Історія багатьох держав має аналоги Бандери, але лише нам сусіди ставлять якісь умови
Оригинал взят у gorlis_gorsky в Історія багатьох держав має аналоги Бандери, але лише нам сусіди ставлять якісь умови
"Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою Україна в Європу не ввійде", - заявив голова "Права і справедливості", польської "партії влади", Ярослав Качиньський. Ця заява викликала резонанс в Україні й напевне сподобалася Росії, де слово "бандерівець" є синонімом "фашиста" та має негативний сенс, аналогічний визначенням "мазепинець" і "петлюрівець".
З Росією все зрозуміло.
В центрі столиці цієї держави охороняють мумію диктатора, котрий організував державний переворот, захопив владу й благословив "червоний терор". Цей вид насильства втілювався у різних формах 74 роки перебування комуністів при владі й успадкований та модернізований Путіним.
До того ж, Росія протиставляє себе Європі, не хоче стати частиною ЄС.
І, що дуже важливо розуміти, ніколи не боролася за незалежність, а вела загарбницькі війни, відкушуючи всюди, де тільки можна, шматки територій.
Тож, за логікою пана Качиньського, якщо якийсь народ і якась влада не бажає йти в Європу, там мають повне право, не озираючись ні на кого, вшановувати як організаторів масових убивць (Ленін, Сталін), так і виконавців (чекісти, червоні командири й комісари, радянські полководці, терорист "Моторола").
Якщо ж країна має європейські прагнення, від борців за власну незалежність вона має відмовитися на вимогу колишніх метрополій.
Про те, що в Польщі часів Речі Посполитої, а потім Польської Республіки під орудою Юзефа Пілсудського українцям жилося несолодко через прагнення мати власну державу, панові Качиньському вже нагадали наші історики.
Тут треба брати ширше й згадати, до національних героїв яких європейських країн виникають такі ж питання, як до Степана Бандери.
Слід відразу зазначити: його постать справді суперечлива, неоднозначна й зовсім не компромісна.
Українцям усередині країни легше примиритися з анархістом Нестором Махном, і той факт, що махновці воювали на боці російських більшовиків, не позбавляє Нестора Івановича ореолу національного героя.
Можна домовитися щодо Симона Петлюри, а гетьман Іван Мазепа не отримає вже негативу навіть від загалом проросійськи налаштованих наших співгромадян.
Натомість радикал Бандера не вилущений у нашій свідомості з російсько-радянського контексту. Разом із тим історія пропонує низку діячів, котрі очолювали визвольні війни проти поневолення й лишаються національними героями своїх країн.
Шотландець Вільм Воллес очолив збройне повстання й домагався незалежності від Англії.
Воюючи, Воллес та його солдати вбивали англійців, у тому числі мирних жителів, використовуючи проти англійського короля тактику "випаленої землі". Коли англійці схопили його й стратили, в Шотландії він став національним героєм й лишається ним досі, протягом шести століть.
Велика Британія, здається, не вимагає від Шотландії зректися "вбивці англійців".
Так само не чути від офіційної Англії вимог до Ірландії зректися одного зі своїх національних героїв - Патріка Сарсфілда.
У боротьбі проти Англії за свободу Ірландії він переміг, зі зброєю в руках відвоювавши право ірландців на самовизначення.
Зрозуміло, що війна несла смерть, а велася вона різними методами, в тому числі партизанськими.
Можна по-різному ставитися до постаті Джузеппе Гарібальді, але є факт: він очолив повстанців на Сардинії, і його добровольці зі зброєю в руках воювали проти Австрійської імперії. Війна неможлива без жертв із обох боків. І за те, що гарібальдійці вбивали австрійців, лідер повстанців відтоді й дотепер є в Італії, європейській державі, національним героєм.
Інша європейська країна, Австрія, як і решта держав, котрі після 1918 року стали уламками колись великої імперії, претензій до італійців через Гарібальді не мають.
А Туреччина не вимагає від Болгарії, аби колись окупована Османською імперією європейська країна мовчала про тих своїх героїв, котрі воювали з турками за свободу.
Історія будь-якої національно-визвольної боротьби багата фактами, коли діячі руху за незалежність не рахувалися з методами, як ось Степан Бандера.
Але чомусь тільки від України, яка має чи не найдовшу подібну історію, вимагають визнати опір поневолювачу неправомірним.
Ще й викреслюють українську практику боротьби за державність із аналогічного контексту загальноєвропейської історії.
Андрій Кокотюха
"Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою Україна в Європу не ввійде", - заявив голова "Права і справедливості", польської "партії влади", Ярослав Качиньський. Ця заява викликала резонанс в Україні й напевне сподобалася Росії, де слово "бандерівець" є синонімом "фашиста" та має негативний сенс, аналогічний визначенням "мазепинець" і "петлюрівець".
З Росією все зрозуміло.
В центрі столиці цієї держави охороняють мумію диктатора, котрий організував державний переворот, захопив владу й благословив "червоний терор". Цей вид насильства втілювався у різних формах 74 роки перебування комуністів при владі й успадкований та модернізований Путіним.
До того ж, Росія протиставляє себе Європі, не хоче стати частиною ЄС.
І, що дуже важливо розуміти, ніколи не боролася за незалежність, а вела загарбницькі війни, відкушуючи всюди, де тільки можна, шматки територій.
Тож, за логікою пана Качиньського, якщо якийсь народ і якась влада не бажає йти в Європу, там мають повне право, не озираючись ні на кого, вшановувати як організаторів масових убивць (Ленін, Сталін), так і виконавців (чекісти, червоні командири й комісари, радянські полководці, терорист "Моторола").
Якщо ж країна має європейські прагнення, від борців за власну незалежність вона має відмовитися на вимогу колишніх метрополій.
Про те, що в Польщі часів Речі Посполитої, а потім Польської Республіки під орудою Юзефа Пілсудського українцям жилося несолодко через прагнення мати власну державу, панові Качиньському вже нагадали наші історики.
Тут треба брати ширше й згадати, до національних героїв яких європейських країн виникають такі ж питання, як до Степана Бандери.
Слід відразу зазначити: його постать справді суперечлива, неоднозначна й зовсім не компромісна.
Українцям усередині країни легше примиритися з анархістом Нестором Махном, і той факт, що махновці воювали на боці російських більшовиків, не позбавляє Нестора Івановича ореолу національного героя.
Можна домовитися щодо Симона Петлюри, а гетьман Іван Мазепа не отримає вже негативу навіть від загалом проросійськи налаштованих наших співгромадян.
Натомість радикал Бандера не вилущений у нашій свідомості з російсько-радянського контексту. Разом із тим історія пропонує низку діячів, котрі очолювали визвольні війни проти поневолення й лишаються національними героями своїх країн.
Шотландець Вільм Воллес очолив збройне повстання й домагався незалежності від Англії.
Воюючи, Воллес та його солдати вбивали англійців, у тому числі мирних жителів, використовуючи проти англійського короля тактику "випаленої землі". Коли англійці схопили його й стратили, в Шотландії він став національним героєм й лишається ним досі, протягом шести століть.
Велика Британія, здається, не вимагає від Шотландії зректися "вбивці англійців".
Так само не чути від офіційної Англії вимог до Ірландії зректися одного зі своїх національних героїв - Патріка Сарсфілда.
У боротьбі проти Англії за свободу Ірландії він переміг, зі зброєю в руках відвоювавши право ірландців на самовизначення.
Зрозуміло, що війна несла смерть, а велася вона різними методами, в тому числі партизанськими.
Можна по-різному ставитися до постаті Джузеппе Гарібальді, але є факт: він очолив повстанців на Сардинії, і його добровольці зі зброєю в руках воювали проти Австрійської імперії. Війна неможлива без жертв із обох боків. І за те, що гарібальдійці вбивали австрійців, лідер повстанців відтоді й дотепер є в Італії, європейській державі, національним героєм.
Інша європейська країна, Австрія, як і решта держав, котрі після 1918 року стали уламками колись великої імперії, претензій до італійців через Гарібальді не мають.
А Туреччина не вимагає від Болгарії, аби колись окупована Османською імперією європейська країна мовчала про тих своїх героїв, котрі воювали з турками за свободу.
Історія будь-якої національно-визвольної боротьби багата фактами, коли діячі руху за незалежність не рахувалися з методами, як ось Степан Бандера.
Але чомусь тільки від України, яка має чи не найдовшу подібну історію, вимагають визнати опір поневолювачу неправомірним.
Ще й викреслюють українську практику боротьби за державність із аналогічного контексту загальноєвропейської історії.
Андрій Кокотюха