Нормальные украинцы

[arguendi]

Как вы знаете, я очень люблю рубрику "Нормальные украинцы". Нахожу таких вот не-майданутых персонажей и пытаюсь с ними покалякать по душам. Очередной случай из этой серии.

В связи с новым законопроектом о запрете русского языка один киевлянин, очень не любящий Майдан (по-моему, социалист какой-то), написал такую вот заметку:

Comments

[ext_3927715]

И еще.

8. ГНІЗДО ЗЕМНЕ
Ну ж, обігрій і прихисти мене,
мій добрий дім,
………………….гніздо моє земне!
Весела мушля, викинута морем
на берег тишини, - мій дім звучить,
відлунюючи щастячко, і горе,
і сойки крик, і світлий шум дощів.
Ліхтар із андерсенівської казки, -
мій дім щоденно творить чудеса,
бо, не ждучи ні милості, ні ласки
високих люстр, засвічується сам
од зірки, од метелика, од персня,
од світлом переповненого серця.
А ще коли у вазочку скляну
поставиш ти троянду - білим-білу, -
вона зітхне, як жінка; в глибину
старого дзеркала ввійде несміло,
і звідти знову світлом протече,
освітить столик і диван картатий,
де спить дівчатко, приспане дощем,
уткнувши носик в книгу про піратів.
Впаде пелюстка... Лагідно черкне
блакитну чашку, аж вона задзвонить…
І песик мій блаженно позіхне
і теж засне, пригрівшись біля доні.
І я кажу: не має переваг
душа людська над тілом, ні одної.
Була би я здорова і жива,
і все, що я люблю, було б зі мною.
Я полюбила плоть речей земних.
Так весело долоням впізнавати
округлість ваз і прямокутність книг.
А як приємно яблуко зірвати!
Вишнева мальва в золотих сльозах.
Велосипед намок біля порога.
Читаю книги. І дивлюсь у сад.
На дні тепла. На дні гнізда земного.
Душі сопрано, сонячне до сліз,
і тіла альт, жагучий до вестерну,
ведуть свій безкінечний вокаліз
про тишу тиш і про дитя під серцем...
(Iз книги «Концерт для скрипки, дощу i цвiркуна», 1979.
Цикл «Чаша лiтнього дня»)
***
Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги хмільні
похмурого заплаканого талу
зашарпали халатик на мені
і в рукава насипали фіалок.

МАЛЕНЬКИЙ РЕКВІЄМ
На дні землі в сосновому човні
колись причалю до коріння дуба.
Як тяжко ходять верби по мені
і вистигають (це ж востаннє!) губи.
Я прикладаю землю до чола,
і стишується дзвонів калатання.
Ну що ж. Була. Сміялася. Жила.
І тут лягла. Не перша й не остання.
Отут мій дім, і острів, і олімп:
обняти корінь дуба і зникати.
І розбрестися тілом по землі,
і відтепер землею називатись.
Моє лице, і сміх мій, і мовчання,
і поворот плеча, і силует,
моє чоло, засніжене печаллю,
і мова рук, і суть моя - поет,
і мова вуст, і брів гаряча врода...
Так неповторно зібрана колись
із випадкових часточок природи -
я розпадусь,
.....................і знову стану- скрізь...
У колосі, у скелі, у воді,
у світлих кроквах, витесаних з клена.
А ти із мене побудуєш дім
і стіл кленовий витешеш із мене.
І приведеш дружину (щоб цвіло!),
тривожно-юну, з ласкою в брові.
Як не обнять вас домом і теплом,
як не сказати вам: живіть, живі!
І ваші діти підуть по мені,
і білі квіти підуть по мені,
і білі зими підуть по мені -
на дні землі, в сосновому човні.
(Iз книги «Автопртрет у червоному», 1971.)