виметено. Непогано б подумати про те, що планета велика, світ великий, і Україна зовсім не найнещасніша країна на планеті.
- Чим ще запам’яталась Колумбія?
Міста там просто величезні, а екологія страшна, просто моторошна. Отак виходиш у платтячку з короткими рукавами, а через півгодини треба брати душ, бо шкіра сажею криється. І от якраз в розпалі оцих всіх воєн у Меделліні, це такий собі скромний Дніпропетровськ з 8 мільйонами населення, просто зібрались місцеві літератори-ентузіасти, їхній так би мовити Арт-Вертеп, і вирішили зробити поетичний міжнародний фестиваль. Вони запрошують письменників і поетів з усіх країн світу, виступи відбуваються на стадіонах: до двадцяти п’яти тисяч людей сидять на стадіоні і слухають поезію всіма мовами. Тиша. Це просто щось неймовірне! Особливо коли темрява западає і ви бачите стадіон, на якому двадцять тисяч людей не кричать „Ді-на-мо”, а які сидять і мовчки, як службу Божу у церкві, слухають поезію. Мурашки по шкірі йдуть. При чому, на цей час встановлюється перемир’я. На цей час не стріляють.
Нас возили по справжній Колумбії: кавові плантації, міста… І коли ви зустрічаєте цих людей, коли ви їх бачите, з ними говорите, ви розумієте, що Маркес нічого не придумував. Це країна, в якій ще триває процес міфотворення. Тобто вони про цих своїх відстрелених наркобаронів розповідають приблизно так, як у нас в дев’ятнадцятому столітті розповідали про Кармалюка - цілі легенди. Вам таксист по дорозі з аеропорту розповідає, що отам-от дім Пабло Ескобаро, якого убили, от він там по дахах тікав.
- З якими стереотипами щодо України ви найчастіше стикаєтесь за кордоном?
- Окрім стереотипів там нічого і немає (сміється). Принаймні, „де це?” вже не питають - Помаранчева революція вивела нас на мапу світу. Хоча я раз опинилась в ситуації, коли одна британка, винятково інтелігентна дама, почула від мене „Ukraine”, то вона сильно напружилася і сказала: «А, це ви значить тіпа з Російської Федерації?”. Я сказала ні, це та країна, де була Orange revolution, на що вона відповіла: „А! Так це у вас ота жахлива жінка з косою?”. (сміється).
- Як вони сприймають Помаранчеву революцію?
- Ви врахуйте одну річ: Україна сама про себе не говорить. Тобто так само, як ми погано уявляємо собі решту світу, так само ми не вміємо решті світу про нас розповідати. Навіть наша дипломатія трохи подорослішала тільки після 2004 року, принаймні з’явилось розуміння, що ці речі потрібні. Тільки в останні роки на мої вечори почали приходити представники українського посольства. Тобто до того у мене країни не було. Особливо це відчувалось на міжнародних симпозіумах¸ міжнародних літературних фестивалях. Коли ви сидите в приємному колі літераторів і датчанин каже: „О, холєра, зараз хотів би десь погуляти, але наше посольство мене на обід запрошує”. А канадець каже, що його посольство йому профінансувало якусь частину виступів, чи ще щось таке… А ти сидиш, і за тобою немає ні посольства, ні країни, ти просто така ось Оксана Забужко з якоїсь невідомої Ukraine, яку запросили, бо „тіпа шось інтересноє пішет”.
- Чи не вмер в вас патріотизм після таких подій?
- Мій патріотизм не залежить від того, хто наразі вдає, що керує цією державою. Мій патріотизм має зовсім інше підґрунтя. Я б навіть не називала його патріотизмом, бо це вже спрофановане слово.
Повертаючись до стереотипів, те, що про нас напише російська преса, яка в основному інформує захід, оці стереотипи і канають. Найчастіше питають, наскільки країна розколота на схід і захід. І ти намагаєшся пояснити, що справа зовсім не в тому, що вона розколота на схід і захід, бо є ще північ, південь, центр і взагалі багато різних регіонів (сміється).
- Ви присвятили цілу книгу Помаранчевій революції. Чи змінилось ваше ставлення до тих подій з часом?
- Я дуже рада, що видала ту книгу, що вона існує, бо це в чистому вигляді історичний документ. І ті читацькі відгуки, які я на неї маю, найбільш одностайні, ніж на будь-яку іншу мою книжку. Коли люди тобі кажуть: „Знову вернулась туди і плакала. Вже й не віриться, що це правда, а це дійсно правда і спасибі, що ви мене туди повернули”… Найдорожчий для мене відгук: „Це те, що збережу і через тридцять років показуватиму внукам”. Людина зберегла помаранчеву стрічку, з якою була на майдані, і оцю книгу. Це функція літератури - фіксувати речі, якими вони були, і створювати портрет доби, яка дуже швидко майнула. Сьогодні уже нічого подібного я б не написала, бо відбулась зміна температури почуттів, в яких домінує саме біль утрати, що люди на сцені профукали те, що було на майдані і те, що було довкола нього. Слава Богу, що я це зафіксувала. В даному разі я виступаю як свідок перед історією: ось це було так. А як цим багатством вже скористались, цим вибухом всенародної потреби в правді, потреби в справжності, яка між іншим нікуди не ділась - то інша справа. Але оцей одномоментний вибух звичайно більше не повториться на нашому віку, бо такого не буває двічі на одне покоління.
Моє ставлення до тих подій ніяк не пов’язане із конкретними політичними персоналіями. Мене цікавив майдан, мене не цікавила сцена. А врешті майдан пішов, а нам залишилась сцена, на якій було багато неправди і фальшу. Це і тоді чути було, воно й тоді вушка пороло. Але ми тоді були в стані ейфорії, коли ти не помічаєш, що якісь події ріжуть тобі вухо - це ніби перша фаза закоханості. Але книга не про сцену, книга про майдан, на якому було 5 мільйонів людей і які були однією родиною. Все. Я була там, і я щаслива, що я була там і прожила с ними ці тижні і навіть місяці. Так що політика тут не при чому, книжка то про нас.
- Якщо б ви не писали, чим би ви займались у житті?
- Я не можу не писати. Якщо б я не писала, то б уже була не я. Все почалось з дописемного віку, перший вірш написаний в п’ять років і з того часу все ніяк не можу зупинитися (сміється). Насправді мої вірші спершу батьки під диктовку записували, оскільки я їх в умі складала, чому усі й пам’ятаю, бо досі ця звичка збереглася - вірш записується лише тоді, коли він в свідомості готовий, я його „виходжую” так би мовити, пробурмочую собі в голові. Англійці це називають born writer. Пам’ятаю, ще з дописемного віку, коли ще зовсім була малесенька, я собі ставила завдання кожного разу перед сном переказувати подумки свій день так, щоб із нього вийшло щось таке цікаве, як казки у книжці, з якої мені читає мама. Це вже механізм перетворення свого життя на літературу, коли в чотирьохрічної людини є ця потреба. Це абсолютно питома вроджена потреба, отже, вибору у мене немає.
Тетяна Гонченко, для "Афіші Дніпропетровська"
(у друкованому вигляді були якісь правки, але остаточної версії у мене немає - пробачайте вже)
Оксана Забужко. Made in Ukraine.
Оксана Забужко заходить до Дніпропетровського „Білокнижника” і купує останнього Памука в перекладі українською. „Зроблю свій внесок в місцеву книгоіндустрію, - шуткує вона і зізнається: - Більше 70% книжок читаю англійською мовою - задовго чекати, поки перекладуть навіть російською”. А в ході інтерв’ю авторитетно зазначає: “Вчіть іноземні мови! Без них ніяк”. Забужко - одна з небагатьох українських письменників, що заробляє на життя виключно своєю творчістю. Головним чином - завдяки перевиданню за кордоном: по всій Європі і не тільки. Одними українськими накладами ситий не будеш.
- Ви багато подорожуєте, де вже встигли побувати?
- Я вимушено багато подорожую. Десь років 5-7, відколи моя міжнародна кар’єра вивела мене якщо не в літературний мейнстрім, то десь коло того, поїздки стали частиною професії, бо це є необхідною умовою кожного контракту з зарубіжним видавцем - взяти участь у промоушені своєї книжки. Тому відповідно останні роки у мене в житті стало значно більше книжкових турне, ніж би мені хотілося, і значно більше виступів перед міжнародною публікою, аніж перед українською, що мені справді шкода - це я без будь-якого кокетства і будь-якого лицемірства кажу. Бо виходить так, що глибинку німецьку, австрійську, швейцарську, швецьку і навіть уже італійську чи іспанську знаю набагато краще, аніж глибинку рідної країни.
- А яка країна найбільше вразила?
Найсильніше враження справила не Європа, а Колумбія. Це така страшна, трагічна, романтична країна, яку ми знаємо тільки з творчості Маркеса, який звідти втік. І його можна зрозуміти, бо це дуже складна країна, країна, яку 50 років терзає громадянська війна. Це країна, про яку, як про Україну, можна сказати, що вона заслуговує кращої долі. І як Україну трясуть примхи газової труби, Колумбію трясуть примхи наркотрафіку. Це все справді дуже жорстко і дуже трагічно. Там справді війна, ти приїздиш до готелю і тобі кажуть: самі по собі не виходьте і не гуляйте. А в готелі вночі вибухнула бомба підкладена. А з нашої делегації португальський письменник разом зі своїм перекладачем вирішив у кав’ярню ввечері пройтись, а був наліт і вони мусили лежати півгодини з руками на потилиці. То це жах.
Українці дуже люблять нарікати на предмет того, які вони нещасні. Це великою мірою від того, що ми крім себе і крім нашого північного сусіда, який на нас обрушує потоки не завжди чистої і не завжди точної інформації, погано собі уявляємо решту світу. Приємно проїхатись до Європи і побачити, як там все чистенько, прибрано і так далі, але перепрошую, їхній демократії декілька сотень років. А скільки там нашої… (сміється). І там традиції не переривалися, а тут кожне покоління, принаймні в 20 столітті, мусило починати з чистої сторінки. Відповідно, годі щось порівнювати і годі зазирати за паркан, що там у сусіда чисто й виметено. Непогано б подумати про те, що планета велика, світ великий, і Україна зовсім не найнещасніша країна на планеті.
- Чим ще запам’яталась Колумбія?
Міста там просто величезні, а екологія страшна, просто моторошна. Отак виходиш у платтячку з короткими рукавами, а через півгодини треба брати душ, бо шкіра сажею криється. І от якраз в розпалі оцих всіх воєн у Меделліні, це такий собі скромний Дніпропетровськ з 8 мільйонами населення, просто зібрались місцеві літератори-ентузіасти, їхній так би мовити Арт-Вертеп, і вирішили зробити поетичний міжнародний фестиваль. Вони запрошують письменників і поетів з усіх країн світу, виступи відбуваються на стадіонах: до двадцяти п’яти тисяч людей сидять на стадіоні і слухають поезію всіма мовами. Тиша. Це просто щось неймовірне! Особливо коли темрява западає і ви бачите стадіон, на якому двадцять тисяч людей не кричать „Ді-на-мо”, а які сидять і мовчки, як службу Божу у церкві, слухають поезію. Мурашки по шкірі йдуть. При чому, на цей час встановлюється перемир’я. На цей час не стріляють.
Нас возили по справжній Колумбії: кавові плантації, міста… І коли ви зустрічаєте цих людей, коли ви їх бачите, з ними говорите, ви розумієте, що Маркес нічого не придумував. Це країна, в якій ще триває процес міфотворення. Тобто вони про цих своїх відстрелених наркобаронів розповідають приблизно так, як у нас в дев’ятнадцятому столітті розповідали про Кармалюка - цілі легенди. Вам таксист по дорозі з аеропорту розповідає, що отам-от дім Пабло Ескобаро, якого убили, от він там по дахах тікав.
- З якими стереотипами щодо України ви найчастіше стикаєтесь за кордоном?
- Окрім стереотипів там нічого і немає (сміється). Принаймні, „де це?” вже не питають - Помаранчева революція вивела нас на мапу світу. Хоча я раз опинилась в ситуації, коли одна британка, винятково інтелігентна дама, почула від мене „Ukraine”, то вона сильно напружилася і сказала: «А, це ви значить тіпа з Російської Федерації?”. Я сказала ні, це та країна, де була Orange revolution, на що вона відповіла: „А! Так це у вас ота жахлива жінка з косою?”. (сміється).
- Як вони сприймають Помаранчеву революцію?
- Ви врахуйте одну річ: Україна сама про себе не говорить. Тобто так само, як ми погано уявляємо собі решту світу, так само ми не вміємо решті світу про нас розповідати. Навіть наша дипломатія трохи подорослішала тільки після 2004 року, принаймні з’явилось розуміння, що ці речі потрібні. Тільки в останні роки на мої вечори почали приходити представники українського посольства. Тобто до того у мене країни не було. Особливо це відчувалось на міжнародних симпозіумах¸ міжнародних літературних фестивалях. Коли ви сидите в приємному колі літераторів і датчанин каже: „О, холєра, зараз хотів би десь погуляти, але наше посольство мене на обід запрошує”. А канадець каже, що його посольство йому профінансувало якусь частину виступів, чи ще щось таке… А ти сидиш, і за тобою немає ні посольства, ні країни, ти просто така ось Оксана Забужко з якоїсь невідомої Ukraine, яку запросили, бо „тіпа шось інтересноє пішет”.
- Чи не вмер в вас патріотизм після таких подій?
- Мій патріотизм не залежить від того, хто наразі вдає, що керує цією державою. Мій патріотизм має зовсім інше підґрунтя. Я б навіть не називала його патріотизмом, бо це вже спрофановане слово.
Повертаючись до стереотипів, те, що про нас напише російська преса, яка в основному інформує захід, оці стереотипи і канають. Найчастіше питають, наскільки країна розколота на схід і захід. І ти намагаєшся пояснити, що справа зовсім не в тому, що вона розколота на схід і захід, бо є ще північ, південь, центр і взагалі багато різних регіонів (сміється).
- Ви присвятили цілу книгу Помаранчевій революції. Чи змінилось ваше ставлення до тих подій з часом?
- Я дуже рада, що видала ту книгу, що вона існує, бо це в чистому вигляді історичний документ. І ті читацькі відгуки, які я на неї маю, найбільш одностайні, ніж на будь-яку іншу мою книжку. Коли люди тобі кажуть: „Знову вернулась туди і плакала. Вже й не віриться, що це правда, а це дійсно правда і спасибі, що ви мене туди повернули”… Найдорожчий для мене відгук: „Це те, що збережу і через тридцять років показуватиму внукам”. Людина зберегла помаранчеву стрічку, з якою була на майдані, і оцю книгу. Це функція літератури - фіксувати речі, якими вони були, і створювати портрет доби, яка дуже швидко майнула. Сьогодні уже нічого подібного я б не написала, бо відбулась зміна температури почуттів, в яких домінує саме біль утрати, що люди на сцені профукали те, що було на майдані і те, що було довкола нього. Слава Богу, що я це зафіксувала. В даному разі я виступаю як свідок перед історією: ось це було так. А як цим багатством вже скористались, цим вибухом всенародної потреби в правді, потреби в справжності, яка між іншим нікуди не ділась - то інша справа. Але оцей одномоментний вибух звичайно більше не повториться на нашому віку, бо такого не буває двічі на одне покоління.
Моє ставлення до тих подій ніяк не пов’язане із конкретними політичними персоналіями. Мене цікавив майдан, мене не цікавила сцена. А врешті майдан пішов, а нам залишилась сцена, на якій було багато неправди і фальшу. Це і тоді чути було, воно й тоді вушка пороло. Але ми тоді були в стані ейфорії, коли ти не помічаєш, що якісь події ріжуть тобі вухо - це ніби перша фаза закоханості. Але книга не про сцену, книга про майдан, на якому було 5 мільйонів людей і які були однією родиною. Все. Я була там, і я щаслива, що я була там і прожила с ними ці тижні і навіть місяці. Так що політика тут не при чому, книжка то про нас.
- Якщо б ви не писали, чим би ви займались у житті?
- Я не можу не писати. Якщо б я не писала, то б уже була не я. Все почалось з дописемного віку, перший вірш написаний в п’ять років і з того часу все ніяк не можу зупинитися (сміється). Насправді мої вірші спершу батьки під диктовку записували, оскільки я їх в умі складала, чому усі й пам’ятаю, бо досі ця звичка збереглася - вірш записується лише тоді, коли він в свідомості готовий, я його „виходжую” так би мовити, пробурмочую собі в голові. Англійці це називають born writer. Пам’ятаю, ще з дописемного віку, коли ще зовсім була малесенька, я собі ставила завдання кожного разу перед сном переказувати подумки свій день так, щоб із нього вийшло щось таке цікаве, як казки у книжці, з якої мені читає мама. Це вже механізм перетворення свого життя на літературу, коли в чотирьохрічної людини є ця потреба. Це абсолютно питома вроджена потреба, отже, вибору у мене немає.
Тетяна Гонченко, для "Афіші Дніпропетровська"
(у друкованому вигляді були якісь правки, але остаточної версії у мене немає - пробачайте вже)