мобище від іскринки
я вибираю чотири фотки з вашого жж а ви там їх описуєте:шо, коли, де, нафіга, шо чюстували етсетера
я і мартуха після прогулянки по осінній погулянці під час карантину. був суперовий осінній настрій. після валяння в листі і шуканню робочих кафешок
катя і львівська_квіточка декілька тижнів тому на початку сесії, перший раз коли я взула нові босоніжки, перший раз за два роки натерла ноги, відпочила і подуріла.. то один з перших днів з гарячою погодою, що дуже стимулювало мене вилізти хоч в третій годині дня з ліжка
зібрання сімейства навколо новонародженого племінника Марка, теж декілька тижнів тому. то був з чергових припливів мого сентиментального настрою, і ефект немовляти на руках мене виводив у такий мовчазний ступор, і це все було так мило, що ледь сльози не пустила. і то був з тих рідкісних днів, коли моя сімейка в купі була.
фотка каті на маківці. старше юнацтво обговорювало майбутнє спадщини, а мене нахлинула хвиля якогось негативу і суму з думкою що я не зможу завжди буди діючим членом організації. аж занадто важливою для мене є спадщина, знаю, що це не здорово, але це величезна частина мого життя... і якось думка про те, що колись доведеться(не швидше ніж за 4-5 років) уступити дорогу наступному поколінню.. якось воно так сумно було, майже ностальгічно, поки я не згадала, що у мене ще безліч часу і нема чого думати про таке)
я і мартуха після прогулянки по осінній погулянці під час карантину. був суперовий осінній настрій. після валяння в листі і шуканню робочих кафешок
катя і львівська_квіточка декілька тижнів тому на початку сесії, перший раз коли я взула нові босоніжки, перший раз за два роки натерла ноги, відпочила і подуріла.. то один з перших днів з гарячою погодою, що дуже стимулювало мене вилізти хоч в третій годині дня з ліжка
зібрання сімейства навколо новонародженого племінника Марка, теж декілька тижнів тому. то був з чергових припливів мого сентиментального настрою, і ефект немовляти на руках мене виводив у такий мовчазний ступор, і це все було так мило, що ледь сльози не пустила. і то був з тих рідкісних днів, коли моя сімейка в купі була.
фотка каті на маківці. старше юнацтво обговорювало майбутнє спадщини, а мене нахлинула хвиля якогось негативу і суму з думкою що я не зможу завжди буди діючим членом організації. аж занадто важливою для мене є спадщина, знаю, що це не здорово, але це величезна частина мого життя... і якось думка про те, що колись доведеться(не швидше ніж за 4-5 років) уступити дорогу наступному поколінню.. якось воно так сумно було, майже ностальгічно, поки я не згадала, що у мене ще безліч часу і нема чого думати про таке)