Діана Макарова: ПРО ЖІНОК ФРОНТУ - БЕЗ ПАФОСУ І ПРО ІНТИМНЕ
- А можна, ви ще побудете трохи і ми поговоримо? - спитала вона.
- Так, звичайно. - всміхнулась я.
Ми страшенно поспішали, нам потрібно було встигнути до заброньованого мотелю. А бронь - це діло таке, не встиг до заданого часу, раз, і номер вислизнув.
Ми страшенно втомились. Ми цілий день гасали фронтом по холоду, ми гасали фронтом минулі дні. Ми відчували себе брудними, мріялось про душ і дуже хотілось до туалету. Пісять хотілось, що неясно? Пісяти «на колесо» у рейсі - це обов’язковий цистіт потому. Ой, краще я почекаю до цивілізації. Мотель у прифронтовому містечку цивілізацію у собі мав, тому чекав і манив.
Але ми сиділи і говорили.
- Я два місяці не бачила жінок. Я ж можу поговорити з вами про все, чого я ніколи не скажу чоловікам. - сміялась вона.
І ми говорили:
- Прокладки? - питалась я.
- Так. Власне, я взяла з собою, наче вистачає, але нехай буде про всяк випадок. І серветок. Вологих серветок скільки не жалко. Бо митись тут можна дуже приблизно.
«Серветки, прокладки…» - конспектувала до блокноту Санді.
- Як тут з туалетом? - спитала я.
Вона зітхнула і всміхнулась винувато.
- Та як… Один на всіх, ми за ценой нє постоїм. Я намагаюсь прокинутись раніше за всіх, аби встигнути зробити все.
Ми покивали. Ми знали, що то - все.
Це посидіти, бо не всі можуть так щоб раз і все. Це підмитись. Блін, обов’язково ж підмитись! Це ж жінка, чоловікам з цим ділом легше. Це змінити білизну і прокладки, без прокладок ніяк, по собі знаємо, ми, коли в рейсі, обов’язково з денними прокладками. І коли не в рейсі теж. І все це міняється ж навчіпочки. А коли місячні - взагалі капець. А коли місячні сильні, ой...
Я знала, бо вже не витримала і сходила до цього туалету. Куди ж терпіти до мотелю? Терпіти не можна, мама казала. І бабуся казала. І я своїм донькам завжди кажу. І вже онуці. Не можна терпіти, бо буде горе.
Я сходила до цього туалету, він був приблизним, як і все, що ми тут бачили - як і оця приблизна кімната для спання і медицини у старій хаті, кімната, яку виділили для неї, єдиної дівчини у підрозділі. Приблизна пічка, на якій вона зігріє чайника і помиється - скоріше обітреться теплою водою. І це були хороми, це ще було нічого порівняно з бліндажним побутом.
- Я передам тобі краплі. Там можна легко вирахувати. Вони діють рівно через вісім годин. Летиш до туалету пулею, раз і все. - сказала я.
І ми засміялись. Бо я це розуміла. Ми всі це розуміли, сцуко! Бо коли ти заходиш у кабінку (кабінка? Хм… Ну, ок, в оцю дощату вигородку з плівковою обтяжкою), а за дверима вже ціла черга чоловіків, яким кому на вихід, кому на пост, кому ще куди, але спершу оправіться - ти по-любому навряд чи зробиш все, що мусиш зробити у цій, гм, кабінці. Бо тобі треба попукати, зрештою, а ти соромишся, ну, як же можна пукати, коли тут, за дверима почують же. І в тебе по-любому потім буде запор. Ну да, запор, простецьке явище і зовсім безпафосне та нелітературне. Дуже часто нелітературний цей запор базується на психологічній основі. Але куди ж його діти, запор, коли він є? Тому краплі чи там пігулки були незайвими. Я цими краплями забезпечувала не лише жінок, до речі. Бо синдром «туалет не вдома» - така проблема є у багатьох людей.
… ми зрештою поїхали і встигли до нашого заброньованого номеру в мотелі. Душ був приблизно-теплим, але він був. Бойлера вистачало від сили на двох, і ми швиденько вирішували, хто миється зараз, хто зранку. Ми бігли до туалетів. Ми сідали на чисті білі сідала унітазів. Ми мились, підмивались і падали у чисту готельну постіль.
Десь там, у сільській драній хаті, на КСП, вона гріла чайника, чекала, доки уляжеться оця гигикаюча братва, потім наливала теплої води у баночку, трохи гарячішої, ніж потрібно, бо доки дійде до дощатої вигородки, обтягнутої плівкою, вода прохолоне - і йшла до того приблизного туалету. Немолодий дядько, що чистив картоплю для супчику на завтра, поглянув їй услід і поставив на плиту ще й кастрюлю з водою. Дитині треба помитись. Нехай у мисочці, зачинившись у своїй виділеній кімнатці, але це ж дівчинка. Дівчинка мусить митись частіше, ніж ота братва.
Там тоді все налагодилось. Зрештою, все налагоджується. І потім вона була вже на опорніках, і ліхо летіла до туалету, гиркаючи на братву:
- Я перша, а ви почекаєте.
До всього можна звикнути. І вони звикають.
Але колись я говорила з ще однією дівчиною-воїном. Не діловодом (діловоди теж потрібні, ша!), а суто воїном. Вона була безстрашною, ця маленька дівчинка. Вона пройшла через таку кількість трупів, якої не випадає бачити і деяким чоловікам. Вона вміла жити в бліндажі, ця дівчина, і спати, згорнувшись калачиком, під кущем. Я сама бачила, як «строїла» вона здоровенних, не дуже дисциплінованих башибузуків свого підрозділу. Вона була втіленням сили, ця тендітна ніжна дівчина.
Я запитала:
- А що було найважчим для тебе у всі ці роки?
І вона відповіла не замислюючись:
- Ходити в туалет. Завжди. Це була така проблема, нормально сходити до туалету. Помитись, підмитись. А ще коли дорога до туалету прострілюється. Дуже швидко треба бігти :)
Я говорю занадто одкровенно, так?
Мені б наддати пафосу, розказати про мужність наших жінок, про мужність фронтовичок. А я вам про попісять, покакать та підмитись.
Але…
Але все це наздоганяє.
Наздоганяє по поверненню чи починається там - застужені наухналь придатки, цистіти. Це наздоганяє навіть нас, які бувають на фронті нальотами, по три-п’ять-сім днів. А вони там проводять по року (раніше), зараз півроку.
Так, чоловіки все розуміють, і чоловіки зазвичай роблять все можливе, аби облаштувати жінкам підрозділу хоча б такі-сякі умови. Ну, утеплять дощатий надвірній туалет, зроблять його окремим, жіночим. Ну, склепають стульчак на системі «очко в підлозі»
Але це все одно холодно. Холодно, протяги і вкрай, вкрай небезпечно для організмів. А їм же ще народжувати, цим організмам.
Я їду по фронту - і я тут давно не гість. Я чітко знаю, де і що мене чекає. І я іноді кажу:
- Так, швидко на заправку, по туалетам всі, навіть ті, хто начебто не хоче. Бо на нас чекає довгий перегон без цивілізації, а «на колєсо» пісять холодно.
Але ж це фронт. І ось наші дві машини запирає заметіль на трасі. І ми товчемось з іншими машинами, відкопуючись від снігу, намагаючись пробити колії, і розуміємо, що ночувати нам цієї ночі тут, на трасі. І - «на колєсо», далеко не відходячи в поля, бо замело все так, що ти провалишся по пояс, та й хто там зна, що у полях? А «на колєсо» муторно, бо ця заметіль піддуває скрізь і всюди, бо вітер і так тебе збиває з ніг, а ти тут попісять вирішила. А вже немає сил терпіти.
Чоловіки стають спинами до нас, розкриваючи куртки, роблячи хоча б таку-сяку вигородку від вітру, а ми присідаємо, знявши штанці, і плачемо. Від вітру, від заметілі, і від відчаю, бо вже застудили мочеві свої міхури, бо вже розуміємо, що присідати нам отак, «на колєсо», всю ніч, аж доки відкопаємось під ранок та доберемось завтра до аптеки.
Так це ми нальотами, а вони там живуть.
Я знаю, що вони потім лікують. Я знаю, як довго вони те все лікують. І це я досі говорила про молодих дівчат. Але ж на фронті служить купа жінок мого, наприклад, віку. А мій вік - до всього там ще й хворі суглоби та хребти.
У мене хворе, опероване, збиране в операційній шматочками, коліно. Нога у мене не згинається так, щоб зовсім. Коли я присідаю - я мушу відкидати хвору ногу, випростуючи її і балансуючи на нозі здоровій. Піднятись з позиції «п’яний журавель присідає у воді» досить нелегко.
Я знаю принаймні чотирьох жінок з такими ж проблемами. Усі ці жінки - військові ЗСУ. Їхня інтимна туалетна відправка завжди - система «очко в підлозі». Я уявляю, як воно їм, присідати на хворих своїх колінах та різаних тазобедрених.
Я їду до них і у розмові я недбало так кажу:
- Я привезу вам, знаєте що? Я привезу вам біотуалети.
- Даааааааа… - кажуть вони.
О, ні, вони не кажуть. Вони видихають це «дааааа…», ледь не плачучи від радості очікування.
Чоловіки, присутні при розмові, кивають:
- Оце класно. Ми виділимо дівчатам кімнату.
Чоловіки на фронті, вони ж все розуміють. Вони полегшують жінкам той побут, як можуть. Але не завжди вони можуть зробити те, що можемо ми з вами.
- Жінка мусить берегти пісю, цицьки і ноги. - казала мені бабуся. - Оте все треба кутати в тепло, бо буде горе.
Гадаю, нам усім таке казали наші бабусі.
Досить страшилок. Усе якось та влаштовується, а ми розпочинаємо акцію. Потрібна вона чи ні, покаже час. Ми впевнені, що ця акція потрібна.
Це не приціли і біноклі
Не дальноміри і тепліки
Не будматеріали і аеророзвідка.
Це усього-навсього біотуалети!
Біотуалети для наших фронтових жінок - для тих, які так класно укладуються в пафос параду «А ось ідуть наші жінки-воїни! Наші берегині!» - і яким насправді досить нелегко дається той лакований пафос. А ми з вами трохи можемо полегшити їхній фронтовий побут. Заради їх здоров’я. Заради того, щоб вони могли народити, не лікуючись для цього роками після фронту.
Та й просто - з нашої любові та поваги до них.
Один біотуалет коштує по акції 2 тис грн
Без акції - 2800 грн
Ці туалети перевірено і обкатано. Нами, ага, ми спеціально купили влітку собі такий, і навіть брали його в похід. Це невимовне щастя, скажу я вам.
Чотири-п’ять жінок - п’ять днів користування, потім взяли, вилили, сполоснули, залили водою, додали трохи розчину, і знову користуйся днів п’ять.
Якщо у підрозділі одна чи дві жінки - виливати ще рідше. А ми зацікавлені у тому, аби забезпечити туалетами навіть такі локації. Навіть там, де є одна жінка - бо їй якраз найважче.
Запаху туалет не лишає, стоїть собі в кімнатці такий акуратний унітазик з щільною кришкою. Стоїть і не знає, що він є щастя. Таке маленьке, буденне, безпафосне, побутове щастя жінки на фронті. Оці два відправляються - один до медиків фронту, другий на ту локацію, де служить зараз п’ятеро жінок.
А служать вони вже роками.
Якщо ви хочете взяти участь у нашій акції - ви можете самі купити це диво цивілізації і передати нам. Ви також можете вислати нам гроші на фронтову картку. Зробіть приписку «для жінок фронту» - ми зрозуміємо.
І, знаєте - ось ви цей лонгрід прочитали, на роботі там ви чи вдома. Посиділи та й забули, випили кави чи чаю, потім забігли до туалету, відкрили кабінку, зайшли, зняли штанці в теплі, присіли на унітаз - і тут я прошу вас згадати про цей текст.
Дякую за розуміння. Дякую за допомогу.
репост бажано
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової
Приватбанк, на ім'я Діни Макарової
КАРТИ ДЛЯ ДОПОМОГИ ФРОНТУ
5168742224984579 гривнева картка
5168742222839171 євро
4149629396335416 долари США
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2062879670439390&set=pcb.2062881387105885&type=3&theater
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
This entry was originally posted at https://argument-q.dreamwidth.org/107518.html. Please comment there using OpenID.
- Так, звичайно. - всміхнулась я.
Ми страшенно поспішали, нам потрібно було встигнути до заброньованого мотелю. А бронь - це діло таке, не встиг до заданого часу, раз, і номер вислизнув.
Ми страшенно втомились. Ми цілий день гасали фронтом по холоду, ми гасали фронтом минулі дні. Ми відчували себе брудними, мріялось про душ і дуже хотілось до туалету. Пісять хотілось, що неясно? Пісяти «на колесо» у рейсі - це обов’язковий цистіт потому. Ой, краще я почекаю до цивілізації. Мотель у прифронтовому містечку цивілізацію у собі мав, тому чекав і манив.
Але ми сиділи і говорили.
- Я два місяці не бачила жінок. Я ж можу поговорити з вами про все, чого я ніколи не скажу чоловікам. - сміялась вона.
І ми говорили:
- Прокладки? - питалась я.
- Так. Власне, я взяла з собою, наче вистачає, але нехай буде про всяк випадок. І серветок. Вологих серветок скільки не жалко. Бо митись тут можна дуже приблизно.
«Серветки, прокладки…» - конспектувала до блокноту Санді.
- Як тут з туалетом? - спитала я.
Вона зітхнула і всміхнулась винувато.
- Та як… Один на всіх, ми за ценой нє постоїм. Я намагаюсь прокинутись раніше за всіх, аби встигнути зробити все.
Ми покивали. Ми знали, що то - все.
Це посидіти, бо не всі можуть так щоб раз і все. Це підмитись. Блін, обов’язково ж підмитись! Це ж жінка, чоловікам з цим ділом легше. Це змінити білизну і прокладки, без прокладок ніяк, по собі знаємо, ми, коли в рейсі, обов’язково з денними прокладками. І коли не в рейсі теж. І все це міняється ж навчіпочки. А коли місячні - взагалі капець. А коли місячні сильні, ой...
Я знала, бо вже не витримала і сходила до цього туалету. Куди ж терпіти до мотелю? Терпіти не можна, мама казала. І бабуся казала. І я своїм донькам завжди кажу. І вже онуці. Не можна терпіти, бо буде горе.
Я сходила до цього туалету, він був приблизним, як і все, що ми тут бачили - як і оця приблизна кімната для спання і медицини у старій хаті, кімната, яку виділили для неї, єдиної дівчини у підрозділі. Приблизна пічка, на якій вона зігріє чайника і помиється - скоріше обітреться теплою водою. І це були хороми, це ще було нічого порівняно з бліндажним побутом.
- Я передам тобі краплі. Там можна легко вирахувати. Вони діють рівно через вісім годин. Летиш до туалету пулею, раз і все. - сказала я.
І ми засміялись. Бо я це розуміла. Ми всі це розуміли, сцуко! Бо коли ти заходиш у кабінку (кабінка? Хм… Ну, ок, в оцю дощату вигородку з плівковою обтяжкою), а за дверима вже ціла черга чоловіків, яким кому на вихід, кому на пост, кому ще куди, але спершу оправіться - ти по-любому навряд чи зробиш все, що мусиш зробити у цій, гм, кабінці. Бо тобі треба попукати, зрештою, а ти соромишся, ну, як же можна пукати, коли тут, за дверима почують же. І в тебе по-любому потім буде запор. Ну да, запор, простецьке явище і зовсім безпафосне та нелітературне. Дуже часто нелітературний цей запор базується на психологічній основі. Але куди ж його діти, запор, коли він є? Тому краплі чи там пігулки були незайвими. Я цими краплями забезпечувала не лише жінок, до речі. Бо синдром «туалет не вдома» - така проблема є у багатьох людей.
… ми зрештою поїхали і встигли до нашого заброньованого номеру в мотелі. Душ був приблизно-теплим, але він був. Бойлера вистачало від сили на двох, і ми швиденько вирішували, хто миється зараз, хто зранку. Ми бігли до туалетів. Ми сідали на чисті білі сідала унітазів. Ми мились, підмивались і падали у чисту готельну постіль.
Десь там, у сільській драній хаті, на КСП, вона гріла чайника, чекала, доки уляжеться оця гигикаюча братва, потім наливала теплої води у баночку, трохи гарячішої, ніж потрібно, бо доки дійде до дощатої вигородки, обтягнутої плівкою, вода прохолоне - і йшла до того приблизного туалету. Немолодий дядько, що чистив картоплю для супчику на завтра, поглянув їй услід і поставив на плиту ще й кастрюлю з водою. Дитині треба помитись. Нехай у мисочці, зачинившись у своїй виділеній кімнатці, але це ж дівчинка. Дівчинка мусить митись частіше, ніж ота братва.
Там тоді все налагодилось. Зрештою, все налагоджується. І потім вона була вже на опорніках, і ліхо летіла до туалету, гиркаючи на братву:
- Я перша, а ви почекаєте.
До всього можна звикнути. І вони звикають.
Але колись я говорила з ще однією дівчиною-воїном. Не діловодом (діловоди теж потрібні, ша!), а суто воїном. Вона була безстрашною, ця маленька дівчинка. Вона пройшла через таку кількість трупів, якої не випадає бачити і деяким чоловікам. Вона вміла жити в бліндажі, ця дівчина, і спати, згорнувшись калачиком, під кущем. Я сама бачила, як «строїла» вона здоровенних, не дуже дисциплінованих башибузуків свого підрозділу. Вона була втіленням сили, ця тендітна ніжна дівчина.
Я запитала:
- А що було найважчим для тебе у всі ці роки?
І вона відповіла не замислюючись:
- Ходити в туалет. Завжди. Це була така проблема, нормально сходити до туалету. Помитись, підмитись. А ще коли дорога до туалету прострілюється. Дуже швидко треба бігти :)
Я говорю занадто одкровенно, так?
Мені б наддати пафосу, розказати про мужність наших жінок, про мужність фронтовичок. А я вам про попісять, покакать та підмитись.
Але…
Але все це наздоганяє.
Наздоганяє по поверненню чи починається там - застужені наухналь придатки, цистіти. Це наздоганяє навіть нас, які бувають на фронті нальотами, по три-п’ять-сім днів. А вони там проводять по року (раніше), зараз півроку.
Так, чоловіки все розуміють, і чоловіки зазвичай роблять все можливе, аби облаштувати жінкам підрозділу хоча б такі-сякі умови. Ну, утеплять дощатий надвірній туалет, зроблять його окремим, жіночим. Ну, склепають стульчак на системі «очко в підлозі»
Але це все одно холодно. Холодно, протяги і вкрай, вкрай небезпечно для організмів. А їм же ще народжувати, цим організмам.
Я їду по фронту - і я тут давно не гість. Я чітко знаю, де і що мене чекає. І я іноді кажу:
- Так, швидко на заправку, по туалетам всі, навіть ті, хто начебто не хоче. Бо на нас чекає довгий перегон без цивілізації, а «на колєсо» пісять холодно.
Але ж це фронт. І ось наші дві машини запирає заметіль на трасі. І ми товчемось з іншими машинами, відкопуючись від снігу, намагаючись пробити колії, і розуміємо, що ночувати нам цієї ночі тут, на трасі. І - «на колєсо», далеко не відходячи в поля, бо замело все так, що ти провалишся по пояс, та й хто там зна, що у полях? А «на колєсо» муторно, бо ця заметіль піддуває скрізь і всюди, бо вітер і так тебе збиває з ніг, а ти тут попісять вирішила. А вже немає сил терпіти.
Чоловіки стають спинами до нас, розкриваючи куртки, роблячи хоча б таку-сяку вигородку від вітру, а ми присідаємо, знявши штанці, і плачемо. Від вітру, від заметілі, і від відчаю, бо вже застудили мочеві свої міхури, бо вже розуміємо, що присідати нам отак, «на колєсо», всю ніч, аж доки відкопаємось під ранок та доберемось завтра до аптеки.
Так це ми нальотами, а вони там живуть.
Я знаю, що вони потім лікують. Я знаю, як довго вони те все лікують. І це я досі говорила про молодих дівчат. Але ж на фронті служить купа жінок мого, наприклад, віку. А мій вік - до всього там ще й хворі суглоби та хребти.
У мене хворе, опероване, збиране в операційній шматочками, коліно. Нога у мене не згинається так, щоб зовсім. Коли я присідаю - я мушу відкидати хвору ногу, випростуючи її і балансуючи на нозі здоровій. Піднятись з позиції «п’яний журавель присідає у воді» досить нелегко.
Я знаю принаймні чотирьох жінок з такими ж проблемами. Усі ці жінки - військові ЗСУ. Їхня інтимна туалетна відправка завжди - система «очко в підлозі». Я уявляю, як воно їм, присідати на хворих своїх колінах та різаних тазобедрених.
Я їду до них і у розмові я недбало так кажу:
- Я привезу вам, знаєте що? Я привезу вам біотуалети.
- Даааааааа… - кажуть вони.
О, ні, вони не кажуть. Вони видихають це «дааааа…», ледь не плачучи від радості очікування.
Чоловіки, присутні при розмові, кивають:
- Оце класно. Ми виділимо дівчатам кімнату.
Чоловіки на фронті, вони ж все розуміють. Вони полегшують жінкам той побут, як можуть. Але не завжди вони можуть зробити те, що можемо ми з вами.
- Жінка мусить берегти пісю, цицьки і ноги. - казала мені бабуся. - Оте все треба кутати в тепло, бо буде горе.
Гадаю, нам усім таке казали наші бабусі.
Досить страшилок. Усе якось та влаштовується, а ми розпочинаємо акцію. Потрібна вона чи ні, покаже час. Ми впевнені, що ця акція потрібна.
Це не приціли і біноклі
Не дальноміри і тепліки
Не будматеріали і аеророзвідка.
Це усього-навсього біотуалети!
Біотуалети для наших фронтових жінок - для тих, які так класно укладуються в пафос параду «А ось ідуть наші жінки-воїни! Наші берегині!» - і яким насправді досить нелегко дається той лакований пафос. А ми з вами трохи можемо полегшити їхній фронтовий побут. Заради їх здоров’я. Заради того, щоб вони могли народити, не лікуючись для цього роками після фронту.
Та й просто - з нашої любові та поваги до них.
Один біотуалет коштує по акції 2 тис грн
Без акції - 2800 грн
Ці туалети перевірено і обкатано. Нами, ага, ми спеціально купили влітку собі такий, і навіть брали його в похід. Це невимовне щастя, скажу я вам.
Чотири-п’ять жінок - п’ять днів користування, потім взяли, вилили, сполоснули, залили водою, додали трохи розчину, і знову користуйся днів п’ять.
Якщо у підрозділі одна чи дві жінки - виливати ще рідше. А ми зацікавлені у тому, аби забезпечити туалетами навіть такі локації. Навіть там, де є одна жінка - бо їй якраз найважче.
Запаху туалет не лишає, стоїть собі в кімнатці такий акуратний унітазик з щільною кришкою. Стоїть і не знає, що він є щастя. Таке маленьке, буденне, безпафосне, побутове щастя жінки на фронті. Оці два відправляються - один до медиків фронту, другий на ту локацію, де служить зараз п’ятеро жінок.
А служать вони вже роками.
Якщо ви хочете взяти участь у нашій акції - ви можете самі купити це диво цивілізації і передати нам. Ви також можете вислати нам гроші на фронтову картку. Зробіть приписку «для жінок фронту» - ми зрозуміємо.
І, знаєте - ось ви цей лонгрід прочитали, на роботі там ви чи вдома. Посиділи та й забули, випили кави чи чаю, потім забігли до туалету, відкрили кабінку, зайшли, зняли штанці в теплі, присіли на унітаз - і тут я прошу вас згадати про цей текст.
Дякую за розуміння. Дякую за допомогу.
репост бажано
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової
Приватбанк, на ім'я Діни Макарової
КАРТИ ДЛЯ ДОПОМОГИ ФРОНТУ
5168742224984579 гривнева картка
5168742222839171 євро
4149629396335416 долари США
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2062879670439390&set=pcb.2062881387105885&type=3&theater
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
This entry was originally posted at https://argument-q.dreamwidth.org/107518.html. Please comment there using OpenID.