Собор. О. Гончар
вперше читала його в 11 класі ліцею. цікаво було б знайти свій твір за цим романом, але де ж зараз ти мої зошити ? )))
про нього пишуть роман-застереження. і я цілковито згодна з цим визначенням. минуло майже 50 років після видання роману, а проблематика його і досі актуальна: життя робітничого народу в селах, екологія великого міста, нехтування духовними пам'ятками та принципами, кар'єризм, пристосування і т.д.
коли почала читати, то думала, що події відбуваються під Запоріжжям: металургійні заводи, козаччина, степ, Дніпро, лівий та правий берег міста ... і те, що зараз це місто (Запоріжжя) дійсно брудне-бруднюще від викидів заводів, над ним весь час нависає темна хмара і діхається там геть важко :(
але ні, вже майже наприкінці твору згадуються віадуки та Ігрень. я жила деякий час в Дніпропетровську і лише там чула назву віадук :) ну а Ігрень, то вже 100% Дніпро. потім , читаючи, критику до роману знайшла інформацію, що все.ж таки це Дніпропетровщина.
роман без бурхливих подій, але насичений інформацією: тут і сільське життя (з відсутністю паспортів і видачею документів згідно настрою бюрократів місцевого розливо), і важка доля дівчини-сироти, тяжка праця металургів, забруднення довколишнього середовища заводами-гігантами, де замість того, щоб встановлюватиочисні споруди і дбати про екологію, сплачуються штрафи і закриваються на ці проблеми очі; молоді висуванці-просуванці-пристосуванці, які деруться по сходах вгору до влади, нехтуючи і своїми батьками, і історією і т.д., бракон'єри, любителі легкої наживи та веселого життя, згадується і Махно зі своєю анархічно- вільною республікою, і історик Яворницький, який присвятив життя вивченню та збаранню пам'яток козацтва.
20 років роман був у забутті через цензуру, в ньому радянська влада та партійні діячі бачили критику себеі не могли випустити її на широкий загал.
центральний образ - собор козацьких часів, їхній прощальний крик та посил: він пережив багато віків, багато руйначів ходило повз нього, у війну він дивом зберігся, а в мирний час став не потрібен, бо комусь краще на його місці зробити базар чи якесь розважальне місце.
особисто я сприймаю собори будь-які не з точки зору релігійного їх призначення, а як пам'ятку історії, як плід фантазії відомого чи невідомого архітектора, як неймовірну працю тисяч людей, що будували такі споруди без цвяхів, без сучасних приладів та машинерії.
зараз зводиться багато церковних споруд, але ж вони далекі, дуже далекі від тих стареньких занедбаних соборів десь в глибинах країни. зараз то просто бізнес чи намагання відкупитися за свої брудні справи на цій землі, як на мене, то нема в них і крихти тої духовності і цінності, що несуть в собі старі пам'ятки.
цитати:
самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красуцих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти.
пилинок безліч, і разом вони - хмара... Отаким дихаємо, мамо, таке вдихаємо... Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок планети і все життя дихати рудним пилом та газом.. це нормально, мамо...?
де ваша мудрість? наші печі хай куріли, але ж по-божому, а після вашого кисневого дуття вдвічі більше кушпелити стали. Дим отой, червоний, залізний, - то ж ваш ? і косохімівський смердючий... І азотнотуковий, що й листя на деревах від нього жовтіє .. Ваші це все, ваші вдосконалення, так само як і води з кислотами, що від них риба в Дніпрі одразу пузом догори.... по 20 та по 30 тисяч відвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуляє? З одної державної кишені вийняв, в іншу поклав...Димів більшає, Дніпро брудните, від гуркоту машин глухнете.
про Єльку:
Єлька при фермі й виростала. Батька не знала зовсім. мати працювала на постійній, свинаркою. Літо й зиму .будень чи свято, із світку й до ночі тільки приплоди, опороси, запарки , комбікорми... І Єлька-Оленка весь час біля неї , у колі цих інтересів. Навіть як до школи пішла, то й тоді весь позашкільний час її на фермі минав..
бо треба ж було якось жити! Серед повоєнних нестатків нікому не було легко, а як уже тій безмужній матері-одиначці, що не вміла з правління вимагати, вміла тільки працюват чорно !
Коли робітників грузовиками розвозять на далекі слободи після зміни, побачить тоді Єлька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, ніби вичавлених. заводські дівчата, ідучи зі зміни, пісень не співають, к там у степу, коли повертаються з поля... Заводська людина значно довше входить в норму після цехової виснаги.
Оті гори , дочко, то все наша праця перекипіла. Димм тут вічно чадить, сажа падає чорна, лапата. Хто живе там під боком у заводу, той білого снігу не бачить. випрану білизну не вивішуй, одразу чорна стане. На лавках, на листях дерев, на всьому сажа. Тонни і тонии її випадає на місто щодоби.
Вночі собор молодіє. Зморщок часу на цьому не видно, він мовби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси і вперше сяйнув у цих степах небесними півкулями своїх бань.
про Лободу
є така штука- наркотик владолюбства, героїн кар'єризму... Його тільки раз входи - і пропав... Жадобою влади - тільки цим його очі й блищать. рідного батька за кар'єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай для чого? ... Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче , той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт - і вся пісня! Але ж як воюють! Отам битви не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім, такі, де пощади нікому нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва...
Після зруйнування Січі, в потьомкінськ часи, повержені запорожці заснвали монастир у цих місцях, у плавнях, що раніше належали одній із окраїнних запорозьких паланок. Перевдягалися , як оточенці, в буденну сіру одежу гречкосіїв. Чорною жалобою ряс прикривали буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде нешщломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятимев небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з сердця не вибито дух волі й жадання краси!
Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла вона досі непомітно, жила в надрах душ десь глибоко й пригамовано, її навряд чи й помічали в собі, як не особливо помічає Зачіплянка тишу своїх літніх ночей, доки вона ніким не порушена, і квіття доменних заграв, поки вони палають. Звикаєшь, не надаєшь значення, доки це є, вважаєшь, що це завжди й повинно бути, я к вічний плин часу, як неминуща краса світу. Коли ж набігає тінь, нависає загроза, приходить рощуміння, що є речі, без яких душа озлидніла б. Сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від нарождення прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами...
Понищені, попалені села навкруги, чорні скелети заводських корпусів уздовж Дніпра, і серед цього світу руїни, безпритулля і болю під свинцево-набряклим небом осені забілів на узвишші отой незрашний козацький собор. Нічого більше- тільки сплюндрованість , пустеля війни, і серед неї під тучами - собор.
Всі ми руйнуємо... руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... руйнуємо своєю байдужістю ! Рлодимо жорстоких... Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе...
місто:
Скільки того ще простору на планеті, а люди збиваються у мурашники, самі себе заганяють у катакомби, в оті сучасі печери... скоро півпланети закуємо в панцир асфальтів, поховавши під ним родючі грунти...ми збиваємось у кубла, душимось у клітках, у білдінгах, у щільниках кам'яних, прив'язані до систем водогону та каналізації...
Що ж воно таке - справжнє почуття, оте, що у піснях його названо коханням? Спорідненість душ? Близкість, в якій раптом починаєш почувати свою людську повноцінність? Чи вибух взаємної ніжності, що як джерело оте, несподівано відкрившись, ударить з глибини, явориться на сонці, клекоче, кипить нездоланно... Чий ще шось?.... Кохання - це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!
Собори душ своїх бережіть, друзі!
Махновці
- Тюрми підем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усіх степів у Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Україна почує.
Пірати степів, розкудлані сини анархії, сини всесвітньої волі, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку віднаність несли йому! "Рдіних батька-матір рішу, як отаман накаже" - таких збирав, такі ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тільки неповноліття врятувало від шибениці, каторжник, якому волю дала революція, він повернувся від каторжанської тачки на гуляйпільське роздолля, з'явився в степах в ореолі своєї легендарності.
Яворницький (махновці в соборі)
- Не годиться свистіти в хаті. Мусив би знати звичай батьківський. ....Храм краси, історії, храм зодчества козацького... А ви як у конюшні...
- як маєш порожню макитру на плечах, стріляй! На твоєму боці сила, на моєму - правда. Сила розвієтться, а правда ніколи!
_ То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва - це не моя стихія...
- В мене музей запорозький. Шукаю найперше те, що запорозькі зброяри давали. Славою налите збираю....
та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга. Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі.. Таке збираю.
_ Метал зварити - це вам не юшку збовтати, хлопці... Кишки випускати й дурень зуміє.А таємниця майстрів.. кому вона з вас відома?
Махно
А сам володар? Нічого, крім холодного презирства, не почував до них, до цих своїх словоблудів вошивих, хоч вони ж найбільше докладали старань, щоб одягти свого атамани у шати величі... Ти перший, ти обранець історії, гладіатор свободи на арені степів... А хто ж ти насправді на цій арені? Гладіатор чи клоун? Керманич стихій чи блазень у її величності історії, комедіант ярмарковий? Свобода, вічний абсолют - тільки й чуєшь від вошивих своїх теоретиків, а самі повзають, як рептилії, від погляду твого терпнуть... Вічний абсолют! А чому ж кров бризками летить від твоїх тачанок на всю Україну? ... Стогнуть , шумлять над тобою чорні дуби. .... Позбавляю вас будь-якої влади, будь-якого гніту, тільки ж будьте мені вірними бійцями. синами анархії, синами всесвітньої волі! Без влад, без насильства диктаторів житиме наша степова республіка... А сам навіть диктатуру сифілісу та розбою не подолав!
Собор - це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись, і тут це сталося колись....
Мистецству, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості... і в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія. ... В отому гроні соборних бань живе горда, нав'януча душа цього степу. Живе його задума-мрія, дух народе, його естетичний ідеал.
- Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети!
Ізот Лобода
Простоволосий, сивий , як Саваоф, сидить старий металург біля воріт свого раю Саваоф у вилінялій робі заводській. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, і старечий, засльозений погляд подвгу плаває у далечі, на знаомих обріях. Собор просікся з імли. Димлять заводи. Що є ріднішого в світі? Між мурами заводськими одцвіло життя. Все вам віддав. Як там господарюється вам без нього?....
Дивиться у заводську далеч старий. Спокійно снується на екрані неба фільм ого молодості, його життя. Людина смеркання , чого він жде. Хто йому відгукнеться з тої алеяі, від бур відшумілих, від жароти цехів, де вже 100 літ виплавляють метал, від людей, що були йому колись близькими? Сидить і наче жде когось.
Слухає тишу старий. Чує перегук віків, голоси з туманів. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революції шумлять.....
Отак подовгу жде біля воріт старий Лобода: очі замружують слізьми, а він усе виглядає бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподівається. дожити йому кортить, щоб глянути на своїх нащадків.
- Не та вже планета, що плекала рід людський, порушилась на ній рівновага життя. А хто порушив? Людина ж і порушила, дисгармонію внесла. Практичні знання випережають духовний розвиток людства - звідси всі нещастя. В той час, як інтелект робить божественні відкриття, пристрасті залишаються на рівні нашого патлатого пращура...
Хто посадить дерево - того і внуки згадають. Хто зламає - того й діти проклянуть...
Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себеб пятущий. Живе не той, хто чадить.Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра... Зоставте ж слід.... Не бляшанку з-під шпротів, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і далеки.... Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі плтанується - не планується одна тільки смерть.
Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.
Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і суддею. .... Все він бачив і бачить усе.... І доки багряніє, жихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.