Уперше на Житомирщині
Маю зізнатися: я поверховий мандрівник. Ніколи не претендую на те, щоб вивчити щось досконало. Тобто для мене ідеальний час відпочинку - це вихідні, і мені не обов'язково надовго лишатися в місті, щоб перейнятися його атмосферою. Я ціную коротке безпосереднє випадкове враження і те, якими думками воно відіб'ється в мені саме цього дня з саме такою погодою і компанією.
Ось чому тури вихідного дня - це мій коник. Також мій коник - це мандри маловідомими місцями України. Я їх люблю за те, що нема жодної заданої установки на сприйняття, типу в Києві треба прогулятися Хрещатиком (терпіти на можу Хрещатик), а у Львові піти до "Криївки" (не зазирала і якось не тягне). Тому з особливим теплом згадую подорожі провінційними містечками і селами, типу Канів, Чигирин, Умань, с.Світязь, Ніжин, Качанівка, Буки на Черкащині, Буки на Київщині. І ось натхненний муж вирішив, що час нам вже з'їздити на Житомирщину: побачити музей "Радомисль" і Коростишівський каньйон, тим більше, подруга Стася сказала, що Буцький каньйон, який приголомшив мене атмосферністю, фігня порівняно з Коростишівським. Ну що ж, треба перевірити :)
Чому я вирішила поїхати на Житомирщину? По враження! До того ж, я ще ніколи не була в цій області і не знаю про її принади. Чому вирішив туди поїхати Діма? Тому що круто вигуляти "кенгура" по крутій житомирській трасі) Насолоджуючись дорогою і передчуттям, ми виїхали з Києва і менш ніж за годину опинились у містечку Радомишль, відоме своїм відреставрованим замком, у якому Ольга Богомолець розташувала колекцію домашніх ікон.
Що вразило мене одразу ж, так це модерновість музею. Персонал у красивих формах, територія дуже доглянута, а замок, що ще недавно височів незграбною руїною, тішить око туриста ошатністю. Це, звісно, не Паланок, але Радомисль приваблює не сам по собі, а працею, завдяки якій цій пам'ятці судилося не занепасти, а сяяти перлинкою. Схожий подив мене охопив, коли я була в Дрездені: невже це все відбудоване людськими руками? Повага до людського прагнення зберегти архітектуру для мене перекриває думку, що це неавтентично і т. д.
Отже, музей ікони. Багато хто починає позіхати, коли уявляє себе на екскурсії в такому музеї. Але, позіхальники, ви багато втрачаєте. По-перше, Біблія - це як мінімум цікаво. Підходьте до релігійних сюжетів приблизно як до міфів, тобто з пізнавального боку. Недарма ж на церковній службі всім цікаво, а який же фрагмент якого Євангелія сьогодні читатимуть?
По-друге, мене в іконах приваблює часто не сам образ, а те, як жива людина долучилася до його творення. Що вона внесла свого, світського? Про що думала? Як уявляла той чи той сюжет? Мене завжди цікавить людина і її епоха, виявлена в сакральному образі. Тому особливо тішуся, коли бачу Ісусика на руках Богородиці, який нагадує опецькуватого українського малюка, адже так людина наближала святе до буденного. Так і Бог ставав ближче.
Ось чому я не нудьгую на таких екскурсіях. Якось у Чернігові була на неймовірно цікавій екскурсії, де гід оповідала про ікони ,і ось учора теж не могла відвести погляд від сотень образів, на яких ті самі сюжети дивилися на мене різними очима.
Наприклад, тло. На Полтавщині тло обирали блакитне, на Чернігівщині - червоно-жовте. Усміхнули ікони гуцулів: до них тренди іконопису доходило повільно, тож вони писали ікони, як уміли. І правильно: не кажи не вмію, а кажи - навчусь) Наприклад, ось:
На деяких іконах людське проступає аж занадто. А вам нікого не нагадує ось ця великомучениця Варвара?)
Звісно, більшість ікон створено в канонічному стилі. Деякі з них відтворюють дуже рідкісні сюжети, як наприклад про те, як Бог задумував Ісуса і його мученицьке подвижницьке життя.
:
Також вразили артефакти, що потверджували, як раніше знущалися з образів. Ось цей, наприклад, використали як віконицю:
Але оскільки якість фото з телефона лишає бажати кращого, зупинюся на цьому, хоча в музеї ще багато всього цікавого.
Прогулявшись прекрасним парком, розбитим довкола замку, ми вирішили не відкладати надовго наше побачення з Коростишівським каньйоном, тим більше що природні пам'ятки зазвичай мене вражають більше, ніж рукотворні.
Але з Коростишівським каньйоном не дуже склалося. Через надмір відпочивальників із шашликами і палатками там ніде було пробитися! Шалені хлопці і дівчата пірнали у воду із висоти понад 10 метрів!!!! мені дивитися було страшно. Ще метрів 20 ховається на глибині, але нікого це, крім мене, не лякало, і розслабон тривав, ніби всі ці люди засмагали не на краю прірви, а на пісочку біля Дніпра. Якраз цього дня на каньйоні знімали якийсь фільм, тож ми ще подивилися кілька дублів сцени, де заціпенілий турист на підвісному мсточку ходить каньйоном, а його подруга після режисерської команди "Паніка!" намагається відтягти товариша до безпечного краю. Фото не передає й третини краси каньйону, але я все ж лишу тут для загального враження. Проте скажу, що Буки на Черкащині значно містичніше й атмосферніше місце, і там не дуже хочеться смажити шашлики.
Туристи і шашлики відлякали нас, тож довго лишатися на каньйоні ми не хотіли. Не могли утриматися від порівнянь із нашою попередньою подорожжю, і навіть Діма визнав, що навіть попри чудову дорогу, все-таки з Качанівкою цю подорож не порівняти. Але все одно назад поверталися з хорошими враженнями, тим більше що купили свіжих чорниць просто з лісу у хлопців при дорозі. Ягідки цілий вечір смакували нам, нагадуючи про подорож до ще одного чарівного поліського куточка. Хоча на Житомирщині лишилося ще одне місце, де б нам хотілося побувати, - містичне Камінне село.
Ось чому тури вихідного дня - це мій коник. Також мій коник - це мандри маловідомими місцями України. Я їх люблю за те, що нема жодної заданої установки на сприйняття, типу в Києві треба прогулятися Хрещатиком (терпіти на можу Хрещатик), а у Львові піти до "Криївки" (не зазирала і якось не тягне). Тому з особливим теплом згадую подорожі провінційними містечками і селами, типу Канів, Чигирин, Умань, с.Світязь, Ніжин, Качанівка, Буки на Черкащині, Буки на Київщині. І ось натхненний муж вирішив, що час нам вже з'їздити на Житомирщину: побачити музей "Радомисль" і Коростишівський каньйон, тим більше, подруга Стася сказала, що Буцький каньйон, який приголомшив мене атмосферністю, фігня порівняно з Коростишівським. Ну що ж, треба перевірити :)
Чому я вирішила поїхати на Житомирщину? По враження! До того ж, я ще ніколи не була в цій області і не знаю про її принади. Чому вирішив туди поїхати Діма? Тому що круто вигуляти "кенгура" по крутій житомирській трасі) Насолоджуючись дорогою і передчуттям, ми виїхали з Києва і менш ніж за годину опинились у містечку Радомишль, відоме своїм відреставрованим замком, у якому Ольга Богомолець розташувала колекцію домашніх ікон.
Що вразило мене одразу ж, так це модерновість музею. Персонал у красивих формах, територія дуже доглянута, а замок, що ще недавно височів незграбною руїною, тішить око туриста ошатністю. Це, звісно, не Паланок, але Радомисль приваблює не сам по собі, а працею, завдяки якій цій пам'ятці судилося не занепасти, а сяяти перлинкою. Схожий подив мене охопив, коли я була в Дрездені: невже це все відбудоване людськими руками? Повага до людського прагнення зберегти архітектуру для мене перекриває думку, що це неавтентично і т. д.
Отже, музей ікони. Багато хто починає позіхати, коли уявляє себе на екскурсії в такому музеї. Але, позіхальники, ви багато втрачаєте. По-перше, Біблія - це як мінімум цікаво. Підходьте до релігійних сюжетів приблизно як до міфів, тобто з пізнавального боку. Недарма ж на церковній службі всім цікаво, а який же фрагмент якого Євангелія сьогодні читатимуть?
По-друге, мене в іконах приваблює часто не сам образ, а те, як жива людина долучилася до його творення. Що вона внесла свого, світського? Про що думала? Як уявляла той чи той сюжет? Мене завжди цікавить людина і її епоха, виявлена в сакральному образі. Тому особливо тішуся, коли бачу Ісусика на руках Богородиці, який нагадує опецькуватого українського малюка, адже так людина наближала святе до буденного. Так і Бог ставав ближче.
Ось чому я не нудьгую на таких екскурсіях. Якось у Чернігові була на неймовірно цікавій екскурсії, де гід оповідала про ікони ,і ось учора теж не могла відвести погляд від сотень образів, на яких ті самі сюжети дивилися на мене різними очима.
Наприклад, тло. На Полтавщині тло обирали блакитне, на Чернігівщині - червоно-жовте. Усміхнули ікони гуцулів: до них тренди іконопису доходило повільно, тож вони писали ікони, як уміли. І правильно: не кажи не вмію, а кажи - навчусь) Наприклад, ось:
На деяких іконах людське проступає аж занадто. А вам нікого не нагадує ось ця великомучениця Варвара?)
Звісно, більшість ікон створено в канонічному стилі. Деякі з них відтворюють дуже рідкісні сюжети, як наприклад про те, як Бог задумував Ісуса і його мученицьке подвижницьке життя.
:
Також вразили артефакти, що потверджували, як раніше знущалися з образів. Ось цей, наприклад, використали як віконицю:
Але оскільки якість фото з телефона лишає бажати кращого, зупинюся на цьому, хоча в музеї ще багато всього цікавого.
Прогулявшись прекрасним парком, розбитим довкола замку, ми вирішили не відкладати надовго наше побачення з Коростишівським каньйоном, тим більше що природні пам'ятки зазвичай мене вражають більше, ніж рукотворні.
Але з Коростишівським каньйоном не дуже склалося. Через надмір відпочивальників із шашликами і палатками там ніде було пробитися! Шалені хлопці і дівчата пірнали у воду із висоти понад 10 метрів!!!! мені дивитися було страшно. Ще метрів 20 ховається на глибині, але нікого це, крім мене, не лякало, і розслабон тривав, ніби всі ці люди засмагали не на краю прірви, а на пісочку біля Дніпра. Якраз цього дня на каньйоні знімали якийсь фільм, тож ми ще подивилися кілька дублів сцени, де заціпенілий турист на підвісному мсточку ходить каньйоном, а його подруга після режисерської команди "Паніка!" намагається відтягти товариша до безпечного краю. Фото не передає й третини краси каньйону, але я все ж лишу тут для загального враження. Проте скажу, що Буки на Черкащині значно містичніше й атмосферніше місце, і там не дуже хочеться смажити шашлики.
Туристи і шашлики відлякали нас, тож довго лишатися на каньйоні ми не хотіли. Не могли утриматися від порівнянь із нашою попередньою подорожжю, і навіть Діма визнав, що навіть попри чудову дорогу, все-таки з Качанівкою цю подорож не порівняти. Але все одно назад поверталися з хорошими враженнями, тим більше що купили свіжих чорниць просто з лісу у хлопців при дорозі. Ягідки цілий вечір смакували нам, нагадуючи про подорож до ще одного чарівного поліського куточка. Хоча на Житомирщині лишилося ще одне місце, де б нам хотілося побувати, - містичне Камінне село.