да, то був перевалочний пункт з Червонограда (той, де руїни палацу) на Вінницю (Заліщики виявилось найближчим містом з залізничною станцією). Час від часу накрапало і коли ми доїхали до Заліщиків (з вікна автобуса я запримітила дерево гінкго, про що писало забором - тобто штахетинами забору було написано), на вокзалі виявилось, шо квитків на потрібний нам потяг нема, і через пару годин буде відомо про квитки на міжнародний потяг з Софії (чи на?). Вже влила абсолютна злива, і ми добігли до найбличої харчевні, якою виявилась совєцького типу столовка з вчорашніми макаронами (підігрітими на олії) і супом в чашках. В столовку постійно заходили місцеві робочі. Двоє у білих комбінезонах (схожі на космонавтів), завбачивши наші великі рюкзаки, почали розпитувати хто ми і звідки. Старший цілував ручки дуже смішним способом, а той шо помолодше дуже хотів поїхати з нами. Його манили мандри, але тримали обставини. Познайомившись, він пообіцяв назвати іменами Анна і Ялина своїх дочок ... і приніс нам шоколадку. Мене це розчулило майже до сліз! По зливі ми вибігли зі столовки, купили квитки на потяг і, дочекавшись його двохвилинної стоянки у напівремонтованому приміщенні вокзалу, вперше сіли в потяг такого класу. Отакі Заліщики.
Ялина, я от не марно вважаю, що ти - це просто абсолютний пипець. (: Історія варта хвільму чи книги отак на рівному місці, гг. Там справді гарно, приїздіть ще.
о, згадала ще як ми шукали інторнеткафе шоб скинути фотки з фотопарата, бо вже не влізало. і, поблукавши, найшли. там Ромі подарували листівку з панорамою Заліщиків - дуже красиву! виявилось, шо річка огибає місто мало не з трьох сторін, утворюючи такий собі полуострів. а те, шо ще раз треба заїхати (хоча б зайти в той славнозвісний КАШТ - так звалась та столовка) то однозначно)))
тепер там є якесь кахве інтернат - сам видів, мозіллу там називають фаєрфоксом, тобто аніхто не зрозуміє значення слова мозілла. те, що це півострів писано й казано багато, місто захищене від вітрів, завдяки чому влітку воно має свій особливий західно-український субтропічний клімат. гм, кашту не видів зате був у ресторації "Бригантина". клич з собоу наступного разу
Вже влила абсолютна злива, і ми добігли до найбличої харчевні, якою виявилась совєцького типу столовка з вчорашніми макаронами (підігрітими на олії) і супом в чашках. В столовку постійно заходили місцеві робочі. Двоє у білих комбінезонах (схожі на космонавтів), завбачивши наші великі рюкзаки, почали розпитувати хто ми і звідки. Старший цілував ручки дуже смішним способом, а той шо помолодше дуже хотів поїхати з нами. Його манили мандри, але тримали обставини. Познайомившись, він пообіцяв назвати іменами Анна і Ялина своїх дочок ... і приніс нам шоколадку. Мене це розчулило майже до сліз!
По зливі ми вибігли зі столовки, купили квитки на потяг і, дочекавшись його двохвилинної стоянки у напівремонтованому приміщенні вокзалу, вперше сіли в потяг такого класу.
Отакі Заліщики.
Reply
Історія варта хвільму чи книги отак на рівному місці, гг.
Там справді гарно, приїздіть ще.
Reply
а те, шо ще раз треба заїхати (хоча б зайти в той славнозвісний КАШТ - так звалась та столовка) то однозначно)))
Reply
те, що це півострів писано й казано багато, місто захищене від вітрів, завдяки чому влітку воно має свій особливий західно-український субтропічний клімат.
гм, кашту не видів зате був у ресторації "Бригантина".
клич з собоу наступного разу
Reply
Leave a comment