Великодня Говерла
Відсв’яткували Воскресіння та й поїхали в горби. Виїжджали з настроєм не надто. Лавинні попередження, відсутність погоди як такої, невпевненість в своїх силах, підірваних питтям алкоголю напередодні. На пропускному пункті підписали папірець, що в разі чого ми попереджені про не дозвіл виходити на Говерлу та зобов’язуємось сидіти на турбазі. Нас так по-людськи попрохали аби ми прогулялися до Несамовитого та вернули назад. До того Несамовитого, яке має глибину 1,80 «але кажуть, що бездонне».Тож я підписав аркуш із заявою щодо своєї відповідальності за нас чотирьох. Вдягалися та гамцяли довго, ніби відтягуючи собі кінець. Увійшли в хмару майже одразу як вийшли з лісу. Дорогу майже не втрачали, на Говерляні перекусили та відмітили добрий сніг та легку путь. Далі швиденько підкорили вершину (цікаво: чи знає вона про це?) та влаштували обід з голубцями, салатиками та кавою на десерт. Видимість нульова. Хвилювалися аби не загубитися по дорозі в долину. Домовились, що їдемо разом та слідкуємо одне за другим. І от пацик, який до цього стояв на дошці тільки на горбику під Станіславом у Вовчинцях поїхав першим. І кінь й’го знає де він. Був момент, коли я справді бляха відчув, перепрошую, охуєнне занепокоєння. Та, чуваку безмежна шана: вперше в горах, ще й зимових, ще й на дошці, ще й з Говерли. Але він таки плотно забикував. Далі їхали, подумали, що втратили дорогу та ледь не повелися за блудом. По тому стріли знайомих, скакали з маленького трамплінчика та щасливі повернулися домів.
