Гатилом по історії. Іван Білик, "Меч Арея" (рецензія)
Я боюся перечитувати підліткові книги, щоб не зіпсувати спогади, але знічев'я взявся за роман Івана Білика. Потім відкрив Мережу, і зрозумів, що толкових розборів, критики чи рецензій «Меча Арея» взагалі немає - спробую виправити картину.
Хто не в курсі, хвацька релігійно шизоїдна пісня «Меч Арея» тягнеться якраз до цього роману, який на початку 90-х оселився на полицях новоспечених патріотів, поруч з "Влескнигою" та "Шляхом аріїв".
Автор знакового тексту - Іван Білик, радянський прозаїк середньої руки, любив писати історичну та екзотичну прозу. Отримав Шевченківську премію 1991 року за роман "Золотий Ра" - художній виклад скіфської частини "Історії" Геродота, але прославився "Мечем Арея" (1972).
Книга була його дебютом у друці, вийшла непоганим тиражем у 65000, і відразу потрапила під заборону і часткове знищення тиражу за "неправильне трактування історії". Спливла і злетіла майже за 20 років, перевидана у 2003.
"Меч Арея" - псевдоісторичний роман, закручений навколо гіпотези, що "Бич Божий", гунський володар V століття Атілла був київським князем Богданом на прізвисько Гатило.
Богдан-Святослав Хоробре Гатило
За викладом це історична біографія - від першого бою князя, де він заслужив прізвисько до смерті в обіймах прекрасної Ілладіки.
Легенда тексту - перелицювання Атілли на Гатила - зшита добротно. Автор реконструює життя і подвиги умовного ранньогослов'янського князя. Внутрішня логіка легенди - "А чому б і ні?", тобто недостовірності стосуються конкретної особи Атілли, але чому б удатному київському князю і не стати володарем імперії на зламі Античності?
Легенда дещо форсована, Іван Білик іноді занадто тягне її через півтора тисячоліття до України та українськості. На якомусь етапі він сам повірив у свою вигадку - але поки про хороше.
МЕЧ БЛИЩИТЬ І ВРАЖАЄ
З перших сторінок тексту впадає в очі дві сильні сторони роману: одна видима кожному, а іншу оцінить читач, добре знайомий з історичними джерелами.
Перша - мовний експеримент Івана Білика. Роман написано стилізацією під умовну прамову, причому автор послідовно конструює аж до граматики - і це сильно. Лексика в стилі "витязь смілий відвів бармицю й кинув сулицю в печеніга підступного" нікого не здивуєш, у "Мечі" все майстерніше.
Виклади від автора він веде трохи архаїчною мовою, епічним викладом з перестановкою слів під словеса старовиннії, але тактовно, без гой-єси. У діалогах додає відповідну лексику і граматичні побудови:
"Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не зміг я там-тих степовиків? Зир туди!", - каже юний Гатило.
"Їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичів, а геть [...] Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?".
На жаль, з лекцій старослов'янської мови та історичної граматики я не пам'ятаю ніц, окрім "Идон рыбы ловити", - тому оцінити достовірність реконструкції не можу. Але знаючи, що філологічна освіта Білика обмежується журфаком, підозрюю, що на трієчку.
Та це не псує головного - читабельності тексту. Навпаки, історизми затягують, доповнюють часопростір і додають йому духу.
Друга сильна сторона тексту - використання і введення джерел. Тісто "Меча" густо замішане на історичних джерелах - від "Історії" сучасника Атілли Пріска до "Слова о полку Ігоревім". Око чіпляється за фрагменти переказів та буквальних цитат, реальні історичні факти дбайливо дібрані та вставлені до викладу. Майже повністю додається і переповідається у тексті "Пісня про Нібелунгів", створена у XII столітті та пов'язана з Атіллою через його дружину Крімгільду.
Ще одна цікава риса - широкий простір дії в романі. На відміну від типової козацької прози, герої живуть у Ойкумені з центрами в Римі та Царгороді. Світ роману не обмежується місцевим князівством, воно - лише частина великої європейської цивілізації. З точки зору ромеїв кияни, звісно, варвари, але вони не дикі лісовики, а радше здорова дичка, на яку можна привити культурну гілку.
Втім, позитиви тексту тонко перетікають в невдачі. Істинно речено: не очко губить, а до їднадцяти туз.
МЕЧ ГНЕТЬСЯ, РВЕТЬСЯ (І ШПАДАЄ)
Маю гіпотезу, що конструювання світу та легенди забрало у автора всі ресурси. На психологічну достовірність героїв їх не вистачило - характери у Гатила та його соратників Вишати й Бориса - на рівні мушкетерів Дюма. Картонні герої на тему давної Русі, з переживаннями про честь, славу плюс трохи любові. Конфлікти у душі Богдана теж не надто акуратно підсунуті йому автором - про вибір релігії чи перевагу авторитарного правління над народовладдям.
Та це не найгірше. Сумно, що автора не вистачило на мотивованість ні внутрішньої логіки подій у тексті, ні героїв. Абсолютно неясно, як і завдяки чому Гатилу вдалося завоювати півсвіту - і чому відразу після його смерті імперія розпадался. Характер Богдана взятий з літописного образу Святослава Хороброго, хіба трохи домовитості досипано. Ясно, що він сильний, сміливий, гарний, мужній і "кожа як у Бога", але це не унікальні риси. Певна річ, що його сини не такий зугарні, але щоб зразу міжусобиці та розвал?
У тексті взагалі нема внутрішніх мотивів та пружин розвитку історичного тла. Я воюю, бо я воюю, народ ми такий, з розкосими і жадними очима. Мабуть, саме це стало моїм найбільшим розчаруванням від перечитуваного.
Тут доречно порівняти роман з трилогією Василя Яна про Чингісхана та Батия. Там автор між екзотизмами та історичними картинками чітко прописав риси, якими монголи завоювали півсвіту. Цікаво, чи читав цю оду Сталіну наш автор?
А після тексту Іван Білик умудрився все зіпсувати. Здається, він сам повірив у конкретну достовірність історії Гатила-Атілли, і додав до книги розлогу післямову, у якій, акуратно вирізаючи коллаж з підходящих фрагментів, доводив, що конкретний Атілла реально міг бути слов'янином з Дніпра. В сумнівних етимологічних викладках він нівроку ширяє мисію по древу, і виглядає це не краще, ніж заяви Галини Пагутяк про бабусю-відьму. Особливо зважаючи на деталі, про які автор не міг не знати.
Якщо копнути трохи глибше під гуні та сулиці, бачимо, що Іван Білик конструює V cтоліття з X-XII. Не дивно - матеріальна культура ранніх слов'ян маловідома й погано досліджена. Інша справа княжа доба, розквіт Київської Русі. Але пресувати в один час 600 років - перебор. Можна причепитися і до конкретних історичних деталей, на кшталт зображеної суспільної структури, миттєвих пересувань героїв між Києвом і Апенінами тощо.
Місцями є такі нахабні натяжки, що це навіть симпатично. На околицях держави Гатила живуть "лугарі-косаки" - чоловічі поселення з характерними зачісками (добре, хоч "про Сагайдачного та Січ" не співають). Серби, що втекли з Балкан, будують на Лугані власне місто (вгадується Слов'яносербськ Луганської області, в реальності заснований в середині XVIII століття).
Така ж надмірність - й у використанні джерел. Гатилова епоха в тексті - концентрат усього, що ми можемо знати про стародавню Русь. Тут Пріск, й Ібн Фадлан, і "Слово", і "четні різи" (гіпотетична докирилична писемність), навіть Велесова книга та казка про Змія Горинича. Дивно, що Ярославна ніде не плаче, і Колобок не бігає.
Втім, сюжету і без Колобка місцями важко. Автор впевнено веде просту сюжетну лінію завоювань Гатила, а от побічні виглядають пришиванням хвостів. Лінія з Нібелунгами - вставне оповідання, додане, ймовірно, щоб підібрати хороше джерело. Лінія меча Арея (тобто Юрія Побідника, який став давньоруським богом - sic!) теж виглядає блідо - спершу коваль його кує десятиліття, а потім дістає з кущів (насправді з дупла) вже готовий меч. А ще одного з героїв лінії Нібелунгів є меч Вотана - серійне виробництво божественої зброї освоїли?
З цих недоліків складається картина, схожа на долю текстів Жюль Верна - гострих на момент виходу, але пізніше списаних у підліткову через загальну недбалість та дубуватість. Втім, на рівні сучасних фантастів "Меч" тримається нівроку, і перевидання цілком личать рівню роману. На відміну від титулованого, але нуднуватого "Золотого Ра".