Наукові статті на расову тематику
Викладаю в оригіналі, хоча зараз її можна значно доповнити і розширити.
В даній роботі автор широко вживав деякі антропологічні терміни, які майже не використовуються в сучасній українській антропології, але були (або є навіть зараз) загальноприйнятими в багатьох антропологічних школах. На нашу думку вони все ж більш точно і правильно передають зміст расових понять у просторі, часі та історичному походженні. Так, термін “нордична раса” є еквівалентним поняттю “атланто-балтійської раси”, проте воно враховує лише сучасне територіальне поширення певного антропологічного генотипу, повністю випускаючи з виду колишній величезний територіальний ареал цієї расової групи та місця її походження і виникнення( “норд” - північ). Тому автор змушений був зробити зміну. За дещо схожими причинами відбулась зміна “ індо-середземноморської раси” на “передньоазіатську”; останній термін не змішує також “семітські” та “піренейські” расові ознаки, що є на нашу думку правильним. Нарешті термін “арійський” вживається поруч з “індоєвропейський”, а його застосування зумовлюється кращою передачею змісту не тільки мовної, але й антропологічної спільності.
Антропологічний тип стародавніх іраномовних народів.
Як виглядали античні іраномовні народи? Чи були вони схожими на сучасних казахів або іранців? Чи навпаки - їхня расова ідентичність зберіглась не тільки в їхньому імені - арії [16,78]. Встановлення расової належності даних етносів тим більш цікаве з-за того, що скіфо-сарматська теорія походження слов’ян ( а українців і поготів) з часів Речі Посполитої і до сьогодення не тільки не була ніким ґрунтовно спростована, а на сьогоднішній момент знаходить нові підтвердження на свою користь: походження хорватів, сербів, антів, русів.[ 29; 18, 6-51; 6; 9, 71-73][9,76-78] Ціллю цього дослідження не є обґрунтування спільного походження скіфо-слов’ян, а лише віднайдення расового генотипу т. зв. іраномовних народів (передусім північних) і спростування скорінілої (ще з 19 ст.) думки про азійську зовнішність скіфо-сарматів.
Так, ще О.Блок писав: “Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами”. А як було насправді?
Звернемося спочатку до античних джерел. Так, грецький реформатор медицини Гіппократ (5-4 ст. до. н.е.)писав: “ Все скіфське плем’я руде, через холодний клімат... і білий колір мов би випалюється від холоду і переходить у рудий”.[ 21,50; 10] До речі, на той час за скіфів вважали усіх північних іраноаріїв (включаючи саків та сарматів). Доповнює Гіппократа славетний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (5 ст. до н.е.).Розповідаючи про будинів, що мешкали на Лівобережній Надніпрянщині він зауважував: “ ...це велике і численне плем’я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся ”.Що ж до їхніх сусідів - гелонів, то вони, за словами Геродота, “ не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся ”.[25,11; 8] Слід зазначити, з цих слів не слідує, що гелони мали темну пігментацію, адже на відміну від будинів вони могли мати русяве, біляве чи каштанове волосся, зелені або змішані ( сірі, сіро-блакитні ) очі, мати іншу від них зачіску, її довжину. Колір шкіри цих племен також міг відрізнятись як блідо-білий ( скоріш за все враховуючи пігментацію надану Геродотом, він був властивий саме будинам) або жовтувато- чи рожево-(червоно)-білий. Вони могли відрізнятись зростом, будовою обличчя, тощо. Але це не означає, що гелони неодмінно мали бути темнопігментованими. Таку думку автора скріплює сам Геродот, який в іншому місці “ Історії ” вказує, що колхи - корінна людність закавказької країни Колхіди - “ темношкірі й кучеряві” [ 25,11; 8]. Зрозуміло, що колхи не були неграми, але різниця у антропологічному забарвленні цих народів вказана досить вірно, про що свідчить навіть і сучасна антропологічна різниця між мешканцями України і Кавказу.
Велике значення для встановлення расових прикмет скіфів має опис Ахілла ( одного з героїв Троянської війни). Так, Лев Диякон Калойський в своїй “ Історії”, посилаючись на Флавія Арріана, пише: “ Пеліїв син Ахілл був родом скіф з невеликого міста Мирмікіона, що стояв поблизу озера Меотиса < Азовського моря -Р. А. >, і вже опісля, вигнаний скіфами за невгамовність, жорстокість і високомір’я духу, він оселився у Фессалії. Яскравим доказом тому слугують покрій його плаща з пряжкою, звичка битися пішим < ?- Р.А.>, світло-русяве волосся, блакитні очі < підкреслено автором >, безумовна відвага, запальність та жорстокість”[16,7]. До речі, саме так зображують скіфів та інші народи доби середньовіччя, на яких було перенесено ім’я скіфів [19; 15; 21; 8 ]. Гомер теж згадує “русяві кудрі Пеліда”. Лев Диякон називає Ахілла тавроскіфом (стародавнє населення сучасного Криму). Ще у часи Овідія на рубежі нової ери Північне Причорномор’я продовжувало називатися Ахілловою землею. І там особливо шанувались Аполлон і Артеміда [16,7]. До речі, ці гіперборейські боги також мають варварську нордичну зовнішність ( довге світле волосся, блакитні очі, високий зріст, довгоголовість). Побіжно згадаємо, що й самих ахейських героїв, які прийшли у Грецію з півночі < Скифії ?- Р.А. > називали xanqoi (золотоволосі) [30,86]. Тобто навіть історію Греції творять люди нордичної зовнішності, але ця тема заслуговує на окреме дослідження, тому повернемося до власне Ахілла.
Так, світле волосся та блакитні очі ( з певними рисами характеру ) свідчать про типову, з точки зору греків, скіфську зовнішність, згідно якої Ахілла можна визнати скіфом (причому тавроскіфом). До речі, цікава така деталь: звичка воювати пішими не характерна для скіфів, що населяли степи України ( варто пригадати описи походів Дарія, Кіра та полководців Олександра Македонського, набіги скіфів у Передню Азію) [15; 5; 8; 21], але ця звичка ( як і зовнішність ) є типовими саме для слов’ян 5-9 ст.. Можна пояснити це ще й тим, що тавроскіфи населяли гірську, а не степову територію, але чи треба?...
Дуже цікавий сам факт того, що на думку греків у 12 ст. до н.е. Північне Причорномор’я населяли cкіфи ( скіти,сколоти ). Зрозуміло, що письменники 7-4 ст. до. н.е. викладаючи певні події за 500-700 років до них, керувалися сучасним їм станом справ у Причорномор’ї, але все ж звідки сама ідея. Тим більше, що греки чудово знали про попередників скіфів у північних степах - кіммерійців [21,32-34].
Тут варто пригадати “Історію” Геродота, де одні скіфи розповідають про те, що їхні батьки населяли цю землю (сучасну Україну) за тисячоліття до “батька історії” (тобто у 15 ст. до. н.е.), а інші - не ведуть свій зв’язок з цією землею далі 7 ст. до.н.е. [21,32-38; 8]. Можливо пояснення полягає в тому, що перші - сколоти - є землеробами, корінним населенням, т. зв. скіфи-пахарі, скіфи-орачі, а другі - кочівниками. Зараз не викликає подиву факт, що ця частина скіфських племен була праслов’янами ( Б. Рибаков ), але чи можна різко відносити всіх інших скіфів до іранців. Тому, на думку автора, слід говорити про скитослов’янський та скитоіранський типи населення. Скоріш за все, вони відрізнялись і расово: скитослов’яни мали світло-русяве волосся ( до речі, тавроскіфів частина вчених відносить до праукраїнців [21; 6] ) і світлі очі, а скитоіранці відрізнялись від них рудим волоссям. І тому авторське припущення, що гелони та будини відрізнялись пігментацією на рівні русяво-рудого волосся не так далеке від істини, а фактів, які підтверджують це дуже багато; проте до сих пір вони чомусь не дістали належного аналізу. Так, гелони - скоріш за все, праслов’яни, що підтверджує “Велесова книга”, згадуючи про Велику Голунь [5,333-335][5,360] [5,365-366] ще за часів до Р.Х.. Ранньосередньовічні автори завжди описували слов’ян як переважно світловолосе ( “жовте” ) плем’я, але водночас називаючи русів “червоними” (руде або каштаново-руде, темно-русяве волосся) [ 3; 19,546-547]. Про те, що руси мають свої витоки з земель Північного Причорномор’я, а не зі Скандинавії чудово аргументовано довела Є.С.Галкіна, тому зупинятись на доведенні слов’яно-алано-арійського походження назви “рос”, “рус” не будемо. Зауважимо тільки, що з іранських мов “рос”, “рухс” перекладається як “світлий” ( роксолани - “світлі алани”, росомони - “світлі люди” )[3,133].
Такий висновок підтверджується Амміаном Марцелліном, авторитетом його “Історії”. Він описує, що аланський союз племен ( алани, роксолани та інші) відрізнялись вродою, світлим волоссям, високим зростом, швидкою реакцією і жахаючим виглядом з-за лютті і похмурості у погляді [2,290-291; 6,251]. Його опис підтверджує і Гай Пліній Секунд, який описує: “що в Албанії <Східний Кавказ - Р.А.> народжуються люди з сіро-синіми очима, сиві з дитинства, які вночі бачать краще, ніж вдень” [21,90; 5] ( аланів і албанів римські автори ототожнювали [ 2,290-291] ). Аналізуючи дані строки можна припустити що в албанів нерідко народжувались діти з дуже світлим, попілясто-білим волоссям, а чудовий зір може свідчити лише про “немонгольські” очі - відсутність епікантусу ( зір європейців згідно медичних досліджень значно кращий, ніж наприклад, у японців). Підтвердженням думки автора про 2 расові типи серед “скіфів” є свідчення Флавія і Лукіана, які ототожнюють скіфів і аланів за мовою і одягом, але “ волосся у них різне” [32; 33]. Останнім доказом стосовно світловолосості алан є те, що осетини, їхні нащадки, не дивлячись на пізні передньоазіатські впливи, відрізняються від кавказців більш високим зростом, серед них 30 % блондинів зі світлими очима [14].
Нордичні вливання в крові інших стародавніх іраноарійських народів також були переважаючими. Розглядаючи зображення персів на саркофагах з Сидону, можна зробити висновок, що ця гілка іранської раси включала представників нордичної раси [30,86; 22,23-56][ 22,193-234]. Китайські письменники розповідають про рум’яних, блакитнооких, світловолосих людях, які поширилися Центральною Азією під час максимального розсіяння іранської мови як раз перед початком нашої ери [30,86]. Ті ж китайські письменники оповідають про рудоволосий та блакитноокий народ динлинів, що мешкав на Алтає-Саянському нагір’ї в той же час. Причому 2 китайські ієрогліфи, які позначають “світлий” і “рудий” колір для волосся, а також “блакитний” і “світлий” - для очей, є відповідно однаковими [1,83-84]. З цього можна зробити висновок, що усі світловолосі та світлоокі люди сприймалися та були відомі китайцям саме як рудовласі, з очима блакитного кольору, а не, наприклад, з русявими кудрями чи зеленою райдужкою.
Динлинів припустимо можна віднести до 3 мовних сімей: алтайської (тюркської мовної групи), фіно-угорської (самодійської) та індоєвропейської (іранської). Представники перших 2 сімей не відповідають зазначеним расовим ознакам: половці, які прийшли в часи Середньовіччя з Алтаю мали біле ( “солом’яне”), а не руде волосся [12;13], а жодне фіно-угорське плем’я за Уралом не мало значної світлої пігментації. Так що, скоріш за все, динлинів треба віднести до іраномовних народів.
До 200 р. до н.е. китайські хроніки також описували усуней, які жили в Синьцзяні, як народ зі світлим волоссям та очима [14]. Індо-персидське плем’я “харі” вперше з такою назвою виступило ще близько 1400 р. до н.е. у Вірменії. Воно описується в стародавніх індійських сказаннях. В них йоги і герої завжди “харі” - світловолосі [14]. А на стародавніх фресках, що походять з міст мертвих Таримського басейну, зображені люди явно європейського світловолосого типу поруч з місцевими монголоїдами [27,498; 30,86].
Повернемося у Центральну Європу. Ще один факт: Геродот писав про скіфське плем’я агафірсів, що вони мають звичку наносити на тіло татуювання і фарбувати волосся у синій колір. Останнє можливе лише тільки в тому випадку, якщо агафірси світловолосі [23,47]. Юлій Цезар, згадуючи бриттів, описував їхній звичай також фарбуватись у синій колір [28,237]. Їхні нащадки (ірландці, шотландці та інші), до речі, про свій родовід розповідають так: “На благословенні острови, наші Клани привели друїди, відомі Богами з Великої Скіфії” [31.122]. Про переселення богів-асів із тієї ж Великої Скіфії (Свитьоду) оповідає і “Сага про Інглінгів” [24.1-15]. Про те, що “кельтська зовнішність”, яка має на увазі високий зріст, руде волосся і блакитні очі, веснянки, ще до сьогодні збереглася на Британських островах і в Скандинавії загальновідомо [14].
Тому недаремно увагу вчених 19-20 ст., що були зайняті пошуками слідів нордичних племен привабили саки (скіфи). Стародавні автори знаходили їх схожими на кельтів і германців, північна зовнішність яких є найбільш чистою [14; 21,82][ 21,85][ 21,113; 15].
Наявність нордичних вливань навіть у південних іранців та пізніх скіфо-саків-сарматів (5-9 ст.н.е.) аргументовано доводиться цілим рядом вчених: Гюнтером, Гумільовим, Гобіно, Ляпужем, Галкіною, Чемберленом та іншими [30; 15; 11]. Так, мігранти 7 ст.н.е. з Середньої Азії хіоніти-авари були європеоїдами [13,255]. У 4 ст.н.е. на очах у Амміана Марцелліна їхній царевич-красень загинув у війні з персами. Для греків красою була нордична зовнішність; монголоїдність гуннів здавалася їм бридкою. Значить, хіоніти були європеоїдами з нордичними рисами [13,255; 14; 2,233].
Стосовно інших характерних расових ознак, виключно цікаві перекази Гіппократа про “довгоголовість” ( доліхокефалію) скіфів - спочатку штучну, а потім спадкову [21,46]. “Попервах найважливішою причиною видовження форми голови був звичай, - зауважує Гіппократ - а тепер і природа сприяє звичаю, зумовленому тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови... Втім, тепер вони вже не народжуються такими, як колись, тому що звичай цей вже не діє через злучення довгоголових людей з іншими”[ 10,22; 25,12] .За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера, на рубежі Європи і Азії [25,12].
Сучасна антропологія визначає зріст скіфів Північного Причорномор’я як середній - близько 167 см у чоловіків і 159 см - у жінок. Їм були властиві видовжена форма черепної коробки, середнє за шириною, добре профільоване в горизонтальній площині ортогнатне обличчя із чітко окресленим, середніх розмірів носом. Тобто носії скіфської культури належали до типових європеоїдів [25,283].
Антропологічні дослідження також показали, що сармати Північного Причирномор’я характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою, ширшим обличчям, помірним розвитком м’язового рельєфу та середнім випинанням носових кісток із площини лиця,- тобто європеоїдними рисами з певною “східною” домішкою (Т.Кондукторова, С.Круц). За більшістю ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної Башкирії, Приаралля [25, 284-285]. Інші вчені підтверджуючи круглоголовість сарматів, відзначають відсутність у них монголоїдної домішки і вузьке обличчя [17,248]. Тому як незаперечний факт візмемо до уваги тільки брахікефалію сарматів. На відміну від останніх, серед алан і роксоланів вчені виділили 2 долікохранні вузколиці типи: “понтійський” (середньо- чи довгоголовий вузьколиций) поширений на заході Центрального Предкавказ’я, з аналогами у “меотських” могильниках [7,27-28] та “каспійський” ( з крупною черепною коробкою і середньою шириною обличчя) - у східній частині Північного Кавказу [7,28].
Як бачимо, сучасна антропологія повністю підтверджує записи Гіппократа стосовно форми голови скіфів і поступової її зміни. Слід зазначити, що довга голова була ознакою шляхетства і благородного походження як для самих скіфів, так і для оточуючих їх народів. Брахікефалія була ознакою “скіфів” рабського походження, а саме сарматів, які також відрізнялись гіршими рисами характеру. Так, Гай Пліній Секунд старший (23-79 рр. н.е.) пише: “ На Північ від Істру ...усі племена вважаються скіфськими, але узбережні місцевості займали різні племена, ... то сармати, чи грецькою савромати, і з їхнього числа гамаксобії, чи аорси, то неблагородні, рабського походження скіфи, чи троглодити”. На противагу останнім Страбон розповідає про легендарну відвагу роксоланських довгоголових воїнів [5,80; 6,241; 26; 21]. Зауважимо, що саме алани досить широко застосовували штучну деформацію черепа [25,285].
Записи Гіппократа про огрядну, міцну, високу статуру скіфів також підтверджуються сучасною антропологією, яка чітко відрізняє масивний морфологічний тип скіфів Середньої Наддніпрянщини від, наприклад, грацильного, притаманного фракійцям [10; 25,284; 21,47]. Таке багатократне підтвердження слів Гіппократа антропологічними дослідженнями, сучасною медициною і євгенікою (чого тільки варті твердження для того часу про спадковість: “.. від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких - блакитноокі < за карооких - ні слова! - Р.А.>” тощо) ще раз збільшує авторитет Гіппократа, а тому і північна зовнішність скіфів не повинна викликати сумнівів [10].
Навіть сьогодні світлі очі і волосся в Ірані нерідкі серед старих благородних сімей, особливо в області між Ширазом та Ісфаганом. Серед курдів світлоокі блондини все ще складають 60% населення Німруд-Дага і Каракуша. Середній головний показник західних курдів 75 [14]. Курди з високогір’їв Північного Іраку також високі, світловолосі і блакитноокі. В місцевостях поблизу давньої персидської столиці Персеполя до сих пір зустрічаються індивідууми з блакитними очима і волоссям горіхового кольору [30,86]. Вважають, що їхня присутність неодмінно свідчить про нордичні вливання в іранську Персію. Світлі волосся і очі нерідко зустрічаються серед памирських племен, але особливо часто - серед афганців, у яких особливо багато збереглося скіфської крові. ЇЇ влив відчувається навіть серед обських угрів і татар. А осетини найкраще серед іраномовних народів зберегли свій генотип [14; 30,86].
Величезна частка скіфо-сарматської крові у слов’ян (особливо східних). Дуже важливим підтвердженням цьому слугує те, що понтійський тип черепу поширений був і у салтовських русів, і у сусідніх з ними слов’ян Придніпров’я, і у причорноморських русів в Північно-східному Криму 8-10 століття, яких згадують візантійці [6,283]. Рудий тип волосся був занесений “скіфськими” переселенцями у генотип германців, слов’ян, кельтів, тюрок. Так, Чингізхан і Тамерлан мали руде волосся, зелено-сині очі, відрізнялись від тюрко-монголів високим зростом [20,37;12,422]. У 7 столітті до н.е. скіфи, які вторглися в Малу Азію і через Палестину пройшли до Єгипту, занесли туди ж свій генофонд. І сьогодні тип зі світлим волоссям і очима часто зустрічається, в першу чергу, серед друзів [14].
Отже, нордичний вплив іраномовних народів на оточуюче населення залишається без сумнівів. Але виникає питання, чому сучасні іраномовні нації (курди, таджики, іранці та інші) в переважній більшості відносяться до темнопігментованих вірменоїдної і передньоазіатської рас. Пояснити це можна кількома причинами:
По-перше, процеси расового змішування завжди призводять до збільшення темнопігментованих осіб над світлопігментованими (останнім притаманні рецесивні расові ознаки).
По-друге, за останні 1,5-2 тис рр. “південні іранці” відчували на собі лише південний, а не північний вплив.
По-третє, “нордичний” расовий тип був масово поширеним у північних іраномовних народів, а не у південних. У останніх він був притаманний передусім вищим верствам населення та воїнам, які і передали іранську мову підкореним темнопігментованим людям. Війни, що велися перськими, сасанідськими, парфянськими, мідійськими царями призводили до того, що гинув передусім світлопігментований клас воїнів, а зменшення кількості населення змушено підвищувалось наданням громадських прав колишнім темнопігментованим рабам. Водночас світлопігментовані північні іранці асимілювались і перейшли на мову інших народів, а навали сарматів і готів призвели майже до повного винищення людей із “скіфським” рудим (найбільш рецесивним) кольором волосся у Північному Причорномор’ї.
По-четверте, зниження частки нордичних расових ознак у сучасних іраномовних народів, зумовлювалося можливо ще й більшою народжуваністю серед темнопігментованого і низькорослого населення. Принаймні, такі ж самі процеси збільшення частки темних рас у народонаселенні Землі відбуваються і сьогодні.
Підіб’ємо підсумки: як видно з вище викладеного матеріалу стародавні іранці характеризувались світло-русявим або рудим волоссям, блакитними очима, високим зростом, довгоголовістю, скоріш за все (враховуючи показники атланто-балтійської і передньоазіатської рас) сильним розвитком третинного волосяного покрову, вузьким обличчям, прямим довгим носом, міцною будовою тіла. Поступово расові зміни у північних іранців призвели до брахікефалізації і збільшення людей зі світлим волоссям (за рахунок рудоволосих), а у південних - до поширення смоляно-чорного кольору волосся і карих очей, при збереженні головного показника (доліхокефалії), збільшенню випинання носових кісток і огрубіння рис обличчя.
Нордичні іраномовні народи расово занепали внаслідок постійних міжусобних воєн і расового змішування. Тому історія генетичного зникнення “справжніх іранців” повинна насторожувати сучасні європейські народи, якщо їхні представники бажають залишити по собі не тільки назву і мову, а значно більше - власну кров!!!
Список використанних джерел.
1. Алексеев В.П. Историческая антропология. - М.: Высш. школа, 1979.
2. Аммиан Марцеллин. Римская история. - СПб.: 1994.
3. Бычков А.А., Низовский А.Ю., Черносвитов П.Ю.. Загадки Древней Руси. - М.: Вече, 2000.
4. Велесова книга// Асов А.И. Славянские боги и рождение Руси. - М.: Вече, 1999.
5. Гай Пліній Секунд Старший. Природнича історія// Весник древней истории, - 1949. №2.
6. Галкина Е.С. Тайны русского каганата. - М.: Вече, 2002.
7. Герасимова М.М. Этногенетические процессы палеоантропологии Северного Кавказа эпохи Средневековья // 14 Крупповские чтения по археологии Северного Кавказа. - Орджоникидзе, 1986.
8. Геродот. Історії в дев’яти книгах (Переклад, передмова та примітки А.О.Білецького). -К.; 1993.
9. Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна / Пер. с англ. Ф.С.Капицы. - М.: ЗАО Центрополиграф, 2003.
10. Гіппократ. Про повітря, води і місцевості // Під ред. В.С.Крисаченко. Українознавство. - К.: Либідь, 1998.
11. Гобино Артюр де. Очерк о неравенстве человеческих рас.
12. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002.
13. Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002.
14. Гюнтер Г. Краткая расология Европы.
15. De Lapouge. L’Aryen. Paris.1899.
16. Дорогами тысячелетий: сб. ист. ст. и очерков. кн. 3 / сост Л.В.Поспелов. - М.: Молодая гвардия, 1989.
17. Зиневич Г.П. Антропологические материалы средневековых могильников Юго-Западного Крыма, - К; 1973.
18. Історія західних і південних слов’ян. Курс лекцій. Навч. Посібник / В.І.Яровий, П.М.Рудяков, В.П.Шумило та ін. - К.: Либідь, 2001.
19. История. Раннее Средневековье: в 24 томах. Т. 7. - Мн.: Современный литератор, 2000.
20. Климов Г.П. Красная каббала. - Краснодар: ООО “Пересвет», 2002.
21. КрисаченкоВ.С. Українознавство. - К.: Либідь, 1998.
22. L’Antropologie. Paris, 1900.
23. Петухов Ю.Д. Тайны древних русов. - М.: Вече, 2001.
24. Сага об Инглингах. - Омск: Аркор, 1999.
25. Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001.
26. Стратон. География. - М., 1994.
27. Teїst S. Kultur, Ausbreitung und Herkunft der Indogermanen. Berlin. 1993.
28. Цезар Гай Юлий. Галльская война. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 1999.
29. Шатунов М.В. Русская профессиональная драка. - М.: Рипол Классик, 2002.
30. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. - СПб.: Евразия, 2000.
31. Шотландское предание, ветвь Омелы, текст 8.
32. Jozephus Flavius. De bellum judicum, 7, 7, 4.
33. Лукиан. Токсарид, № 51.
В даній роботі автор широко вживав деякі антропологічні терміни, які майже не використовуються в сучасній українській антропології, але були (або є навіть зараз) загальноприйнятими в багатьох антропологічних школах. На нашу думку вони все ж більш точно і правильно передають зміст расових понять у просторі, часі та історичному походженні. Так, термін “нордична раса” є еквівалентним поняттю “атланто-балтійської раси”, проте воно враховує лише сучасне територіальне поширення певного антропологічного генотипу, повністю випускаючи з виду колишній величезний територіальний ареал цієї расової групи та місця її походження і виникнення( “норд” - північ). Тому автор змушений був зробити зміну. За дещо схожими причинами відбулась зміна “ індо-середземноморської раси” на “передньоазіатську”; останній термін не змішує також “семітські” та “піренейські” расові ознаки, що є на нашу думку правильним. Нарешті термін “арійський” вживається поруч з “індоєвропейський”, а його застосування зумовлюється кращою передачею змісту не тільки мовної, але й антропологічної спільності.
Антропологічний тип стародавніх іраномовних народів.
Як виглядали античні іраномовні народи? Чи були вони схожими на сучасних казахів або іранців? Чи навпаки - їхня расова ідентичність зберіглась не тільки в їхньому імені - арії [16,78]. Встановлення расової належності даних етносів тим більш цікаве з-за того, що скіфо-сарматська теорія походження слов’ян ( а українців і поготів) з часів Речі Посполитої і до сьогодення не тільки не була ніким ґрунтовно спростована, а на сьогоднішній момент знаходить нові підтвердження на свою користь: походження хорватів, сербів, антів, русів.[ 29; 18, 6-51; 6; 9, 71-73][9,76-78] Ціллю цього дослідження не є обґрунтування спільного походження скіфо-слов’ян, а лише віднайдення расового генотипу т. зв. іраномовних народів (передусім північних) і спростування скорінілої (ще з 19 ст.) думки про азійську зовнішність скіфо-сарматів.
Так, ще О.Блок писав: “Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами”. А як було насправді?
Звернемося спочатку до античних джерел. Так, грецький реформатор медицини Гіппократ (5-4 ст. до. н.е.)писав: “ Все скіфське плем’я руде, через холодний клімат... і білий колір мов би випалюється від холоду і переходить у рудий”.[ 21,50; 10] До речі, на той час за скіфів вважали усіх північних іраноаріїв (включаючи саків та сарматів). Доповнює Гіппократа славетний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (5 ст. до н.е.).Розповідаючи про будинів, що мешкали на Лівобережній Надніпрянщині він зауважував: “ ...це велике і численне плем’я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся ”.Що ж до їхніх сусідів - гелонів, то вони, за словами Геродота, “ не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся ”.[25,11; 8] Слід зазначити, з цих слів не слідує, що гелони мали темну пігментацію, адже на відміну від будинів вони могли мати русяве, біляве чи каштанове волосся, зелені або змішані ( сірі, сіро-блакитні ) очі, мати іншу від них зачіску, її довжину. Колір шкіри цих племен також міг відрізнятись як блідо-білий ( скоріш за все враховуючи пігментацію надану Геродотом, він був властивий саме будинам) або жовтувато- чи рожево-(червоно)-білий. Вони могли відрізнятись зростом, будовою обличчя, тощо. Але це не означає, що гелони неодмінно мали бути темнопігментованими. Таку думку автора скріплює сам Геродот, який в іншому місці “ Історії ” вказує, що колхи - корінна людність закавказької країни Колхіди - “ темношкірі й кучеряві” [ 25,11; 8]. Зрозуміло, що колхи не були неграми, але різниця у антропологічному забарвленні цих народів вказана досить вірно, про що свідчить навіть і сучасна антропологічна різниця між мешканцями України і Кавказу.
Велике значення для встановлення расових прикмет скіфів має опис Ахілла ( одного з героїв Троянської війни). Так, Лев Диякон Калойський в своїй “ Історії”, посилаючись на Флавія Арріана, пише: “ Пеліїв син Ахілл був родом скіф з невеликого міста Мирмікіона, що стояв поблизу озера Меотиса < Азовського моря -Р. А. >, і вже опісля, вигнаний скіфами за невгамовність, жорстокість і високомір’я духу, він оселився у Фессалії. Яскравим доказом тому слугують покрій його плаща з пряжкою, звичка битися пішим < ?- Р.А.>, світло-русяве волосся, блакитні очі < підкреслено автором >, безумовна відвага, запальність та жорстокість”[16,7]. До речі, саме так зображують скіфів та інші народи доби середньовіччя, на яких було перенесено ім’я скіфів [19; 15; 21; 8 ]. Гомер теж згадує “русяві кудрі Пеліда”. Лев Диякон називає Ахілла тавроскіфом (стародавнє населення сучасного Криму). Ще у часи Овідія на рубежі нової ери Північне Причорномор’я продовжувало називатися Ахілловою землею. І там особливо шанувались Аполлон і Артеміда [16,7]. До речі, ці гіперборейські боги також мають варварську нордичну зовнішність ( довге світле волосся, блакитні очі, високий зріст, довгоголовість). Побіжно згадаємо, що й самих ахейських героїв, які прийшли у Грецію з півночі < Скифії ?- Р.А. > називали xanqoi (золотоволосі) [30,86]. Тобто навіть історію Греції творять люди нордичної зовнішності, але ця тема заслуговує на окреме дослідження, тому повернемося до власне Ахілла.
Так, світле волосся та блакитні очі ( з певними рисами характеру ) свідчать про типову, з точки зору греків, скіфську зовнішність, згідно якої Ахілла можна визнати скіфом (причому тавроскіфом). До речі, цікава така деталь: звичка воювати пішими не характерна для скіфів, що населяли степи України ( варто пригадати описи походів Дарія, Кіра та полководців Олександра Македонського, набіги скіфів у Передню Азію) [15; 5; 8; 21], але ця звичка ( як і зовнішність ) є типовими саме для слов’ян 5-9 ст.. Можна пояснити це ще й тим, що тавроскіфи населяли гірську, а не степову територію, але чи треба?...
Дуже цікавий сам факт того, що на думку греків у 12 ст. до н.е. Північне Причорномор’я населяли cкіфи ( скіти,сколоти ). Зрозуміло, що письменники 7-4 ст. до. н.е. викладаючи певні події за 500-700 років до них, керувалися сучасним їм станом справ у Причорномор’ї, але все ж звідки сама ідея. Тим більше, що греки чудово знали про попередників скіфів у північних степах - кіммерійців [21,32-34].
Тут варто пригадати “Історію” Геродота, де одні скіфи розповідають про те, що їхні батьки населяли цю землю (сучасну Україну) за тисячоліття до “батька історії” (тобто у 15 ст. до. н.е.), а інші - не ведуть свій зв’язок з цією землею далі 7 ст. до.н.е. [21,32-38; 8]. Можливо пояснення полягає в тому, що перші - сколоти - є землеробами, корінним населенням, т. зв. скіфи-пахарі, скіфи-орачі, а другі - кочівниками. Зараз не викликає подиву факт, що ця частина скіфських племен була праслов’янами ( Б. Рибаков ), але чи можна різко відносити всіх інших скіфів до іранців. Тому, на думку автора, слід говорити про скитослов’янський та скитоіранський типи населення. Скоріш за все, вони відрізнялись і расово: скитослов’яни мали світло-русяве волосся ( до речі, тавроскіфів частина вчених відносить до праукраїнців [21; 6] ) і світлі очі, а скитоіранці відрізнялись від них рудим волоссям. І тому авторське припущення, що гелони та будини відрізнялись пігментацією на рівні русяво-рудого волосся не так далеке від істини, а фактів, які підтверджують це дуже багато; проте до сих пір вони чомусь не дістали належного аналізу. Так, гелони - скоріш за все, праслов’яни, що підтверджує “Велесова книга”, згадуючи про Велику Голунь [5,333-335][5,360] [5,365-366] ще за часів до Р.Х.. Ранньосередньовічні автори завжди описували слов’ян як переважно світловолосе ( “жовте” ) плем’я, але водночас називаючи русів “червоними” (руде або каштаново-руде, темно-русяве волосся) [ 3; 19,546-547]. Про те, що руси мають свої витоки з земель Північного Причорномор’я, а не зі Скандинавії чудово аргументовано довела Є.С.Галкіна, тому зупинятись на доведенні слов’яно-алано-арійського походження назви “рос”, “рус” не будемо. Зауважимо тільки, що з іранських мов “рос”, “рухс” перекладається як “світлий” ( роксолани - “світлі алани”, росомони - “світлі люди” )[3,133].
Такий висновок підтверджується Амміаном Марцелліном, авторитетом його “Історії”. Він описує, що аланський союз племен ( алани, роксолани та інші) відрізнялись вродою, світлим волоссям, високим зростом, швидкою реакцією і жахаючим виглядом з-за лютті і похмурості у погляді [2,290-291; 6,251]. Його опис підтверджує і Гай Пліній Секунд, який описує: “що в Албанії <Східний Кавказ - Р.А.> народжуються люди з сіро-синіми очима, сиві з дитинства, які вночі бачать краще, ніж вдень” [21,90; 5] ( аланів і албанів римські автори ототожнювали [ 2,290-291] ). Аналізуючи дані строки можна припустити що в албанів нерідко народжувались діти з дуже світлим, попілясто-білим волоссям, а чудовий зір може свідчити лише про “немонгольські” очі - відсутність епікантусу ( зір європейців згідно медичних досліджень значно кращий, ніж наприклад, у японців). Підтвердженням думки автора про 2 расові типи серед “скіфів” є свідчення Флавія і Лукіана, які ототожнюють скіфів і аланів за мовою і одягом, але “ волосся у них різне” [32; 33]. Останнім доказом стосовно світловолосості алан є те, що осетини, їхні нащадки, не дивлячись на пізні передньоазіатські впливи, відрізняються від кавказців більш високим зростом, серед них 30 % блондинів зі світлими очима [14].
Нордичні вливання в крові інших стародавніх іраноарійських народів також були переважаючими. Розглядаючи зображення персів на саркофагах з Сидону, можна зробити висновок, що ця гілка іранської раси включала представників нордичної раси [30,86; 22,23-56][ 22,193-234]. Китайські письменники розповідають про рум’яних, блакитнооких, світловолосих людях, які поширилися Центральною Азією під час максимального розсіяння іранської мови як раз перед початком нашої ери [30,86]. Ті ж китайські письменники оповідають про рудоволосий та блакитноокий народ динлинів, що мешкав на Алтає-Саянському нагір’ї в той же час. Причому 2 китайські ієрогліфи, які позначають “світлий” і “рудий” колір для волосся, а також “блакитний” і “світлий” - для очей, є відповідно однаковими [1,83-84]. З цього можна зробити висновок, що усі світловолосі та світлоокі люди сприймалися та були відомі китайцям саме як рудовласі, з очима блакитного кольору, а не, наприклад, з русявими кудрями чи зеленою райдужкою.
Динлинів припустимо можна віднести до 3 мовних сімей: алтайської (тюркської мовної групи), фіно-угорської (самодійської) та індоєвропейської (іранської). Представники перших 2 сімей не відповідають зазначеним расовим ознакам: половці, які прийшли в часи Середньовіччя з Алтаю мали біле ( “солом’яне”), а не руде волосся [12;13], а жодне фіно-угорське плем’я за Уралом не мало значної світлої пігментації. Так що, скоріш за все, динлинів треба віднести до іраномовних народів.
До 200 р. до н.е. китайські хроніки також описували усуней, які жили в Синьцзяні, як народ зі світлим волоссям та очима [14]. Індо-персидське плем’я “харі” вперше з такою назвою виступило ще близько 1400 р. до н.е. у Вірменії. Воно описується в стародавніх індійських сказаннях. В них йоги і герої завжди “харі” - світловолосі [14]. А на стародавніх фресках, що походять з міст мертвих Таримського басейну, зображені люди явно європейського світловолосого типу поруч з місцевими монголоїдами [27,498; 30,86].
Повернемося у Центральну Європу. Ще один факт: Геродот писав про скіфське плем’я агафірсів, що вони мають звичку наносити на тіло татуювання і фарбувати волосся у синій колір. Останнє можливе лише тільки в тому випадку, якщо агафірси світловолосі [23,47]. Юлій Цезар, згадуючи бриттів, описував їхній звичай також фарбуватись у синій колір [28,237]. Їхні нащадки (ірландці, шотландці та інші), до речі, про свій родовід розповідають так: “На благословенні острови, наші Клани привели друїди, відомі Богами з Великої Скіфії” [31.122]. Про переселення богів-асів із тієї ж Великої Скіфії (Свитьоду) оповідає і “Сага про Інглінгів” [24.1-15]. Про те, що “кельтська зовнішність”, яка має на увазі високий зріст, руде волосся і блакитні очі, веснянки, ще до сьогодні збереглася на Британських островах і в Скандинавії загальновідомо [14].
Тому недаремно увагу вчених 19-20 ст., що були зайняті пошуками слідів нордичних племен привабили саки (скіфи). Стародавні автори знаходили їх схожими на кельтів і германців, північна зовнішність яких є найбільш чистою [14; 21,82][ 21,85][ 21,113; 15].
Наявність нордичних вливань навіть у південних іранців та пізніх скіфо-саків-сарматів (5-9 ст.н.е.) аргументовано доводиться цілим рядом вчених: Гюнтером, Гумільовим, Гобіно, Ляпужем, Галкіною, Чемберленом та іншими [30; 15; 11]. Так, мігранти 7 ст.н.е. з Середньої Азії хіоніти-авари були європеоїдами [13,255]. У 4 ст.н.е. на очах у Амміана Марцелліна їхній царевич-красень загинув у війні з персами. Для греків красою була нордична зовнішність; монголоїдність гуннів здавалася їм бридкою. Значить, хіоніти були європеоїдами з нордичними рисами [13,255; 14; 2,233].
Стосовно інших характерних расових ознак, виключно цікаві перекази Гіппократа про “довгоголовість” ( доліхокефалію) скіфів - спочатку штучну, а потім спадкову [21,46]. “Попервах найважливішою причиною видовження форми голови був звичай, - зауважує Гіппократ - а тепер і природа сприяє звичаю, зумовленому тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови... Втім, тепер вони вже не народжуються такими, як колись, тому що звичай цей вже не діє через злучення довгоголових людей з іншими”[ 10,22; 25,12] .За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера, на рубежі Європи і Азії [25,12].
Сучасна антропологія визначає зріст скіфів Північного Причорномор’я як середній - близько 167 см у чоловіків і 159 см - у жінок. Їм були властиві видовжена форма черепної коробки, середнє за шириною, добре профільоване в горизонтальній площині ортогнатне обличчя із чітко окресленим, середніх розмірів носом. Тобто носії скіфської культури належали до типових європеоїдів [25,283].
Антропологічні дослідження також показали, що сармати Північного Причирномор’я характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою, ширшим обличчям, помірним розвитком м’язового рельєфу та середнім випинанням носових кісток із площини лиця,- тобто європеоїдними рисами з певною “східною” домішкою (Т.Кондукторова, С.Круц). За більшістю ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної Башкирії, Приаралля [25, 284-285]. Інші вчені підтверджуючи круглоголовість сарматів, відзначають відсутність у них монголоїдної домішки і вузьке обличчя [17,248]. Тому як незаперечний факт візмемо до уваги тільки брахікефалію сарматів. На відміну від останніх, серед алан і роксоланів вчені виділили 2 долікохранні вузколиці типи: “понтійський” (середньо- чи довгоголовий вузьколиций) поширений на заході Центрального Предкавказ’я, з аналогами у “меотських” могильниках [7,27-28] та “каспійський” ( з крупною черепною коробкою і середньою шириною обличчя) - у східній частині Північного Кавказу [7,28].
Як бачимо, сучасна антропологія повністю підтверджує записи Гіппократа стосовно форми голови скіфів і поступової її зміни. Слід зазначити, що довга голова була ознакою шляхетства і благородного походження як для самих скіфів, так і для оточуючих їх народів. Брахікефалія була ознакою “скіфів” рабського походження, а саме сарматів, які також відрізнялись гіршими рисами характеру. Так, Гай Пліній Секунд старший (23-79 рр. н.е.) пише: “ На Північ від Істру ...усі племена вважаються скіфськими, але узбережні місцевості займали різні племена, ... то сармати, чи грецькою савромати, і з їхнього числа гамаксобії, чи аорси, то неблагородні, рабського походження скіфи, чи троглодити”. На противагу останнім Страбон розповідає про легендарну відвагу роксоланських довгоголових воїнів [5,80; 6,241; 26; 21]. Зауважимо, що саме алани досить широко застосовували штучну деформацію черепа [25,285].
Записи Гіппократа про огрядну, міцну, високу статуру скіфів також підтверджуються сучасною антропологією, яка чітко відрізняє масивний морфологічний тип скіфів Середньої Наддніпрянщини від, наприклад, грацильного, притаманного фракійцям [10; 25,284; 21,47]. Таке багатократне підтвердження слів Гіппократа антропологічними дослідженнями, сучасною медициною і євгенікою (чого тільки варті твердження для того часу про спадковість: “.. від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких - блакитноокі < за карооких - ні слова! - Р.А.>” тощо) ще раз збільшує авторитет Гіппократа, а тому і північна зовнішність скіфів не повинна викликати сумнівів [10].
Навіть сьогодні світлі очі і волосся в Ірані нерідкі серед старих благородних сімей, особливо в області між Ширазом та Ісфаганом. Серед курдів світлоокі блондини все ще складають 60% населення Німруд-Дага і Каракуша. Середній головний показник західних курдів 75 [14]. Курди з високогір’їв Північного Іраку також високі, світловолосі і блакитноокі. В місцевостях поблизу давньої персидської столиці Персеполя до сих пір зустрічаються індивідууми з блакитними очима і волоссям горіхового кольору [30,86]. Вважають, що їхня присутність неодмінно свідчить про нордичні вливання в іранську Персію. Світлі волосся і очі нерідко зустрічаються серед памирських племен, але особливо часто - серед афганців, у яких особливо багато збереглося скіфської крові. ЇЇ влив відчувається навіть серед обських угрів і татар. А осетини найкраще серед іраномовних народів зберегли свій генотип [14; 30,86].
Величезна частка скіфо-сарматської крові у слов’ян (особливо східних). Дуже важливим підтвердженням цьому слугує те, що понтійський тип черепу поширений був і у салтовських русів, і у сусідніх з ними слов’ян Придніпров’я, і у причорноморських русів в Північно-східному Криму 8-10 століття, яких згадують візантійці [6,283]. Рудий тип волосся був занесений “скіфськими” переселенцями у генотип германців, слов’ян, кельтів, тюрок. Так, Чингізхан і Тамерлан мали руде волосся, зелено-сині очі, відрізнялись від тюрко-монголів високим зростом [20,37;12,422]. У 7 столітті до н.е. скіфи, які вторглися в Малу Азію і через Палестину пройшли до Єгипту, занесли туди ж свій генофонд. І сьогодні тип зі світлим волоссям і очима часто зустрічається, в першу чергу, серед друзів [14].
Отже, нордичний вплив іраномовних народів на оточуюче населення залишається без сумнівів. Але виникає питання, чому сучасні іраномовні нації (курди, таджики, іранці та інші) в переважній більшості відносяться до темнопігментованих вірменоїдної і передньоазіатської рас. Пояснити це можна кількома причинами:
По-перше, процеси расового змішування завжди призводять до збільшення темнопігментованих осіб над світлопігментованими (останнім притаманні рецесивні расові ознаки).
По-друге, за останні 1,5-2 тис рр. “південні іранці” відчували на собі лише південний, а не північний вплив.
По-третє, “нордичний” расовий тип був масово поширеним у північних іраномовних народів, а не у південних. У останніх він був притаманний передусім вищим верствам населення та воїнам, які і передали іранську мову підкореним темнопігментованим людям. Війни, що велися перськими, сасанідськими, парфянськими, мідійськими царями призводили до того, що гинув передусім світлопігментований клас воїнів, а зменшення кількості населення змушено підвищувалось наданням громадських прав колишнім темнопігментованим рабам. Водночас світлопігментовані північні іранці асимілювались і перейшли на мову інших народів, а навали сарматів і готів призвели майже до повного винищення людей із “скіфським” рудим (найбільш рецесивним) кольором волосся у Північному Причорномор’ї.
По-четверте, зниження частки нордичних расових ознак у сучасних іраномовних народів, зумовлювалося можливо ще й більшою народжуваністю серед темнопігментованого і низькорослого населення. Принаймні, такі ж самі процеси збільшення частки темних рас у народонаселенні Землі відбуваються і сьогодні.
Підіб’ємо підсумки: як видно з вище викладеного матеріалу стародавні іранці характеризувались світло-русявим або рудим волоссям, блакитними очима, високим зростом, довгоголовістю, скоріш за все (враховуючи показники атланто-балтійської і передньоазіатської рас) сильним розвитком третинного волосяного покрову, вузьким обличчям, прямим довгим носом, міцною будовою тіла. Поступово расові зміни у північних іранців призвели до брахікефалізації і збільшення людей зі світлим волоссям (за рахунок рудоволосих), а у південних - до поширення смоляно-чорного кольору волосся і карих очей, при збереженні головного показника (доліхокефалії), збільшенню випинання носових кісток і огрубіння рис обличчя.
Нордичні іраномовні народи расово занепали внаслідок постійних міжусобних воєн і расового змішування. Тому історія генетичного зникнення “справжніх іранців” повинна насторожувати сучасні європейські народи, якщо їхні представники бажають залишити по собі не тільки назву і мову, а значно більше - власну кров!!!
Список використанних джерел.
1. Алексеев В.П. Историческая антропология. - М.: Высш. школа, 1979.
2. Аммиан Марцеллин. Римская история. - СПб.: 1994.
3. Бычков А.А., Низовский А.Ю., Черносвитов П.Ю.. Загадки Древней Руси. - М.: Вече, 2000.
4. Велесова книга// Асов А.И. Славянские боги и рождение Руси. - М.: Вече, 1999.
5. Гай Пліній Секунд Старший. Природнича історія// Весник древней истории, - 1949. №2.
6. Галкина Е.С. Тайны русского каганата. - М.: Вече, 2002.
7. Герасимова М.М. Этногенетические процессы палеоантропологии Северного Кавказа эпохи Средневековья // 14 Крупповские чтения по археологии Северного Кавказа. - Орджоникидзе, 1986.
8. Геродот. Історії в дев’яти книгах (Переклад, передмова та примітки А.О.Білецького). -К.; 1993.
9. Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна / Пер. с англ. Ф.С.Капицы. - М.: ЗАО Центрополиграф, 2003.
10. Гіппократ. Про повітря, води і місцевості // Під ред. В.С.Крисаченко. Українознавство. - К.: Либідь, 1998.
11. Гобино Артюр де. Очерк о неравенстве человеческих рас.
12. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002.
13. Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002.
14. Гюнтер Г. Краткая расология Европы.
15. De Lapouge. L’Aryen. Paris.1899.
16. Дорогами тысячелетий: сб. ист. ст. и очерков. кн. 3 / сост Л.В.Поспелов. - М.: Молодая гвардия, 1989.
17. Зиневич Г.П. Антропологические материалы средневековых могильников Юго-Западного Крыма, - К; 1973.
18. Історія західних і південних слов’ян. Курс лекцій. Навч. Посібник / В.І.Яровий, П.М.Рудяков, В.П.Шумило та ін. - К.: Либідь, 2001.
19. История. Раннее Средневековье: в 24 томах. Т. 7. - Мн.: Современный литератор, 2000.
20. Климов Г.П. Красная каббала. - Краснодар: ООО “Пересвет», 2002.
21. КрисаченкоВ.С. Українознавство. - К.: Либідь, 1998.
22. L’Antropologie. Paris, 1900.
23. Петухов Ю.Д. Тайны древних русов. - М.: Вече, 2001.
24. Сага об Инглингах. - Омск: Аркор, 1999.
25. Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001.
26. Стратон. География. - М., 1994.
27. Teїst S. Kultur, Ausbreitung und Herkunft der Indogermanen. Berlin. 1993.
28. Цезар Гай Юлий. Галльская война. - М.: ООО “Издательство АСТ”, 1999.
29. Шатунов М.В. Русская профессиональная драка. - М.: Рипол Классик, 2002.
30. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. - СПб.: Евразия, 2000.
31. Шотландское предание, ветвь Омелы, текст 8.
32. Jozephus Flavius. De bellum judicum, 7, 7, 4.
33. Лукиан. Токсарид, № 51.