«Тот, кто нападает, всегда - освободитель от чего-нибудь».
Моя читацька осінь щойно почалася, але я вже знаю, яка книжка буде найважливішою упродовж цієї пори (якщо не за весь читацький рік). Три дні я прожила всередині неї і, переживаючи шок, думала ще й про таке: як я могла бути таким невігласом, щоб раніше про неї не знати?
«Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова. «Цю книжку треба читати в школі», - порадив мені хлопець. «Багато чого треба, та не все встигнеш», - подумала я. Але цю - треба. Обов’язково.
І не тому, що життя хлопчика, якому судилося народитися 1929 року в Києві, пережити нацистську окупацію, голод, втрати, кілька разів опинятися за крок до смерті, викриває вже затерту думку про те, що «фашистський» і комуністичний режими (як і взагалі будь-які тоталітарні режими) - це кривава кухня з однаковими рецептами: «Между садизмом обеих сторон принципиальной разницы нет. В «немецком гуманизме» Гитлера было больше изобретательности и изуверства, но в душегубках и печах гибли граждане чужих наций и завоеванных стран. «Социалистический гуманизм» Сталина до печей не додумался, зато гибель обрушилась на своих сограждан. В таких отличиях вся разница; неизвестно, что хуже. Но «социалистический гуманизм» победил.]» Не тому, що розвінчує міфи, які для когось досі не міфи, як-от про те, чому насправді горів Хрещатик і чому вибухнула Лавра 1941 року. Не тому, що докладно описує обставини смертей, частину з яких записано з уст очевидців (особливо вражаюча оповідь - від імені Діни Пронічевої, єврейки, яка дивом вижила, виплутавшись із-під мертвих тіл під час перших розстрілів). І навіть не тому, що книжка елементарно пізнавальна - я, наприклад, не чула про масштабний концтабір на Дарниці, поверхово володіла інформацією про «матч смерті», слабо уявляла, як в принципі виживали люди в умовах окупації і банально не знала, що населення Києва з 1941 до 1945 року скоротилося з 900 000 до 180 000, а загиблих тільки в Бабиному Яру було значно більше, ніж усіх, хто пережив війну.
Просто ця книжка швидко ставить на місце всі потрібні шурупи і гайки, тому що легко дає відповідь на світоглядне питання: у чому сенс буття, навіщо жити на світі.
Оцей абзац особливо мене вразив: «Особенную ярость во мне будили предписания восхищаться великими государственными деятелями. Возможно, как мальчишка, я много потерял. Но я так никогда и не пережил увлечения ни Александром Македонским, ни Наполеоном, не говоря уж о других благодетелях. Почти болезненная ненависть к диктаторам, за которыми на заднем плане неизменно проходят вереницы и вереницы жертв, мешала мне читать и учиться, мешала воспринимать величие даже самих Шекспира или Толстого, доводя до парадоксов. Я читал «Гамлета» и пытался подсчитать, сколько холуев работает на него, чтобы он мог беспрепятственно терзаться вопросами. Читал про Анну Каренину, соображая: за счет чьего пота она кормилась-поилась и никогда не забывала красиво нарядиться, страдающая гусеница? Где-то спинным мозгом я понимал, что в чем-то дурак, но пересилить себя не мог. Бытие определяет сознание. Только Дон-Кихот был и остался близок мне». Так, він дещо деструктивний, так він не відповідає підтримці бадьорості й орієнтації на великі серйозні звершення і побудову досконалішого світу, розквіт цивілізації (до речі, дуже сумнівного досягнення людства). Але він щирий і правдивий. Людина мала право це сказати, тому що знала добре, про що вона говорить.
Читаючи «Бабин Яр» мене з першої й до останньої сторінки не полишала думка: як українці як нація збереглися в принципі? Яким дивом на карті, хоч і покусана, і сильно зменшена територіально, існує така держава, як Україна?
Я їздила в метро, коли читала, і час від часу поверх книжки просто дивилася на людей, на таких українців, як сама, і думала: це чудо, що я їду в цьому вагоні, і оцей чоловік, і оце маля, і оцей юнак у футболці з гербом. Це розкіш, що ми живемо. Я ніби своїми очима побачила диво. Не розумію, як нас може бути 46 (чи скільки там?) мільйонів після всього цього (а книжка ж тільки про події війни, там про голодомори згадано не так багато, а про пізніше репресії, природно, не йдеться взагалі).
Книжка, звісно, не про те, але мені раптом раціонально дійшло те, що раніше було на рівні чуттєвому (а коли так виходить, отже, нема сумнівів, що це правильно): яке величезне значення Майдану для існування українців як нації. Як круто виходити на протест за себе, а не за якусь силу, як добре почувати єдність. І не тому, що приємно мати мільйони однодумців, просто збільшується ймовірність того, що ти не будеш як сліпець без поводиря, слабкий, беззахисний і вразливий до маніпулювання. До речі, про маніпуляції: «Системы лжи и насилия блестяще обнаружили и взяли на свое вооружение одно слабое место в человеке: доверчивость. Мир плох. Является благодетель с планом преобразований. По этому плану сегодня нужны жертвы, зато на финише гарантирован всеобщий рай. Несколько зажигательных слов, пуля в затылок недоверчивым - и вот уже миллионные толпы охвачены порывом. Поразительно примитивно - а как действует!
Из самых лучших побуждений, при беззаветном героизме верующих мальчиков и девочек, и матерей-патриоток, и убеленных сединами старцев начинаются агрессии, чистки, доносы, расстрелы, издевательства, цинизм, причем, подозреваю, совершенно безразлично, во имя КАКОЙ цели. Достаточно голословно сообщить, что она прекрасна. Верят.
Я писал эту книгу не для того, чтобы рассказывать вчерашние истории. Это СЕГОДНЯШНИЙ разговор на основе материала оккупации Киева, свидетелем которой случайно я был. Но подобное происходит на Земле сегодня, и уже совсем нет никакой гарантии, что оно не явится в еще более мрачных формах завтра. Ни малейшей гарантии.» Актуальненько, чи не так?
Сьогодні довго ходили по Куренівці, по Бабиному Яру. Кілька разів все це намагалися знищити (і в принципі, знищили, - проклали дорогу, побудували будинки і телевишку, так, вони стоять на кістках). У ярах люди відпочивають на пікніку, в парку вигулюють дітей, грають у футбол, на лавочках цілуються пари, велосипедисти їздять крутими маршрутами місцевості, бігуни виходять на вечірню пробіжку). І все це - не те що на кістках, а на кількох рівнях кісток!!!!!!
Приховуючи сліди, за часів різних режимів Бабин Яр палили (трупи, маю на увазі). Обсаджували деревами. Заливали водою, що, до слова, спричинило Куренівську трагедію в березні 1961 року. Бабин Яр хотіли знищити, а він помстився і лишився моторошним зарослим свідченням тієї страшної епохи, в яку нам пощастило не жити і з якої нам треба було б зробити висновки. А щоб їх зробити, треба дещо читати. Повертаючись до початку поста - «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова треба читати УСІМ.
ПС. Ми знайшли пам’ятник Анатолію Кузнєцову на розі Петропавлівської і Фрунзе. Цей пам’ятник - один із найзворушливіших з тих, що я бачила. Це пам’ятник одному хлопчику - і всім дітям, які вижили і які загинули тоді. І які загинуть і виживуть пізніше, за інших епох.
ППС Наостанок кілька ярчайших цитат. Почну з улюбленої.
«Тот, кто нападает, всегда - освободитель от чего-нибудь».
«На основании своего, чужого, всеобщего опыта, на основании многих мыслей, поисков, тревог и расчетов говорю вам: ГОРЕ СЕГОДНЯ ТОМУ, КТО ЗАБЫВАЕТ О ПОЛИТИКЕ. Я не сказал, что люблю ее. Я ее ненавижу. Презираю. Не призываю вас любить ее или уважать. Только говорю вам: НЕ ЗАБУДЬТЕ»
«[Что же это за сплошной бандитизм на земле? То явились одни, под красными знаменами и красивыми лозунгами, убивали, грабили, разрушали.
Теперь явились другие, под красными знаменами и красивыми лозунгами, - убивать, грабить, разрушать. Все вы бандиты.] Одни люди строят, стараются, бьются в поте лица, затем находятся грабители, которые сроду ничего не создавали, но умеют стрелять. И забирают всё себе.»
«Вы, и только вы, стреляющие, истинные и подлинные враги, [под какими бы знаменами вы ни кривлялись]. ОТНЫНЕ И ДО КОНЦА ЖИЗНИ Я НЕНАВИЖУ ВАС И ВАШИ ПУКАЛКИ, КОТОРЫЕ СТРЕЛЯЮТ. МОЖЕТ, Я СДОХНУ ОТ ГОЛОДА, В ВАШЕЙ ТЮРЬМЕ ИЛИ ОТ ВАШЕЙ ПУЛИ, НО СДОХНУ, ПРЕЗИРАЯ ВАС КАК САМОЕ ОМЕРЗИТЕЛЬНОЕ, ЧТО ТОЛЬКО ЕСТЬ НА ЗЕМЛЕ».
«Горела Александрийская библиотека, горели инквизиторские костры, сжигали Радищева, сжигались книги при Сталине, горели костры на площадях у Гитлера, и будут гореть, и будут: поджигателей больше, чем писателей. Тебе, Толя, жить, и ты запомни этот первый признак: если книги запрещаются, значит дело плохо.»
«И если было что-то на свете, что тогда нас меньше всего интересовало, то это вопросы нашего происхождения и национальности. Мы все учились в украинской школе. Наш родной язык был украинский.»
«И вдруг я рядом прочел такое, что не поверил своим глазам:
«ЖИДЫ, ЛЯХИ И МОСКАЛИ - НАИЛЮТЕЙШИЕ ВРАГИ УКРАИНЫ!»
У этого плаката впервые в жизни я задумался: кто я такой? Мать моя - украинка, отец - русский. Наполовину украинец, наполовину «москаль», я, значит, враг сам себе.»
