Єслі б я убіл коня. Михайло Бриних, "Хрустальна свиноферма"
От шо буде, єслі про мужчину усі знали, шо він кривий, чи горбатий, чи якийсь, а потом він рєзко усіліями ескулапов вилічиться, і стане обичним, тоїсть ніяким? Раньше йому і стул подавали, і до успєхов относились душевно, а січас - ну такий як усі, якшо не хужіший...
"Хрустальна свиноферма" від іронічного прозаїка Михайла Бриниха - продовження його роману "Шахмати для дибілів" і чергова спроба подоїти "доктора Падлюччо". Її детективний сюжет крутиться навколо київської тусовки шахістів з парку Шевченка - і таємничих кривавих жертв Коню.
Стилістика - добре випробувана автором суміш суржика та багатої образності. Суржик створює атмосферу грайливого текстового хуліганства - зруйнувавши мову, все інше можна нищити завиграшки. Типова детективна схема руйнується не для виходу за межі жанру, а просто так - як дитина мне пластилін. Вкрай несподіваний фінал, де автор мече тузи з рукава, не сприймається як штучний - в умовах гри справжності бути не може.
Не сюжет - головне у тексті (хоча він виконує свою роль, тримаючи увагу читача), а атмосфера. Образи та ліричні відступи, які у звичайному мовному тексті сприймалися б як надлишкові, в атмосфері всепроникаючого сарказму та бурлексу виглядають кумедними родзинками стилю. Михайло Бриних вводить практично у кожне речення марковану лексику з різних суспільних сфер - від чиновницького канцеляриту до молодіжного інтернет-сленгу - і насмішка стає багатоголосою.
"Уютний дєцко-оздоровчий лагєр "Улітка"... располагався у безкраїх лісах на північ од Чернігова, кілометрів за сім від найближчого села, жителі якого давно повимирали от загадочних болєзнів, безробіття і природних накладок. [...] Візуально він напоминав какашку вілікана, стидливо укриту березовим листочком, хотя архітєктор явно питався добитись сходства не з какашкою, а з уліткою. Ідея листочка такжи була плодом його дитячих травм", - так описується місце дії одного з розділів. Автора запрошує читача погратися у його смішно-страшному світі, де можна відкушувати голови героям і від того сміятися, бо все це не насправді.
Можна провести паралелі з п'єсами Леся Подерв'янського, де руйнування мови - один з інструментів творення злого гротескного карнавалу. Але любителі української іронічної прози з першої ж сторінки "Хрустальної свиноферми" побачать аналогію зі стилем Богдана Жолдака, яким він писав кумедні оповідання в середині 90-х, коли молодий Михайло Бриних надавав перевагу пафосно-іронічним мініатюрам. Порівняємо:
"Будучи приглашонний у смислі музики як столишний музикант, він замість чесно одіграть усе, як йому положено, почина заніматься зовсім іншими ділішками, в смислі смотрєнія на нєвєсту, но не там, де положено, а значитєльним образом ніже [...] І настільки він оказався убідітєльний в плані страсті, що вона забула й про своє весілля до голови колгоспу, і навіть чого вона сюди прийшла - до такої міри, що один кум, який случайно теж вийшов у це саме місце, винуждєнний чимдуж швидше, забуваючи про все на світі, бігти назад у хату к женіху й бистрінько розповідати про все, що йому довелось пережити, побачивши таке на свадьбі на власні очі по дорозі в туалєт, що там зараз видєлує нівєста з музикантом, а особинно що музикант видєлує з нівєстой" (Б.Жолдак, Розповідь прораба).
"Поколовшись об всякі терни, він [Валентин]всьо-таки нащупив вірний путь: став спортивним рипортером, який питався освіщати в газеті шахматну жизнь вітчизни. Редакторам усіх видань ця жизнь казалась примєрно настільки ж увлікатільною, як будні мікроорганізмів. Дажи када хтось з шахматних месій сягав вершин, і тілітайпні лєнти світу гундосили про подію двома рядками, редактори упрямо морщились і говорили, що лучче написати шо попало про фудбол, чим мучить читача подробностями шахматних баталій" (М.Бриних, "Хрустальна свиноферма")
Проте оповідь у Михайла Бриниха пружніша, гумор не такий вуличний, ядучі порівняння вплетені в текст, тому можна вважати, що дирявий флаг язикового хуліганцтва попав у добрі руки, які нєжно і одновремєнно мощно несуть його в брунатне будуще. У "Шидеврах..." цей стиль досягне вершини кумедності й доречності.
Закрадається питання: що лишиться з тексту, якщо згладити стилістику? Чи вистачить стилю, щоб урівноважити просадку детективної складової, яка викликає післясмак сахарину після прочитання - ніби й солодке, але поживного немає нічого, порожньо. У "Шидеврах..." під бугагашеньками ховається хороший фаховий рівень і непогані думки, а "Свиноферма" все ж справляє враження прохідного твору "поржав і забув".
"Хрустальна свиноферма" від іронічного прозаїка Михайла Бриниха - продовження його роману "Шахмати для дибілів" і чергова спроба подоїти "доктора Падлюччо". Її детективний сюжет крутиться навколо київської тусовки шахістів з парку Шевченка - і таємничих кривавих жертв Коню.
Стилістика - добре випробувана автором суміш суржика та багатої образності. Суржик створює атмосферу грайливого текстового хуліганства - зруйнувавши мову, все інше можна нищити завиграшки. Типова детективна схема руйнується не для виходу за межі жанру, а просто так - як дитина мне пластилін. Вкрай несподіваний фінал, де автор мече тузи з рукава, не сприймається як штучний - в умовах гри справжності бути не може.
Не сюжет - головне у тексті (хоча він виконує свою роль, тримаючи увагу читача), а атмосфера. Образи та ліричні відступи, які у звичайному мовному тексті сприймалися б як надлишкові, в атмосфері всепроникаючого сарказму та бурлексу виглядають кумедними родзинками стилю. Михайло Бриних вводить практично у кожне речення марковану лексику з різних суспільних сфер - від чиновницького канцеляриту до молодіжного інтернет-сленгу - і насмішка стає багатоголосою.
"Уютний дєцко-оздоровчий лагєр "Улітка"... располагався у безкраїх лісах на північ од Чернігова, кілометрів за сім від найближчого села, жителі якого давно повимирали от загадочних болєзнів, безробіття і природних накладок. [...] Візуально він напоминав какашку вілікана, стидливо укриту березовим листочком, хотя архітєктор явно питався добитись сходства не з какашкою, а з уліткою. Ідея листочка такжи була плодом його дитячих травм", - так описується місце дії одного з розділів. Автора запрошує читача погратися у його смішно-страшному світі, де можна відкушувати голови героям і від того сміятися, бо все це не насправді.
Можна провести паралелі з п'єсами Леся Подерв'янського, де руйнування мови - один з інструментів творення злого гротескного карнавалу. Але любителі української іронічної прози з першої ж сторінки "Хрустальної свиноферми" побачать аналогію зі стилем Богдана Жолдака, яким він писав кумедні оповідання в середині 90-х, коли молодий Михайло Бриних надавав перевагу пафосно-іронічним мініатюрам. Порівняємо:
"Будучи приглашонний у смислі музики як столишний музикант, він замість чесно одіграть усе, як йому положено, почина заніматься зовсім іншими ділішками, в смислі смотрєнія на нєвєсту, но не там, де положено, а значитєльним образом ніже [...] І настільки він оказався убідітєльний в плані страсті, що вона забула й про своє весілля до голови колгоспу, і навіть чого вона сюди прийшла - до такої міри, що один кум, який случайно теж вийшов у це саме місце, винуждєнний чимдуж швидше, забуваючи про все на світі, бігти назад у хату к женіху й бистрінько розповідати про все, що йому довелось пережити, побачивши таке на свадьбі на власні очі по дорозі в туалєт, що там зараз видєлує нівєста з музикантом, а особинно що музикант видєлує з нівєстой" (Б.Жолдак, Розповідь прораба).
"Поколовшись об всякі терни, він [Валентин]всьо-таки нащупив вірний путь: став спортивним рипортером, який питався освіщати в газеті шахматну жизнь вітчизни. Редакторам усіх видань ця жизнь казалась примєрно настільки ж увлікатільною, як будні мікроорганізмів. Дажи када хтось з шахматних месій сягав вершин, і тілітайпні лєнти світу гундосили про подію двома рядками, редактори упрямо морщились і говорили, що лучче написати шо попало про фудбол, чим мучить читача подробностями шахматних баталій" (М.Бриних, "Хрустальна свиноферма")
Проте оповідь у Михайла Бриниха пружніша, гумор не такий вуличний, ядучі порівняння вплетені в текст, тому можна вважати, що дирявий флаг язикового хуліганцтва попав у добрі руки, які нєжно і одновремєнно мощно несуть його в брунатне будуще. У "Шидеврах..." цей стиль досягне вершини кумедності й доречності.
Закрадається питання: що лишиться з тексту, якщо згладити стилістику? Чи вистачить стилю, щоб урівноважити просадку детективної складової, яка викликає післясмак сахарину після прочитання - ніби й солодке, але поживного немає нічого, порожньо. У "Шидеврах..." під бугагашеньками ховається хороший фаховий рівень і непогані думки, а "Свиноферма" все ж справляє враження прохідного твору "поржав і забув".