До ювілею та дня смерті.

[antin82]

Два вірши від моєї мамці.

Хіба потрібна нам
Трагічна мить?
Щоб милу Україну полюбити…
Співочу мову в серці прихистити
Ту, що Шевченко так любив

І вірші Кобзаря декламувати.
Його відчути тугу по батьків землі.
І плакати, і сумувати
та до любові крокувати,
Що він нам заповів на всі віки.

Він нагадав якого українці роду.
Прославив волю й козаків.
Любити неньку Україну
Не дать її нікому роз’єднати -
про це в віршах він говорив.

Ми сестри й браття,
Народжені в одній землі.
Так бережемо дух наш український.
Відновимо козацький рід.

І, поважаючи народи інші
Жить будемо в одній дружній сім’ї
І Україну так любити,
як наш Тарас її любив.

***

Гортаючи сторінки “Кобзаря”

Гортаючи сторінки “Кобзаря”,
Я сльози ллю над “Катериною”
І доля “Наймички” мені близька -
Її розповіла мені бабуся .
Словом Шевченка навчала вона -
Не буває чужою біда.

За два сторіччя все змінилося:
Вже не ціпами молотьба іде,
Не на волах пересуваємось містами
І не чумаченько сіль до нас везе

А між людьми все ті ж стосунки:
Кохання й зрада, ненависть і доброта.
Все також сльози ллє сучасна Катерина,
Коли коханий іншу пригорта.

Сиріт також не стало менше.
Та все ж різниця є -
Тоді - коли нема рідні,
Тепер і за живих батьків.

Не ходимо ми однієї світі,
Не гриземо сухарик при свічках...
Ми вдягнені та ситі -
Чому ж в житті нам все не так?

Ой! Схаменися, люде!
Нам ще Тарас Шевченко заповів:
Не дать кайданам совість оповити
І Україну милу берегти
Любити ближнього і рідну мову
Пісні народні, щоб лунали навкруги,
Хай чують і співають діти -
Щасливі у своїй сім’ї.

Цвіла щоб Ненька,
Немов “садок вишневий коло хати”
Засіки повні мала.
Щоб все з дідів і прадідів ми пам’ятали,
І щоб життя було прожите не дарма.
А “в сім’ї вольній, новій”
Панувало добро і злагода жила.