весняне Кримування
Стоп - швидкісна штука, порівняно з автобусами та потягами. В крайньому разі ідентична по швидкості. Зате цікавіша однозначно.
Помітив навіть своєрідний курс виживання на трасі:
- позитивно налаштований настрій;
- яскравий одяг;
- зручне розташування для зупинки авто;
- ліхтарик вночі та освітлене місце;
- погляд (наче зараз буде клізьма) в місце, де мають бути очі водія;
- вигляд впевнений, бись з вами було цікаво їхати.
За 4 дні два рази їхав в Х’юндай Санта Фе, обидва власники тих авто є Херсонцями, а їх транспортні засоби з кондиціонерами, оббиті деревом та зі шкіряними салонами.
А люди які!
Чоловік першого, віз від Глевахи до Херсону, має три вищі освіти. Після закінчення Чернівецького продовжив навчання у Франції (за часів тотального невиїзду), а вже по тому за незалежності вчився в Президентській академії (так здається). Гарний дядько, справжній представник еліти та інтелігенції.
В другому такому ж авто, тіко вже коричневому - їхав прохвесіональний кухар. Цей дядько проходив стажування в якогось світового світила - прізвище забув. І це по суті - хобі. А так займається вирощенням екологічно чистої худоби - знову ж таки для себе. Та так, що ще "трохи" постачає за кордон.
А ще їздили з далекобійниками, які заробляють не надто вже й багато - як усі. Які готові поділитися останнім, ладні зробити коло, не спати, але щоб тобі таки допомогти. Перед цими людьми вкотре схиляю голову.
За весь цей час багато жителів Криму підвозили саме по Криму - стоп, там таки існує. А ще довелося стати свідком галасу в електричці з Севастополя через те, що людина, за яку проголосувала одна третина українців діє від імені всіх. Але ж більшість таки не згодна, й всі обурено мовчать. До пори до часу. Питали в мене як налаштований захід, чи вже готові надерти задниці тим всім негідникам. Бо ж де це бачено, щоб продавати наційональні інтереси забезцінь.
Так вперше опинившись в Криму, та ще й в самому епіцентрі пекла - Севастополі - залишився задоволеним. Все зеленіє та тішить око, вечірній Сімфер смалить деякою погожістю та гарними закладами, Балаклава виявилась дуже затишною, а дорога до Золотого пляжу - гірською стежиною.
До речі таких, як ми тутешні називають "походниками". Отаке.
А ще ввечері першого дня прийшов вуйко, ввічливий такий, показав посвідчення та збив по 15 гривень з людини за добу стояння в наметі. Виявляється ми потрапили до заповідної території "Мис Аю". Оскільки сміття майже не було, і ніщо не затьмарювало одпочинку ми розрахувалися з почуттям виконаного обов'язку.
Все було мило, п'яно ейфорично та безнапряжно. Ранкова кава на пляжі, біг по гірським стежкам до Балаклави та полуденна кавуся на пірсі. Харчування раз на день, їсти чомусь майже не хтілося. Трохи вина та вечірня ватра. А ще краєвиди, особливо Фіолент - оце справді сила.
Дорога, скажу, електричкою до Севастополя, там тролейбусом до п'ятого км. Там же й ринок, на якому мо затаритися всім чим тре. Звідти маршруткою до вищезгаданої Балаклави. І от, їдучи назад тим самим маршрутом, дізнаємось, що є антобус Інкерман (залізнична станція перед Севастополем) - Балаклава. Тобто менше людей, швидше та дешевше мо доїхати до місця призначення.
Це мені нагадало таке маленьке відкриття:
з Києва до Станіслава немає квитків на потяг - купуй до Коломиї, якщо це 274;
з Києва до Львова немає - бери до Ходорова чи Станіслава;
немає зі Львова до Києва (а на 274 завжди є) - бери зі Станіслава до Києва, бо ж вони (квитки) є.
Впевнений, що це правило діє по всій території України. На кожну станцію виділена певна стала кількість, і компутер не виб'є більше ніж є тієї квоти.
Це був своєрідний ліричний відступ. Та ж він й привів до логічного завершення. Осьо світлинки, таки є шматочки раю на Землі. Варто тіко їх знаходити та відчиняти їх двері для себе.
