Про насущне медичне
Життя моє складалося так, що певний час необхідно мені було робити внутрішньомʼязові ін'єкції різних цілющих рідин. Тож постало питання -- кому довірити найдорожче? Чиїм надійним рукам доручити цю відповідальну справу?
Треба сказати, що уколів я панічно боюся. І це не гіпербола. Я дійсно довго морально налаштовуюсь на ці тортури, потім починаю істерично сміятися, трястися і благати про помилування і "може, не треба?". Тож кандидатуру на виконання цієї відповідальної місії вибирала ретельно. Хоча в наявності все одно був лише чоловік.
Здавалося б, ідеальний варіант: і завжди, так би мовити, під рукою, тобто раз на день точно буде вдома й укол зробить, і мої сідниці все одно бачив, тож не так соромно. І, що найголовніше, чоловік клятвенно запевнив мене, що в універі на ОБЖ в нього була тверда пʼятірка за уколи. Здавалося б, чудовий варіант
Однак у його чудовості я була впевнена виключно до першого уколу. Коли в мене, здавалося б, досвідченої й загартованої найболючішими антибіотиками, під час уколу, робленого чоловіком, полізли очі на лоба від болю, я почала підозрювати, що щось тут не так. Провівши розслідування і допити, виявила страшну правду. По-перше, чоловік мій на тих парах з ОБЖ колов лише мочалочку. По-друге, колоти живих людей йому раніше не доводилося зовсім, і він боїться не менше за мене. А по-третє... По-третє -- це взагалі була пісня. Виявляється, рідний мій чоловік,замість того, щоб рішуче увіткнути голку в моє перелякане тіло, у нападі людинолюбства й жалощів до мене, ту голку тремтячими руками повільненько ВКРУЧУВАВ. Ну, щоб не боляче ж було, ага. Гаму моїх відчуттів і емоцій я навряд чи можу висловити вербально...
Ну що, провела розʼяснювальну роботу з демонструванням рішучих замахів, вигуками "Отак! А потім отак! А потім береш -- і швидко втикаєш!". Бідолашний чоловік, апелюючи до славнозвісного "відмінно", кивав й обіцяв, що тепер він точно уколе нормально. Але реальність знову виявилась значно жорстокішою.
Ні, тепер він хвацько тикав в мене голку, тут претензій нема. Але, перш ніж всадити в мене ті декілька сантиметрів металу,він довго морально налаштовувався, сумно зітхав та тер мій багатостраждальний "фрагмент" проспиртованою ваточкою. Тер. Замахувався. Зітхав. Знову тер. Знову замахувався. Шепотів "О Господи!". Знову замахувався. Нарешті (підозрюю, замружувався) і втикав-таки голку. А ви ж памʼятаєте, що уколів я боюся до трясучки. Тож за ці миті в очікуванні тортур в мене перед очима пролітало все життя. Підозрюю, що десь такі емоції переживає приречений на розстріл, коли чує звук осічки. Уявіть, тут уже ж налаштувався героїчно померти, зціпив зуби, заплющив очі, аж ... знову холодний дотик вати.
Від цих тортур я починала реготати, трястися й уходила в резонанс із тремтінням чоловікових переляканих рук. Від нашого панічного вібрування шприц просто витанцьовував, перетворюючи й так малоприємну процедуру на мрію мазохіста. Ну а що вдієш. Уколофобія, а особливо подвійна -- це ще та штука.
Ех, після близького знайомства з важкою рукою медсестри в лікарні я віртуозно навчилася колоти собі підшкірні уколи. Половину організовуваної рідною кафедрою "Медіа-школи" я пробігала, як наркоманка, з воплями "Мені терміново треба уколотися" й крадькома колячи собі в стегно медикаменти. Як би ще навчитися так вивертатися, щоб і внутрішньомʼязові навчитися робити собі самостійно, суверенно й незалежно?
Треба сказати, що уколів я панічно боюся. І це не гіпербола. Я дійсно довго морально налаштовуюсь на ці тортури, потім починаю істерично сміятися, трястися і благати про помилування і "може, не треба?". Тож кандидатуру на виконання цієї відповідальної місії вибирала ретельно. Хоча в наявності все одно був лише чоловік.
Здавалося б, ідеальний варіант: і завжди, так би мовити, під рукою, тобто раз на день точно буде вдома й укол зробить, і мої сідниці все одно бачив, тож не так соромно. І, що найголовніше, чоловік клятвенно запевнив мене, що в універі на ОБЖ в нього була тверда пʼятірка за уколи. Здавалося б, чудовий варіант
Однак у його чудовості я була впевнена виключно до першого уколу. Коли в мене, здавалося б, досвідченої й загартованої найболючішими антибіотиками, під час уколу, робленого чоловіком, полізли очі на лоба від болю, я почала підозрювати, що щось тут не так. Провівши розслідування і допити, виявила страшну правду. По-перше, чоловік мій на тих парах з ОБЖ колов лише мочалочку. По-друге, колоти живих людей йому раніше не доводилося зовсім, і він боїться не менше за мене. А по-третє... По-третє -- це взагалі була пісня. Виявляється, рідний мій чоловік,замість того, щоб рішуче увіткнути голку в моє перелякане тіло, у нападі людинолюбства й жалощів до мене, ту голку тремтячими руками повільненько ВКРУЧУВАВ. Ну, щоб не боляче ж було, ага. Гаму моїх відчуттів і емоцій я навряд чи можу висловити вербально...
Ну що, провела розʼяснювальну роботу з демонструванням рішучих замахів, вигуками "Отак! А потім отак! А потім береш -- і швидко втикаєш!". Бідолашний чоловік, апелюючи до славнозвісного "відмінно", кивав й обіцяв, що тепер він точно уколе нормально. Але реальність знову виявилась значно жорстокішою.
Ні, тепер він хвацько тикав в мене голку, тут претензій нема. Але, перш ніж всадити в мене ті декілька сантиметрів металу,він довго морально налаштовувався, сумно зітхав та тер мій багатостраждальний "фрагмент" проспиртованою ваточкою. Тер. Замахувався. Зітхав. Знову тер. Знову замахувався. Шепотів "О Господи!". Знову замахувався. Нарешті (підозрюю, замружувався) і втикав-таки голку. А ви ж памʼятаєте, що уколів я боюся до трясучки. Тож за ці миті в очікуванні тортур в мене перед очима пролітало все життя. Підозрюю, що десь такі емоції переживає приречений на розстріл, коли чує звук осічки. Уявіть, тут уже ж налаштувався героїчно померти, зціпив зуби, заплющив очі, аж ... знову холодний дотик вати.
Від цих тортур я починала реготати, трястися й уходила в резонанс із тремтінням чоловікових переляканих рук. Від нашого панічного вібрування шприц просто витанцьовував, перетворюючи й так малоприємну процедуру на мрію мазохіста. Ну а що вдієш. Уколофобія, а особливо подвійна -- це ще та штука.
Ех, після близького знайомства з важкою рукою медсестри в лікарні я віртуозно навчилася колоти собі підшкірні уколи. Половину організовуваної рідною кафедрою "Медіа-школи" я пробігала, як наркоманка, з воплями "Мені терміново треба уколотися" й крадькома колячи собі в стегно медикаменти. Як би ще навчитися так вивертатися, щоб і внутрішньомʼязові навчитися робити собі самостійно, суверенно й незалежно?