ФОНД Діани Макарової: - ГОЛОД НЕ ТІТКА? - НІ. ДЯДЬКА. З ВЕЛИКИМ МІШКОМ…
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670
http://lenta-ua.dreamwidth.org/485570.html
- Діана, ми голодні! Я не плачу. - схлипує. - Просто в нас скінчились памперси. Нам видають по два на тиждень.
- ЩО??? Два памперси на тиждень???
- Ну да. І суміші кінчаються. Ми вже останню коробку тягнемо, тягнемо…
Це вони живуть в такому спеціальному будинку, куди йдуть одинокі матері-сироти. Це наша держава щедро виділяє по два памперси на тиждень.
* * *
На картці мало, дуже мало. Те, що там є, не покриє на сьогодні потреби цих дітей та їх новонароджених дітей.
І я починаю піднімати тих спонсорів, хто колись звертався до мене з проханням «підібрати якийсь дитбудинок, де потрібна допомога»
Я телефоную й розповідаю, що в дитбудинках зазвичай сито й весело. Що ця ніша не так тривожно б"є в набат, як діти-випускники, непотрібні нікому, окрім нас.
Я починаю розповідати цим спонсорам про дітей, які взимку кутаються в ковдри і сплять без подушок в своїх гуртожитках, бо подушками затикуються щілини у вікнах.
Я розказую цим людям про два памперси на тиждень, про те, як ці молоді матері розтягують останню коробку суміші, з жахом і тривогою відраховуючи дні, коли вона закінчиться.
- Ми розуміємо. - відповідають мені спонсори. - Але і ви зрозумійте, що ці ваші діти вже дорослі. І наша допомога буде…. еее… невиграшно виглядати. Ви ж розумієте, про що ми кажемо? Над нами ж теж спонсори. І спонсорам хочеться бачити дитячі мордашки, а не ваших оцих мамок… До речі, а чому вони не вийшли заміж?
І я кладу трубку…
* * *
Чи ж можна у наш час, щоб діти голодували?
Та й два памперси на тиждень - це якесь знущання від нашої жалісливої держави.
- Мене пожаліли, то пустили з дитиною сюди пожити.
- Мене пожаліли, то не стали брати грошей за кесарево.
- Мене пожаліли, то виділили кімнату в якомусь гуртожитку. Але там зараз поки що жити не можна, там чорні стіни. Там колись хтось помер. Я ось отримаю гроші за дитину, зроблю ремонт. Може, мене пожаліють та дадуть гроші швидше?
- Мене пожаліли, то дозволили вже з животом не приходити на останні дні навчання. Але за це сказали принести двісті гривень. Або фарбу для ремонту.
Жалільники прокляті.
Не треба їх жаліти, чуєте?
Це сильні душі. Хтось з них уперто йде вчитись. І ці два місяці між училищем та технікумом, до якого вони вступили - стипендії не буде. Ці два місяці нам їх годувати. А потім вони самі. У них є ще гордість, і чимало.
Хтось обрав материнство, чи воно їх обрало - і ці малявки, які самі недавно від ляльок, виявляються непоганими матерями.
Я ніколи не покажу вам їх фотографії, навіть для звіту - а в мене величезний архів тих фото, де ці діти отримують від нас пакети, мішки, ящики з продуктами. Потім - медикаментами, памперсами, сумішами для їх новонароджених дітей.
Я не покажу вам цих фото, бо дітям жити. Не треба їм світити свої мармизи на увесь інтернет.
Сама ж я іноді ті фото розглідаю. Цікаво спостерігати, як вони ростуть - ростуть й дорослішають, незважаючи ні на що.
У них нелегке життя. Але - не треба їх жаліти.
Але допомогти потрібно.
Бо не можна, аби в наш час були голодні діти. Навіть, якщо цим дітям вже аж від шістнадцяти до вісімнадцяти.
Навіть якщо це не так виграшно виглядає, як бачиться це деяким спонсорам.
Картка для допомоги цим дітям:
4731 2171 1344 8573, Приватбанк, Анна Косінова
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670
This entry was originally posted at http://argument-q.dreamwidth.org/38497.html. Please comment there using OpenID.
http://lenta-ua.dreamwidth.org/485570.html
- Діана, ми голодні! Я не плачу. - схлипує. - Просто в нас скінчились памперси. Нам видають по два на тиждень.
- ЩО??? Два памперси на тиждень???
- Ну да. І суміші кінчаються. Ми вже останню коробку тягнемо, тягнемо…
Це вони живуть в такому спеціальному будинку, куди йдуть одинокі матері-сироти. Це наша держава щедро виділяє по два памперси на тиждень.
* * *
На картці мало, дуже мало. Те, що там є, не покриє на сьогодні потреби цих дітей та їх новонароджених дітей.
І я починаю піднімати тих спонсорів, хто колись звертався до мене з проханням «підібрати якийсь дитбудинок, де потрібна допомога»
Я телефоную й розповідаю, що в дитбудинках зазвичай сито й весело. Що ця ніша не так тривожно б"є в набат, як діти-випускники, непотрібні нікому, окрім нас.
Я починаю розповідати цим спонсорам про дітей, які взимку кутаються в ковдри і сплять без подушок в своїх гуртожитках, бо подушками затикуються щілини у вікнах.
Я розказую цим людям про два памперси на тиждень, про те, як ці молоді матері розтягують останню коробку суміші, з жахом і тривогою відраховуючи дні, коли вона закінчиться.
- Ми розуміємо. - відповідають мені спонсори. - Але і ви зрозумійте, що ці ваші діти вже дорослі. І наша допомога буде…. еее… невиграшно виглядати. Ви ж розумієте, про що ми кажемо? Над нами ж теж спонсори. І спонсорам хочеться бачити дитячі мордашки, а не ваших оцих мамок… До речі, а чому вони не вийшли заміж?
І я кладу трубку…
* * *
Чи ж можна у наш час, щоб діти голодували?
Та й два памперси на тиждень - це якесь знущання від нашої жалісливої держави.
- Мене пожаліли, то пустили з дитиною сюди пожити.
- Мене пожаліли, то не стали брати грошей за кесарево.
- Мене пожаліли, то виділили кімнату в якомусь гуртожитку. Але там зараз поки що жити не можна, там чорні стіни. Там колись хтось помер. Я ось отримаю гроші за дитину, зроблю ремонт. Може, мене пожаліють та дадуть гроші швидше?
- Мене пожаліли, то дозволили вже з животом не приходити на останні дні навчання. Але за це сказали принести двісті гривень. Або фарбу для ремонту.
Жалільники прокляті.
Не треба їх жаліти, чуєте?
Це сильні душі. Хтось з них уперто йде вчитись. І ці два місяці між училищем та технікумом, до якого вони вступили - стипендії не буде. Ці два місяці нам їх годувати. А потім вони самі. У них є ще гордість, і чимало.
Хтось обрав материнство, чи воно їх обрало - і ці малявки, які самі недавно від ляльок, виявляються непоганими матерями.
Я ніколи не покажу вам їх фотографії, навіть для звіту - а в мене величезний архів тих фото, де ці діти отримують від нас пакети, мішки, ящики з продуктами. Потім - медикаментами, памперсами, сумішами для їх новонароджених дітей.
Я не покажу вам цих фото, бо дітям жити. Не треба їм світити свої мармизи на увесь інтернет.
Сама ж я іноді ті фото розглідаю. Цікаво спостерігати, як вони ростуть - ростуть й дорослішають, незважаючи ні на що.
У них нелегке життя. Але - не треба їх жаліти.
Але допомогти потрібно.
Бо не можна, аби в наш час були голодні діти. Навіть, якщо цим дітям вже аж від шістнадцяти до вісімнадцяти.
Навіть якщо це не так виграшно виглядає, як бачиться це деяким спонсорам.
Картка для допомоги цим дітям:
4731 2171 1344 8573, Приватбанк, Анна Косінова
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670
This entry was originally posted at http://argument-q.dreamwidth.org/38497.html. Please comment there using OpenID.