а эти ночи в Крыму - теперь кому?
розкажу я вам дещо про Крим. точніше, про мій Крим.
вперше я туди потрапила, коли мені був 1 рік, і з того часу майже щороку (за рідкісними винятками, коли ми надавали перевагу Арабатській стрілці) я бувала в Криму.
я тонула у морі біля Євпаторії. їздила в Артек на олімпіаду. там же був і мій перший поцілунок. залазила в бочки і пила вино на заводі Масандри. проходила на катері під Золотими воротами. щодня вставала о шостій ранку, щоб зустріти сонце, яке сходило над хвилями у Феодосії. там же випадково (ну ок, не зовсім випадково) опинилась на військовій базі, звідки нас ввічливо попросили вшитися (ми тоді ще дітьми були, що з дітей візьмеш). я натерла жахливі мозолі в гірських походах. дивилась на Ялту з висоти пташиного польоту. втопила свій найперший в житті мобільний у Ласпі. щодня спускалась і піднімалась довжелезними сходами у Нікіті. розмовляла з незнайомими в Котебелі. спала на пляжі під Феодосією. розбила коліно в якомусь гірському монастирі. блукала вночі у Воронцовському парку. раділа життю, гріючись в татарському халаті на вершині Ай-Петрі. я торкалась водоростей у водах Херсонесу і Фіоленту. боялась розмовляти українською в маршрутках Севастополя. вражено розглядала красу Бахчисарая. плавала в шторм у бухті Балаклави. вагітною милувалась морськими кониками в акваріумі Алушти. коли у мене зявилась дитина, я не повезла її за кордон (хоча могла) - я поїхала з нею в Крим. а потім ще раз. і щоразу я була там абсолютно щаслива, і кримський розділ своєї книги я писала з особливою любов*ю.
я не розумію, як у 21 столітті може відбуватися захоплення території за допомогою військових і "референдуму", якому навіть не намагались надати пристойного вигляду. я не розумію, як росіяни могли жити в Україні і хаяти її, замість того, щоб повернутися в рідну їм країну. я абсолютно не розумію, як українці можуть хотіти отримати російський паспорт. але я точно знаю одну річ: в російський Крим я не поїду. як і в росію загалом.
згинуть наші воріженьки як роса на сонці,
запануєм і ми, браття, у своїй сторонці
вперше я туди потрапила, коли мені був 1 рік, і з того часу майже щороку (за рідкісними винятками, коли ми надавали перевагу Арабатській стрілці) я бувала в Криму.
я тонула у морі біля Євпаторії. їздила в Артек на олімпіаду. там же був і мій перший поцілунок. залазила в бочки і пила вино на заводі Масандри. проходила на катері під Золотими воротами. щодня вставала о шостій ранку, щоб зустріти сонце, яке сходило над хвилями у Феодосії. там же випадково (ну ок, не зовсім випадково) опинилась на військовій базі, звідки нас ввічливо попросили вшитися (ми тоді ще дітьми були, що з дітей візьмеш). я натерла жахливі мозолі в гірських походах. дивилась на Ялту з висоти пташиного польоту. втопила свій найперший в житті мобільний у Ласпі. щодня спускалась і піднімалась довжелезними сходами у Нікіті. розмовляла з незнайомими в Котебелі. спала на пляжі під Феодосією. розбила коліно в якомусь гірському монастирі. блукала вночі у Воронцовському парку. раділа життю, гріючись в татарському халаті на вершині Ай-Петрі. я торкалась водоростей у водах Херсонесу і Фіоленту. боялась розмовляти українською в маршрутках Севастополя. вражено розглядала красу Бахчисарая. плавала в шторм у бухті Балаклави. вагітною милувалась морськими кониками в акваріумі Алушти. коли у мене зявилась дитина, я не повезла її за кордон (хоча могла) - я поїхала з нею в Крим. а потім ще раз. і щоразу я була там абсолютно щаслива, і кримський розділ своєї книги я писала з особливою любов*ю.
я не розумію, як у 21 столітті може відбуватися захоплення території за допомогою військових і "референдуму", якому навіть не намагались надати пристойного вигляду. я не розумію, як росіяни могли жити в Україні і хаяти її, замість того, щоб повернутися в рідну їм країну. я абсолютно не розумію, як українці можуть хотіти отримати російський паспорт. але я точно знаю одну річ: в російський Крим я не поїду. як і в росію загалом.
згинуть наші воріженьки як роса на сонці,
запануєм і ми, браття, у своїй сторонці