Про плювок у вічність та міну в голові
https://censor.net.ua/blogs/3057729/pro_plyuvok_u_vchnst_ta_mnu_v_golov
Про видавництво «Фоліо», Галу Сліпушко, тендітні груди, дитячі коси, й ГУСТУ КРОВ
*
Про нашу війну написано вже більше сотні книг. І буде їх ще більше.
Хтось колись зробив дослідження і здивувався, чому за чотири роки російсько-української війни видано книг загалом більше, аніж за всю Велику вітчизняну, як частину Другої світової. Он як виросла літературність суспільства! - радів автор дослідження.
Вважаю, причина в іншому. То не літературна спрямованість суспільства виросла, то вимоги до друкованого слова стали слабшими. Ще слабшими. Далі нікуди, такими слабшими. Але історія, з якою я зустрілась, довела, що я навіть не уявляю глибину падіння сьогоднішніх літературних вимог. Зараз я вам теж розкажу, приготуйте носовички. Принаймні мені мій знадобився, коли я зіткнулась з ЦИМ…
… я прочитала повідомлення у месенджері. Повідомлення було від Галини Сліпушко https://www.facebook.com/galaslipushko, далі Анна Шила (літературний псевдонім):
«Диана, добрый день! Меня зовут Галина. Я написала и готовлю к издательству книгу об украинских женщинах, принимающих участие в АТО. Так получилось, что Вы и Ваша истоия меня очень вдохновила. И я написала о Вас целый расссказ. Я хотела бы попросить несколько Ваших фото для книги, если вы не против!! Заранее спасибо!»
Я злякалась.
Зверніть увагу - оповідання вже було написане. Рішення розмістити його у книзі вже прийнято. Від мене вимагалось лише кілька фотографій. Тобто - радій честі, давай фото і не випендрюйся.
Кожна книга - то вам не аби що. Не журнальна стаття, не замітка в газеті. Книга - то плювок у вічність, і я злякалась, і ви б злякались. Бо якщо вами збираються плюнути у вічність, ви мусите хоча б знати, чим саме будуть там плюватись. І я м’яко, але наполегливо попросила прислати мені чорновик оповідання. Авторка пояснила мені, що всі герої, крім мене, вигадані. І щоб я не шукала там схожості.
- Ага. Я художнік, я так бачу. - подумала я і знову наполегливо попросила чорновик.
Чорновик слухняно ліг на пошту і я почала прискіпливо читати. За дві хвилини я відкинулась на спинку крісла і попросила мені принести:
- кави
- корвалолу
- пігулок від сміху
- носовичка для сліз
саме в такій послідовності. Далі я зібрала біля себе колег-волонтерів і почала читати вголос.
Отже, оповідання розказувало про жінку, волонтера Діану, яка везла на фронт, як завше «оптику, взуття, каски й медикаменти»
- Шо, всьо? - спитав Паша, а Аня обурено пхикнула.
- Ну, отак. Бачте, чим займається Ф.О.Н.Д. Оптика, взуття, каски й медикаменти. Все. Але то дрібниці. Слухайте далі.
Назустріч стомленій волонтерці Діані вийшла дівчина-військовослужбовець. Дівчина була: «висока й тонка, тендітна й сором’язлива. Дві русяві коси спускались на дитячі груди. На світлому, прозорому обличчі були щедро розсипані веснянки, а під тонкою шкірою просвічувалися голубі жилки.»
- Капець, я вже збудився. - сказав хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
- Збанацький, Юрій, том другий. - прокоментувала я.
Забігаючи наперед - в цій книзі усі дівчата були тонкими й тендітними, з високими (ніжними, дитячими) грудьми і русявими (темними, світлими, пшеничними) косами. А чо, гуляти так гуляти!
Але то не злочинно. Можуть же усі як одна, про кого вирішила написати авторка, бути витонченими красунями? Та ще й підібраними наче за кастінгом на подіум. Стиль теж не так вже страшно. Ну, може, російськомовна авторка виховувалась, таємно читаючи під ковдрою Збанацького й Стельмаха, Собка та Гончара. І просто намагалась наслідувати, тренуючись ̶н̶а̶ ̶к̶о̶ш̶к̶а̶х̶ на волонтерах.
Біда була з одягом дівчини. Вдягнена вона була у платтячко з цупкої тканини (брезентуха, чи що?) і - увага! - взута у високі кирзові чоботи.
- Світлана Алєксієвич, У войни не женское лицо. - знову прокоментував хтось.
І тут починається драма.
Забачивши цю тендітну особу у брезентовій сукні та кирзаках, цитую - «материнське серце Діани облилось густою кров’ю»
- О, Господи… - схопилась я за серце.
- Ще корвалольчику? - тут же запропонували колеги.
- Клініка якась. - пробурчала я. - Густа кров, передінфарктний стан, цій паціентці терміново б до лікаря.
і продовжила читати далі. А далі жінка-волонтер Діана почала ридати над долею бідної дівчини Жанни, бо «на неї мали б чекати звичайні жіночі радощі - таке виплекане весілля з білою мереживною сукнею, чубатими сватами, рум’янозапашним короваєм із двома лелеками, щасливе материнство з грудьми, повними молока, і вранішніми поцілунками рожевих немовлят, плекання надій і планів, сповнених чудернацьких ідей»
- Чудернацькою ідеєю, здається, було написання цієї книги, - пробурчала я, уявляючи собі тих чубатих сватів і рожевих немовлят.
- Знову груди. Тепер вже повні молока. Капець, я теж збудився. - сказав ще хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
А драма в книзі розвивалась далі.
Діана помчала собі до Києва, там швидко закупила і повезла знову на фронт, спеціально для Жанни - наполегливо прошу уваги, особливо тих моїх читачів, які мають дотичність до армії - «КУЛЕНЕПРОБИВНИЙ ЖАКЕТ СОРОК ЧЕТВЕРТОГО РОЗМІРУ!»
Жакет, ага.
І саме сорок четвертого розміру.
Всєнєпрємєнно куленепробивний.
Шанель. На крайняк Діор.
Ну, і по дрібницях там - берці тридцять п’ятого, і спец-дощовик. Маленький. Пошитий, певно, за спец-замовленням.
Куленепробивний жакет нас доконав. Ми давно вже розуміли, що про наш фронт 2014-2017 років дамочка-письменниця не знає аж нічого. Але ж, вирішивши, мабуть, що усі війни однакові, вона швиденько переглянула «В бой идут одни старики», «А зори здесь тихие», «Небесный тихоход» - і жизнєпісала як могла.
Я художник, я так бачу!
Далі нам трохи розказали про жахіття війни очима жінок: «За лінією фронту не було теплих ліжок, гарячої вранішньої кави з пінкою, красивих зачісок і шопінгу. Натомість повсюди чатували небезпека, смерч і смерть, поранення, кров, відсутність гарячої води й елементарних засобів гігієни. Яким чудом жінкам вдавалося виживати на війні за таких умов, можна було лише здогадуватися…»
І ми мовчки згодились. Дійсно, важко уявити, як наші дівчата виживають на фронті без шопінгу, кави з пінкою та елементарних засобів гігієни.
А тим часом Діана з товаришами-волонтерами вже під’їхала до місця дислокації тонкої та тендітної дівчини Жанни і вже телефонувала, аби їх зустрічали разом з Жанною.
«Ми вас чекаємо. Але Жанна не зможе вийти»
- А шо ж такоє? - видихнув Ф.О.Н.Д.
«Вона сьогодні загинула» - прочитала я далі.
- Блін. Я не цинік. - сказав Паша. - Але від цього стилю негайно проситься продовження «Тоді хоч м’ячик скиньте»
Чому ж та як загинула та вигадана Жанна? Читаємо.
«Того ранку Жанна займалася не своєю справою, намагаючись урятувати пораненого бійця, витягуючи його з поля бою.»
- А от нєфіг лізти не в свою справу! Такий висновок. І розумій як хочеш. - пояснила Косінова, яка вже на той час служила в армії.
І тут починається концерт. Та книжна Діана-волонтер, що ви собі думаєте? - правильно думаєте. Вона одразу впустила слухавку. Прямо на землю. Довго не могла говорити і показувала щось на мигах своєму екіпажу, бо «страшна новина, наче міна, розірвалась у неї в голові»
- Звірі, що ви робите? - заволала я. - Мало вам густої крові в серці, так тепер ще міна в голові!
Коротше. Кілька хвилин та бідолашна Діана намагалась щось сказати, і «Лише за кілька хвилин жінка прохрипіла іншим волонтерам, що Жанна загинула»
Прохрипіла, поняли?
Ну, я не знаю, як там хто - а мій екіпаж з таким анамнезом мав би розвернути машину і чимдуж мчати до найближчого пункту АСАП. Або до найближчого госпіталю. Бо маємо:
- густа кров, передінфарктний стан
- явна ішемічна складова у судинах (наче міна розірвалась у голові)
- забрало мову, говорити не може, лише хрипить - клініка, інфаркт та інсульт одночасно.
Як та Діана в книзі вижила, не уявляю.
Далі просто цитати
«Тож хіба здатен справжній патріот сидіти на кухні вдома і лузати насіння, дивлячись по телевізору новини?»
Чому саме насіння треба лузати перед телевізором, не розумію. Мабуть, авторка саме так бачить несправжніх патріотів - з жменями, повними насіння. Перед телевізором, так.
«Вона - слабка і тендітна жінка, яка своїми тонкими руками змінила атласні стрічки на металеві кулеметні,»
Які нафіг атласні стрічки, до чого тут атласні стрічки? Здається, Анна Шила так захопилась, що почала описувати бойовий шлях кавалєріст-дєвіци Надії Дурової, міщанки, штаб-ротмістра гусарського полка - ну, занесло, буває. Але, хвилиночку, про бідних кулеметників замовимо слово. Схоже, Анна Шила так і уявляє собі сучасних кулеметників (кулеметниць) - перепоясаних стрічками акі матрос Желєзняк, і тєльнік рваний, і безкозирка на бідовій голові - ах, яблочкоооо, куди ти котіссяяяя…
«добряче сиплячи у бік ворога сталевими кулями.»
Саме сталевими, ясно? Не свинцевими, не дерев’яними кулями, саме сталевими. Це важливо.
«Діана зустрілась з солдатом. Солдат був повністю сивий у своєму ще достатньо молодому віці»
Господи, страсті які. Геть повністю сивий. Мадам, я не перевіряла, клянусь!
Потім гірше. До Діани стала черга тих, хто вийшов на ротацію.
«Діана обнімала кожного з них, тихо промовляючи:
-Дякую, що живий. Дякую, що повернувся.»
Протестую! Я таких соплів ніколи нікому не кажу. Я навіть не бачила таких, хто роняє подібні соплі! Анна Шила, смію зауважити, АТО - це не індійський серіал!
«Діана ніколи не зупинялася. «Хто, як не ми?!», - так кожного разу говорила собі Діана»
Мать-мать-мать… То це вже з Діани ліплять прямо десантника.
«Діана, як і багато українських жінок-патріоток, вийшла на поле бою, щоб допомагати українським чоловікам. Як справжній боєць, як справжній десантник - «Ніхто, крім нас!»»
о, а ось і підтвердження! ВДВ, здрасті, це я, Діана, я нєфіг дєлать кірпіча об лоб, що вже мені втрачати! Після міни-то в голові!
«Про молодих хлопців, які вибігали з бліндажів, бо їх там нудило від диму та гарі.»
бідосі. Ти ба, які ніжні.
«Про руки, якими нацгвардія ледве не вирвала волонтерські аптечки»
зомбіапокаліпсис якийсь. Чи якась таємна зброя у нациків - оті спец-руки, якими вони виривають аптечки.
«Діана знову кидала бойовий клич, який летів соціальними мережами по всій Україні»
ізвіняюсь, на цьому місці я уявила себе Чінгачгуком
«Про берці, через які виглядали довгі пальці Комбата.»
… і ворушились. Кажу ж, зомбіапокаліпсис. О, тут про Комбата ще продовження:
«А сам Комбат він і в розвідку, і в наступ, і за кермо. І хай на ногах саме лахміття, а не взуття, проте у серці в нього палає справжній вогонь.»
ну, тут вже навіть я збудилась.
«Про військову форму, в якій хлопці змогли побути лише хвилин тридцять, проте так спарилися, що вирішили зняти її та відкласти до дембеля»
… так далі голяком і воювали. На цьому місці збудились всі.
«Денис залишився живим, хоча був зшитий по клаптиках. Пробиті легені, шлунок, увесь живіт заштопаний, наче на швейній машинці.»
А тут на сцену плавно виходить Франкенштейн. Якби Денис не був вигаданою фігурою, я б підмовила його подати в суд на автора. І на хірурга. Нічого собі, шити живих людей наче швейною машинкою!
Ви не стомились?
В нас лишився апофегей апофеоза.
«Коли у Діани запитували про вигорання та про те, чи не стомилася від років війни, вона завжди відповідала, що НЕТЛІННА. Діана палала і палає! Як вічна зірка на безкрайньому небі, як безсмертний Фенікс, який кожного дня постає з попелу. Жінка-Революція, Жінка-Перемога, сильна і нездоланна - це Діана.»
Останнє ми вже всі співали вголос.
Коли мене відкачали з глибокого обморока після прочитання цього «біографічного» опусу, коли я вже прийняла повну порцію заспокійливого - я написала листа, в якому чемно подякувала і пояснила, що для мене надто висока честь бути в такій книзі. Що я не можу на це згодитись, бо це було б нескромно.
А що я ще мала відповісти цій авторці, тонкій та тендітній, чиї високі, напівдитячі груди було наповнено молоком, всотаним з передовиць газети «Сільські вісті» періоду хрущовської відлиги. Наскільки мені відомо, так же чемно їй відповіли і деякі інші фігуранти майбутньої книги.
А комусь не пощастило. Вікторія Дворецька, Віка Дика, боєць, командир - чекала новелу про себе на вичитку і… не дочекалась. Взнала про вихід книги нещодавно. Прочитала новелу і обурилась. Читайте рецензію від Віки
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1691665880899703&set=a.616004508465851.1073741825.100001689238587&type=3
Галина Алмазова, медик-волонтер, Галя-«Вітерець» взагалі взнала про те, що її історію розмістили у книзі лише по виходу книги. Після прочитання теж не знала, сміятись чи плакати. Я подумала було, що книга після роботи з редактором, коректором буде виглядати у друці більш пристойно, і вирішила почитати - ну, ось хоча б новелу про Галину.
«До початку заїзду лишались лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну»
від адреналіну, блін! Вони що, пукали адреналіном так, що повітря тремтіло? Ніфіга собі наадреналінили у повітрі!
Ні, оставь надєжди, всяк сюда входящій. І я, жахнувшись читати далі, закрила цю графоманію, аби не уявляти як далі, вже й без того туманне наадреналінене повітря розірвуть «вихлопи вихлопних труб, а хмари пилу змішаються з вигуками вболівальників»
Но комент
Не знаю, як сприйняли новели про себе інші героїні. З листа, якого написала мені горе-авторка, відомо, що вона збиралась вдягнути в брезентуху та взути в кирзаки наступних нетлінних десантників від волонтерства:
1. ЯНА (ЗІНКЕВИЧ)
2. Аліна (Михайлова)
3. Аміна (Окуєва)
4. Анна (Коваленко
5. Bіка (Дворецька)
6. Віта (Назаренко)
7. Вікторія Руда (Мірошниченко, )
8. Вілена (Красна)
9. Галина (Алмазова)
10. Ганна (Гвоздяр)
11. Діана (Макарова)
12. Евгенія Гончарук)
13. Ірина (Баглай)
14. Лілія (Українська)
15. Марина (Комарова)
16. Маруся (Звіробій)
17. Наталія (Лук’яненко)
18. Оксана (Гаврилюк)
19. Олександра (Безсмертна)
20. Олена (Мосійчук)
21. Олена (Шевцова)
22. Ольга (Цеценова)
23. Ольга (Данилова)
24. Тетяна (Скородід)
25. ЯНА (Холодна)
Що вони вичитали про себе, наскільки згодні з баченням нашої художниці-баталістки, нашої нової Світлани Алексієвич - не знаю. Кажуть, дехто цілком задоволений. Питання літературного смаку.
І можна б просто посміятись. І можна відреагувати так, як відреагувала велика кількість людей у коментарях до посту Дворецької - «не зважай, забий, всьо пройдьот, пройдьот і ето» І можна сподіватись, що цей бездарний опус кане у вічність непомітною булькою.
А можна уявити і таке - колись, років за двадцять, ця книга попаде до рук доньки Віки Дикої. Та прочитає про начебто свою маму - півтораметрову залякану чмару, яка усю війну ховалась за спинами у хлопців - і здивовано спитає:
- Мамо, а ти мені інакше розповідала. І твої побратими й посестри теж. То де ж правда?
Можна уявити, що колись онуки Галі Алмазової прочитають те, що понаписувала авторка про неї, і прийдуть до неї з питанням:
- Ба, а що тут за хрєнь? То ти отак воювала???
Вікторія звернулась до авторки з обуреним питанням - що це і чому оповідання про неї розміщено у книзі без її дозволу на те? На що авторка безтурботно відповіла - це, мовляв, художній вимисел. Там немає прізвищ, сприймайте як художню літературу. Я художнік, я так бачу.
Але ж є портрети. Є імена. Місця, де воювали ці дівчата, і підрозділи, в яких вони служили або служать. У новелі про Алмазову говориться про «Вітерець» - а «Вітерець» у нас на фронті один. Тобто, особистості вгадуються безпомилково.
Тобто, звернутись до суду можна - але що це дасть у нашій країні, де інституція захисту гідності, відшкодування моральних збитків перебуває на зачатковому рівні?
І можна уявити, що буде, коли цей карикатурний опис потрапить до рук наших ворогів, і як будуть вони надривати животи, читаючи отой вселенський пафос і увесь той опис війни очима автора, який нашої війни не бачив. Не знає. Але сміє писати про це.
Карикатура.
Ось чим являється ця книга. Карикатурою, для більшої переконливості вдягненою у вишиванку й плахту, якщо не рахувати кирзаків. І якщо книга - то дійсно плювок у вічність, то авторка плюнула, й плюнула добряче.
І можна запитати у видавництва «Фоліо» - як вони могли допустити це:
- недорозвинене літераторство
- наругу над героїнями книги
А можна просто піти на презентацію книги «Жінка війни» і запитати напряму у авторки, Анни Шили, Галіни Сліпушко по життю та по фейсбуку https://www.facebook.com/galaslipushko:
- Дорогенька, то ти отак аж настільки не поважаєш наших жінок фронту? То ти вирішила попіаритись на їхніх історіях, навіть не запитавши в них на те дозволу?
І добре було б, якби про те запитали побратими наших героїнь.
This entry was originally posted at https://argument-q.dreamwidth.org/97856.html. Please comment there using OpenID.
Про видавництво «Фоліо», Галу Сліпушко, тендітні груди, дитячі коси, й ГУСТУ КРОВ
*
Про нашу війну написано вже більше сотні книг. І буде їх ще більше.
Хтось колись зробив дослідження і здивувався, чому за чотири роки російсько-української війни видано книг загалом більше, аніж за всю Велику вітчизняну, як частину Другої світової. Он як виросла літературність суспільства! - радів автор дослідження.
Вважаю, причина в іншому. То не літературна спрямованість суспільства виросла, то вимоги до друкованого слова стали слабшими. Ще слабшими. Далі нікуди, такими слабшими. Але історія, з якою я зустрілась, довела, що я навіть не уявляю глибину падіння сьогоднішніх літературних вимог. Зараз я вам теж розкажу, приготуйте носовички. Принаймні мені мій знадобився, коли я зіткнулась з ЦИМ…
… я прочитала повідомлення у месенджері. Повідомлення було від Галини Сліпушко https://www.facebook.com/galaslipushko, далі Анна Шила (літературний псевдонім):
«Диана, добрый день! Меня зовут Галина. Я написала и готовлю к издательству книгу об украинских женщинах, принимающих участие в АТО. Так получилось, что Вы и Ваша истоия меня очень вдохновила. И я написала о Вас целый расссказ. Я хотела бы попросить несколько Ваших фото для книги, если вы не против!! Заранее спасибо!»
Я злякалась.
Зверніть увагу - оповідання вже було написане. Рішення розмістити його у книзі вже прийнято. Від мене вимагалось лише кілька фотографій. Тобто - радій честі, давай фото і не випендрюйся.
Кожна книга - то вам не аби що. Не журнальна стаття, не замітка в газеті. Книга - то плювок у вічність, і я злякалась, і ви б злякались. Бо якщо вами збираються плюнути у вічність, ви мусите хоча б знати, чим саме будуть там плюватись. І я м’яко, але наполегливо попросила прислати мені чорновик оповідання. Авторка пояснила мені, що всі герої, крім мене, вигадані. І щоб я не шукала там схожості.
- Ага. Я художнік, я так бачу. - подумала я і знову наполегливо попросила чорновик.
Чорновик слухняно ліг на пошту і я почала прискіпливо читати. За дві хвилини я відкинулась на спинку крісла і попросила мені принести:
- кави
- корвалолу
- пігулок від сміху
- носовичка для сліз
саме в такій послідовності. Далі я зібрала біля себе колег-волонтерів і почала читати вголос.
Отже, оповідання розказувало про жінку, волонтера Діану, яка везла на фронт, як завше «оптику, взуття, каски й медикаменти»
- Шо, всьо? - спитав Паша, а Аня обурено пхикнула.
- Ну, отак. Бачте, чим займається Ф.О.Н.Д. Оптика, взуття, каски й медикаменти. Все. Але то дрібниці. Слухайте далі.
Назустріч стомленій волонтерці Діані вийшла дівчина-військовослужбовець. Дівчина була: «висока й тонка, тендітна й сором’язлива. Дві русяві коси спускались на дитячі груди. На світлому, прозорому обличчі були щедро розсипані веснянки, а під тонкою шкірою просвічувалися голубі жилки.»
- Капець, я вже збудився. - сказав хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
- Збанацький, Юрій, том другий. - прокоментувала я.
Забігаючи наперед - в цій книзі усі дівчата були тонкими й тендітними, з високими (ніжними, дитячими) грудьми і русявими (темними, світлими, пшеничними) косами. А чо, гуляти так гуляти!
Але то не злочинно. Можуть же усі як одна, про кого вирішила написати авторка, бути витонченими красунями? Та ще й підібраними наче за кастінгом на подіум. Стиль теж не так вже страшно. Ну, може, російськомовна авторка виховувалась, таємно читаючи під ковдрою Збанацького й Стельмаха, Собка та Гончара. І просто намагалась наслідувати, тренуючись ̶н̶а̶ ̶к̶о̶ш̶к̶а̶х̶ на волонтерах.
Біда була з одягом дівчини. Вдягнена вона була у платтячко з цупкої тканини (брезентуха, чи що?) і - увага! - взута у високі кирзові чоботи.
- Світлана Алєксієвич, У войни не женское лицо. - знову прокоментував хтось.
І тут починається драма.
Забачивши цю тендітну особу у брезентовій сукні та кирзаках, цитую - «материнське серце Діани облилось густою кров’ю»
- О, Господи… - схопилась я за серце.
- Ще корвалольчику? - тут же запропонували колеги.
- Клініка якась. - пробурчала я. - Густа кров, передінфарктний стан, цій паціентці терміново б до лікаря.
і продовжила читати далі. А далі жінка-волонтер Діана почала ридати над долею бідної дівчини Жанни, бо «на неї мали б чекати звичайні жіночі радощі - таке виплекане весілля з білою мереживною сукнею, чубатими сватами, рум’янозапашним короваєм із двома лелеками, щасливе материнство з грудьми, повними молока, і вранішніми поцілунками рожевих немовлят, плекання надій і планів, сповнених чудернацьких ідей»
- Чудернацькою ідеєю, здається, було написання цієї книги, - пробурчала я, уявляючи собі тих чубатих сватів і рожевих немовлят.
- Знову груди. Тепер вже повні молока. Капець, я теж збудився. - сказав ще хтось з чоловічого складу Ф.О.Н.Д.у
А драма в книзі розвивалась далі.
Діана помчала собі до Києва, там швидко закупила і повезла знову на фронт, спеціально для Жанни - наполегливо прошу уваги, особливо тих моїх читачів, які мають дотичність до армії - «КУЛЕНЕПРОБИВНИЙ ЖАКЕТ СОРОК ЧЕТВЕРТОГО РОЗМІРУ!»
Жакет, ага.
І саме сорок четвертого розміру.
Всєнєпрємєнно куленепробивний.
Шанель. На крайняк Діор.
Ну, і по дрібницях там - берці тридцять п’ятого, і спец-дощовик. Маленький. Пошитий, певно, за спец-замовленням.
Куленепробивний жакет нас доконав. Ми давно вже розуміли, що про наш фронт 2014-2017 років дамочка-письменниця не знає аж нічого. Але ж, вирішивши, мабуть, що усі війни однакові, вона швиденько переглянула «В бой идут одни старики», «А зори здесь тихие», «Небесный тихоход» - і жизнєпісала як могла.
Я художник, я так бачу!
Далі нам трохи розказали про жахіття війни очима жінок: «За лінією фронту не було теплих ліжок, гарячої вранішньої кави з пінкою, красивих зачісок і шопінгу. Натомість повсюди чатували небезпека, смерч і смерть, поранення, кров, відсутність гарячої води й елементарних засобів гігієни. Яким чудом жінкам вдавалося виживати на війні за таких умов, можна було лише здогадуватися…»
І ми мовчки згодились. Дійсно, важко уявити, як наші дівчата виживають на фронті без шопінгу, кави з пінкою та елементарних засобів гігієни.
А тим часом Діана з товаришами-волонтерами вже під’їхала до місця дислокації тонкої та тендітної дівчини Жанни і вже телефонувала, аби їх зустрічали разом з Жанною.
«Ми вас чекаємо. Але Жанна не зможе вийти»
- А шо ж такоє? - видихнув Ф.О.Н.Д.
«Вона сьогодні загинула» - прочитала я далі.
- Блін. Я не цинік. - сказав Паша. - Але від цього стилю негайно проситься продовження «Тоді хоч м’ячик скиньте»
Чому ж та як загинула та вигадана Жанна? Читаємо.
«Того ранку Жанна займалася не своєю справою, намагаючись урятувати пораненого бійця, витягуючи його з поля бою.»
- А от нєфіг лізти не в свою справу! Такий висновок. І розумій як хочеш. - пояснила Косінова, яка вже на той час служила в армії.
І тут починається концерт. Та книжна Діана-волонтер, що ви собі думаєте? - правильно думаєте. Вона одразу впустила слухавку. Прямо на землю. Довго не могла говорити і показувала щось на мигах своєму екіпажу, бо «страшна новина, наче міна, розірвалась у неї в голові»
- Звірі, що ви робите? - заволала я. - Мало вам густої крові в серці, так тепер ще міна в голові!
Коротше. Кілька хвилин та бідолашна Діана намагалась щось сказати, і «Лише за кілька хвилин жінка прохрипіла іншим волонтерам, що Жанна загинула»
Прохрипіла, поняли?
Ну, я не знаю, як там хто - а мій екіпаж з таким анамнезом мав би розвернути машину і чимдуж мчати до найближчого пункту АСАП. Або до найближчого госпіталю. Бо маємо:
- густа кров, передінфарктний стан
- явна ішемічна складова у судинах (наче міна розірвалась у голові)
- забрало мову, говорити не може, лише хрипить - клініка, інфаркт та інсульт одночасно.
Як та Діана в книзі вижила, не уявляю.
Далі просто цитати
«Тож хіба здатен справжній патріот сидіти на кухні вдома і лузати насіння, дивлячись по телевізору новини?»
Чому саме насіння треба лузати перед телевізором, не розумію. Мабуть, авторка саме так бачить несправжніх патріотів - з жменями, повними насіння. Перед телевізором, так.
«Вона - слабка і тендітна жінка, яка своїми тонкими руками змінила атласні стрічки на металеві кулеметні,»
Які нафіг атласні стрічки, до чого тут атласні стрічки? Здається, Анна Шила так захопилась, що почала описувати бойовий шлях кавалєріст-дєвіци Надії Дурової, міщанки, штаб-ротмістра гусарського полка - ну, занесло, буває. Але, хвилиночку, про бідних кулеметників замовимо слово. Схоже, Анна Шила так і уявляє собі сучасних кулеметників (кулеметниць) - перепоясаних стрічками акі матрос Желєзняк, і тєльнік рваний, і безкозирка на бідовій голові - ах, яблочкоооо, куди ти котіссяяяя…
«добряче сиплячи у бік ворога сталевими кулями.»
Саме сталевими, ясно? Не свинцевими, не дерев’яними кулями, саме сталевими. Це важливо.
«Діана зустрілась з солдатом. Солдат був повністю сивий у своєму ще достатньо молодому віці»
Господи, страсті які. Геть повністю сивий. Мадам, я не перевіряла, клянусь!
Потім гірше. До Діани стала черга тих, хто вийшов на ротацію.
«Діана обнімала кожного з них, тихо промовляючи:
-Дякую, що живий. Дякую, що повернувся.»
Протестую! Я таких соплів ніколи нікому не кажу. Я навіть не бачила таких, хто роняє подібні соплі! Анна Шила, смію зауважити, АТО - це не індійський серіал!
«Діана ніколи не зупинялася. «Хто, як не ми?!», - так кожного разу говорила собі Діана»
Мать-мать-мать… То це вже з Діани ліплять прямо десантника.
«Діана, як і багато українських жінок-патріоток, вийшла на поле бою, щоб допомагати українським чоловікам. Як справжній боєць, як справжній десантник - «Ніхто, крім нас!»»
о, а ось і підтвердження! ВДВ, здрасті, це я, Діана, я нєфіг дєлать кірпіча об лоб, що вже мені втрачати! Після міни-то в голові!
«Про молодих хлопців, які вибігали з бліндажів, бо їх там нудило від диму та гарі.»
бідосі. Ти ба, які ніжні.
«Про руки, якими нацгвардія ледве не вирвала волонтерські аптечки»
зомбіапокаліпсис якийсь. Чи якась таємна зброя у нациків - оті спец-руки, якими вони виривають аптечки.
«Діана знову кидала бойовий клич, який летів соціальними мережами по всій Україні»
ізвіняюсь, на цьому місці я уявила себе Чінгачгуком
«Про берці, через які виглядали довгі пальці Комбата.»
… і ворушились. Кажу ж, зомбіапокаліпсис. О, тут про Комбата ще продовження:
«А сам Комбат він і в розвідку, і в наступ, і за кермо. І хай на ногах саме лахміття, а не взуття, проте у серці в нього палає справжній вогонь.»
ну, тут вже навіть я збудилась.
«Про військову форму, в якій хлопці змогли побути лише хвилин тридцять, проте так спарилися, що вирішили зняти її та відкласти до дембеля»
… так далі голяком і воювали. На цьому місці збудились всі.
«Денис залишився живим, хоча був зшитий по клаптиках. Пробиті легені, шлунок, увесь живіт заштопаний, наче на швейній машинці.»
А тут на сцену плавно виходить Франкенштейн. Якби Денис не був вигаданою фігурою, я б підмовила його подати в суд на автора. І на хірурга. Нічого собі, шити живих людей наче швейною машинкою!
Ви не стомились?
В нас лишився апофегей апофеоза.
«Коли у Діани запитували про вигорання та про те, чи не стомилася від років війни, вона завжди відповідала, що НЕТЛІННА. Діана палала і палає! Як вічна зірка на безкрайньому небі, як безсмертний Фенікс, який кожного дня постає з попелу. Жінка-Революція, Жінка-Перемога, сильна і нездоланна - це Діана.»
Останнє ми вже всі співали вголос.
Коли мене відкачали з глибокого обморока після прочитання цього «біографічного» опусу, коли я вже прийняла повну порцію заспокійливого - я написала листа, в якому чемно подякувала і пояснила, що для мене надто висока честь бути в такій книзі. Що я не можу на це згодитись, бо це було б нескромно.
А що я ще мала відповісти цій авторці, тонкій та тендітній, чиї високі, напівдитячі груди було наповнено молоком, всотаним з передовиць газети «Сільські вісті» періоду хрущовської відлиги. Наскільки мені відомо, так же чемно їй відповіли і деякі інші фігуранти майбутньої книги.
А комусь не пощастило. Вікторія Дворецька, Віка Дика, боєць, командир - чекала новелу про себе на вичитку і… не дочекалась. Взнала про вихід книги нещодавно. Прочитала новелу і обурилась. Читайте рецензію від Віки
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1691665880899703&set=a.616004508465851.1073741825.100001689238587&type=3
Галина Алмазова, медик-волонтер, Галя-«Вітерець» взагалі взнала про те, що її історію розмістили у книзі лише по виходу книги. Після прочитання теж не знала, сміятись чи плакати. Я подумала було, що книга після роботи з редактором, коректором буде виглядати у друці більш пристойно, і вирішила почитати - ну, ось хоча б новелу про Галину.
«До початку заїзду лишались лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну»
від адреналіну, блін! Вони що, пукали адреналіном так, що повітря тремтіло? Ніфіга собі наадреналінили у повітрі!
Ні, оставь надєжди, всяк сюда входящій. І я, жахнувшись читати далі, закрила цю графоманію, аби не уявляти як далі, вже й без того туманне наадреналінене повітря розірвуть «вихлопи вихлопних труб, а хмари пилу змішаються з вигуками вболівальників»
Но комент
Не знаю, як сприйняли новели про себе інші героїні. З листа, якого написала мені горе-авторка, відомо, що вона збиралась вдягнути в брезентуху та взути в кирзаки наступних нетлінних десантників від волонтерства:
1. ЯНА (ЗІНКЕВИЧ)
2. Аліна (Михайлова)
3. Аміна (Окуєва)
4. Анна (Коваленко
5. Bіка (Дворецька)
6. Віта (Назаренко)
7. Вікторія Руда (Мірошниченко, )
8. Вілена (Красна)
9. Галина (Алмазова)
10. Ганна (Гвоздяр)
11. Діана (Макарова)
12. Евгенія Гончарук)
13. Ірина (Баглай)
14. Лілія (Українська)
15. Марина (Комарова)
16. Маруся (Звіробій)
17. Наталія (Лук’яненко)
18. Оксана (Гаврилюк)
19. Олександра (Безсмертна)
20. Олена (Мосійчук)
21. Олена (Шевцова)
22. Ольга (Цеценова)
23. Ольга (Данилова)
24. Тетяна (Скородід)
25. ЯНА (Холодна)
Що вони вичитали про себе, наскільки згодні з баченням нашої художниці-баталістки, нашої нової Світлани Алексієвич - не знаю. Кажуть, дехто цілком задоволений. Питання літературного смаку.
І можна б просто посміятись. І можна відреагувати так, як відреагувала велика кількість людей у коментарях до посту Дворецької - «не зважай, забий, всьо пройдьот, пройдьот і ето» І можна сподіватись, що цей бездарний опус кане у вічність непомітною булькою.
А можна уявити і таке - колись, років за двадцять, ця книга попаде до рук доньки Віки Дикої. Та прочитає про начебто свою маму - півтораметрову залякану чмару, яка усю війну ховалась за спинами у хлопців - і здивовано спитає:
- Мамо, а ти мені інакше розповідала. І твої побратими й посестри теж. То де ж правда?
Можна уявити, що колись онуки Галі Алмазової прочитають те, що понаписувала авторка про неї, і прийдуть до неї з питанням:
- Ба, а що тут за хрєнь? То ти отак воювала???
Вікторія звернулась до авторки з обуреним питанням - що це і чому оповідання про неї розміщено у книзі без її дозволу на те? На що авторка безтурботно відповіла - це, мовляв, художній вимисел. Там немає прізвищ, сприймайте як художню літературу. Я художнік, я так бачу.
Але ж є портрети. Є імена. Місця, де воювали ці дівчата, і підрозділи, в яких вони служили або служать. У новелі про Алмазову говориться про «Вітерець» - а «Вітерець» у нас на фронті один. Тобто, особистості вгадуються безпомилково.
Тобто, звернутись до суду можна - але що це дасть у нашій країні, де інституція захисту гідності, відшкодування моральних збитків перебуває на зачатковому рівні?
І можна уявити, що буде, коли цей карикатурний опис потрапить до рук наших ворогів, і як будуть вони надривати животи, читаючи отой вселенський пафос і увесь той опис війни очима автора, який нашої війни не бачив. Не знає. Але сміє писати про це.
Карикатура.
Ось чим являється ця книга. Карикатурою, для більшої переконливості вдягненою у вишиванку й плахту, якщо не рахувати кирзаків. І якщо книга - то дійсно плювок у вічність, то авторка плюнула, й плюнула добряче.
І можна запитати у видавництва «Фоліо» - як вони могли допустити це:
- недорозвинене літераторство
- наругу над героїнями книги
А можна просто піти на презентацію книги «Жінка війни» і запитати напряму у авторки, Анни Шили, Галіни Сліпушко по життю та по фейсбуку https://www.facebook.com/galaslipushko:
- Дорогенька, то ти отак аж настільки не поважаєш наших жінок фронту? То ти вирішила попіаритись на їхніх історіях, навіть не запитавши в них на те дозволу?
І добре було б, якби про те запитали побратими наших героїнь.
This entry was originally posted at https://argument-q.dreamwidth.org/97856.html. Please comment there using OpenID.