Вагітність. Перший триместр
Сьогодні я перебуваю на 30 тижні вагітності. Відносно скоро ми зустрінемося з малюком. Час спливає стрімко, мій мозок давно переселився у матку, тому більшість моїх думок та почуттів - саме про малюка, що товчеться усередині.
Я багато про це думаю і ніде нічого не пишу. У мене є якась внутрішня опозиція до фіксування кожного моменту у фото. Може, я просто не маю хисту до красивих фотографій та фіксування моменту. Ми просто ніби розслаблено плаваємо, і хвилі несуть нас від тижня до тижня.
Водночас я розумію, що те, що зараз відбувається, це дивовижний період, і я щиро сподіваюся, що він завершиться так, як і має: я, дитинка на руках, чоловік поруч. І нова епоха нашого життя попереду. А раз відбувається щось унікальне, то було б добре вхопити хоча б якісь спогади про все це.
Про вагітність ми дізналися 22 вересня 2020 року. Ще навіть не було затримки, але я відчувала, що груди щось зовсім не набрякають, як це завжди буває за тиждень до місячних. Тест був позитивний, і я просто тицьнула його чоловіку в стилі «Г'юстоне, у нас надзвичайна ситуація». Тож чоловік про потенційну можливість стати батьком дізнався в коридорі. Ми були спокійні й ніякої особливої радості не відчули (довбаний минулорічний досвід із позаматковою вагітністю та видаленням маткової труби зробив своє). Ми знали, що перший триместр, - це природний відбір, на який ми впливати не могли. Це звучить жорстоко, але так і є. Я вирішила, що не прив'язуватимуся поки що до думки, що, можливо, в нас буде малюк чи малючинка.
Власне, психологічним викликом першого триместру було не прив'язуватися і не уявляти всього, у полоні чого я перебуваю зараз: пухкеньких п'яточок, зморщеного жопенятка, вушок-печивок, маленького животика, пальчиків, носика, оченяток, запаху... Не думати про те, хто це буде, яке в неї чи нього може бути ім'я. Не приведи боже не купувати речей, книжок. Не встановлювати додатків на телефон (мені було доволі складно це врешті-решт зробити). Так я убезпечувала себе від імовірного потоку страждань, якщо щось піде не так. Водночас із тверезого погляду я робила все, що мала: дочекалася більш-менш адекватного часу затримки, щоб піти на УЗД. Тверезо переконувала себе, що якщо ми завагітніли, значить та труба, яка лишилася, здорова і, раптом що, ми будемо пробувати іще. Коли я дізналася, що цього разу ми пройшли у вищу лігу - матку - я все-таки заплакала скупою сльозою прямо в кабінеті. До речі, це сталося рівно через рік після УЗД, де нам сказали, що в матці ніхто не поселився, а позаматкову вагітність виносити неможливо, тож треба готуватися до операції.
Насправді, попри втрату однієї труби і скорочення шансів завагітніти, усередині я вірила, що рано чи пізно все буде добре, хоча ми мали план розвитку подій на всі випадки: від ЕКЗ до усиновлення.
Цього разу я просто намагалася прожити кожен день правильно. Багато спала, намагалася правильно (більш-менш) харчуватися. Нічого зайвого не робила, відмовилася від прогестерону (я багато читала про нього ДО вагітності). Пила лише вітаміни. Багато води. Прогулянки. Щоправда, відмовилася від поїздки у Запоріжжя з колегами - тільки з тієї причини, що часом дуже хотілося спати посеред дня+блювати в потязі якось ну дуже вже неестетично. Про блювання: токсикоз у мене був щоденний, але дуже дисциплінований. Прокинулася, поїла, поблювала разок одразу ж - і на роботу. Протягом дня все чудово. Так, я мала бльов-пакет у сумці та, на щастя, жодного разу ним не скористалася. Із приємного: Діма щоранку проводив мене до розвозки на випадок, якщо мені стане погано в дорозі. Ну а в маршрутці та на роботі я була під наглядом колег) Їм я сказала про вагітність першим, ніж батькам, тому що розуміла: статися може що завгодно, а допомога може бути потрібні будь-якої миті. Тому мої чудові колеги-чоловіки без слів допомагали перенести, скажімо, планшети до класу. Або провести на маршрутку після роботи. А коли в учительській лютувала чергова хвиля ковіду, завуч приватно мені сказала лишатися вдома, чим позбавила моральних страждань через питання: я взагалі правильно роблю, що ходжу на роботу до дітей? Висновок: у моїй ситуації відсутність забобонів лише допомогла. Я вже раз пережила жесть, і чого мала боятися?
Доволі скоро хтось у школі захворів, і нас перевели на дистанцію. Один із моїх колег Женя виявився ще й моїм сусідом, і ми з моїм чоловіком та Жениною тоді ще нареченою Альоною почали разом гуляти вечорами на ВДНГ. Це був похмурний жовтнево-листопадовий період, мряка, темрява, але це був рух, і я знала: ходити потрібно багато. Так ми ходили майже щовечора свої 8-10-12 тисяч кроків, я приходила з кріпатуркою, майже одразу вирубалася від втоми і радості, що ось ми гарно подихали, повеселилися, випили кави, побачили качечок чи ще щось таке. Ходити за кожної нагоди я почала з першого триместру. Кожен крок я уявляла як потік кисню, спрямований прямо всередину, щоб понести всі корисні речовини туди, де стрімко і дивовижно розгортала своє життя крихітна людина усередині мене.
Цій крихітній істоті я можу тільки подякувати. Вона не терзала мене жахливим токсикозом. Міцно вмостилася в матці, не кровила, чим позбавила мене лікарні, збереження та тривог. Крихітна істота, статі якої я тоді ще не знала, робила те, що мала робити: тихенько і впевнено росла, розвивалася. І як я не намагалася вести абсурдну боротьбу із собою, цю істоту я полюбила ще на етапі креветки. Установила ті аплікухи, щотижня дивилася, як змінюється цей малий організм: ось він реально нагадує креветку, а ось у нього вже серце стукає, ручки довшають, відпадає хвіст)) Що мене здивувало, так це те, що серце - це перший орган, який ти можеш почути (!) на УЗД на шостому тижні від зачаття. Уся людина розвивається довкола серця. Ну і нервової трубки, що стане мозком. Але серце все одно перше)
Власне, перший триместр минув спокійно. Ще до першого скринінгу ми поділилися новиною із рідними. Усі були дуже раді, але так, тихенько раді, щоб, не дай бог, що. Не зглазити щоб.
Усі тривоги, які були, відбувалися не через крихту всередині, а через мої страхи, муки совісті, що я ходжу на роботу в час пандемії. Поки я боялася, людинка впевнено долала тисячі років еволюції й набувала форми людини. І на першому скринінгу, що мав ознаменувати перехід від першого триместру до другого, людинка вже була готова показати себе майже сформованою. А от я була не дуже готова, бо перший скринінг - це аналіз імовірностей різних генетичних відхилень. Це коли тобі або кажуть, що все добре, або - щось інше, і життя тоді занурюється в морок.
Тому я дуже-дуже нервувалася (чим, думаю, трохи собі нашкодила). Та про це - в іншому пості.
На фото 2 я в першому триместрі, а тому ніяких змін не видно. Це фото з Діминого дня народження, коли я замовила йому величезний торт зі сподіваннями, що наступний його дн будемо святкувати вже втрьох. Ми поїхали в глухий ліс, цілий день гуляли по всіляких глухоманях. Скасували поїздку додому, тому що я вже була контактною особою через ковід. Не могли піти ані в кафе, ані в ресторан, замовили додому грузинську кухню. Подивилися «Поліцейську академію» й, обнявшись, рано лягли спати. Тихе щастя, як воно є. Дімин день народження - 14 листопада. А 19 ми мали їхати на перший скринінг.
Наостанок поста додам кілька фото з початку другого триместру. Вони трохи не в правильній послідовності, але із фігури зрозуміло, яке перше, а яке - вже пізніше. Це десь вже 14-16 тиждень, мабуть. Усі світлини любительські і без старань. Зате точно справжні)) І хоч трохи вже видно живіт))
(Далі буде)
26 вересня 2020 року, день народження кума, сина якого я хрестила)) Перше "Я зараз утримуюся від алкоголю". Здивований, радісний і дуже тактовний погляд подруги :) Про вагітність знаю кілька днів, іще не ходили на УЗД. Дуже складно не сказати мамі, але, щоб уберегти від хвилювань, скажу через кілька тижнів)
10 жовтня. Приїхали святкувати день народження свекрухи. Тут ми вже знаємо, що ми пройшли у вищу лігу, але поки ще не кажемо батькам. Зранку піднуджує, свекруха все інтуїтивно розуміє, позбавляє мене обов'язку мити посуд і дає сухарики до чаю. Минулого року мене оперували якраз на її день народження. Відтоді я мрію зробити їй інший подарунок. Цього року мрія здійснюється, але ще трохи хочу почекати перед анонсуванням :) Після прогулянки мене вирубає, я засинаю доооовгим сном.
Жовтень. Поки погода дозволяє, намагаємося виїжджати кудись і гуляти. Поїхали в Беремицьке. Мені добре. Я собі подобаюся на цьому фото. Зовні зміни невидимі, усередині - колосальні.
Жовтень. У Золотоноші на місці сили. Батьки вже знають: батько боїться щось питати, а мама мало не плаче від радості. Сестрі повідомила першій, іще раніше, через інтернет. Наприкінці розмови по вайберу сказала: хочу дещо тобі показати. І показала тест із двома смужечками. Сестра спершу пускає сльозу, а тоді усміхається. Їй важко стриматися, щоб не сказати батькам. Прошу почекати до вихідних, коли ми приїдемо і все самі розкажемо))