Лютень, 16е.
...Я открою глаза пОутру,
Пред собою увижу зарево.
А хотя, мне уже не пО нутру,
Бестолковое жизни варево.
Мне котлы надоели бесовские,
Надоело быть жизнью ошпаренным.
Мне бы снова на улочки Львовские,
В красоту любимой УкрАины...
30 сентября 2004 года.
Невелике село десь під Львiвом. Смеркне, і жаркий задушливий день поступається вечірній прохолоді. У небі місяць і тисячі зірок. Десь неподалеку у лісу ухає пугач. Ми в домівці, який розмірами більше нагадує селищний клуб. Ми їмо, п'ємо, сміємося - чутна як українська, так і російська мова. Між нами панують відчуття дружби й товариськості, хоча я знаю, що бачу багатьох із цих людей перший або другий разів у житті. Дивно, але по-українському я кажу зовсім вiльно, так, начебто б ця мова для мене рідна. А ще, таке почуття, що я тут не гість: що десь отут, зовсім поруч - мій дім! Я виходжу на ґанок, вдихаю тепле нічне повітря й дивлюся на озеро…
Меня до сих пор не покидает чувство, что это был не просто сон - ведь это не было похоже на сон! Кажется, я просто вспомнил что-то - то что забыл очень и очень давно… И Львов… Если и есть у человека город, в котором живёт частичка его души, то мой город - Львов...