(no subject)
На хвилі попередніх актуалізацій старих жж-шних записів народ прохав ще веселих історій з подружнього життя. Що ж, я такі маю.
Історія № 1. "Щоб порядок був".
Оскільки квартира наша має ряд специфічних часо-просторових властивостей, то сушити білизну нам особливо нема де. Тож під цю благородну справу було придбано металеву конструкцію типу сушарка, яка періодично окупує центр кімнати. А на ній уже в мальовничому безладі (мальовничість тут не просто епітет, а якраз таки факт -- кольорова гама витримана, бо чорне окремо, кольорове окремо; композиція врівноважена, бо інакше сушарка падає) розташовуються випрані речі.
Так от. Одного ранку застаю я чоловіка біля цієї сушарки з сірою шкарпеткою в руках і виразом німого розпачу на обличчі. Застаю під час дивного, на перший погляд, процесу -- він ходить навколо сушарки і прикладає цю нещасну сіру шкарпетку до всіх інших, щоє в наявності. Прикладає і дедалі більше похмурнішає.
-- Що ти робиш?
-- Шукаю парну шкарпетку -- вибухає емоціями чоловік. -- Що за непорядок, чого вони не висять парами, де поділася друга і взагалі, хто винен, що робити і хіба ревуть воли, як ясла повні?
-- Ну візьми інші. От же висять рядочком попарно чорні.
Чоловік тримає мхатівську паузу, яку врешті порушує сповненою здивуванням у моїй недалекоглядності сентенцією:
-- Сьогодні ж вівторок. Я ПЛАНУВАВ сьогодні вдягти ці, сірі...
Що я можу сказати... Мабуть, треба згортати спільні перегляди "Теорії великого вибуху", бо чоловік виявляє небезпечні симптоми мутації в Шелдона
Історія № 2. Секретна й мімімішна
Хай простить мене мій суворий і мужній чоловік, але я просто маю цю історію розказати. Бо це таємне знання розриває мене зсередини.
Подарував мені нещодавно чоловік ведмедика. Плюшевого, волохатого, з синіми пʼятками, все як годиться.
Ясна річ, ведмедик був негайно мною затягнений в ліжкоз огляду на необхідність всебічного зігрівання мого кволого мерзлявого тіла в холодні весняні ночі.
І в цьому була моя фатальна помилка. Бо я ж наївно думала, що ведмідь подарований мені й гадки не мала про підступні плани свого чоловіка.
Аж доки не прокинулась одного ранку й не побачила свого сонного чоловіка, що солодко обіймав волохате тільце мʼякої іграшки з блаженною посмішкою на вустах. Попри відчуття зрадженості не можу не визнати. Ті всі розкручені ютубом котики й кажанчики, що потягуються й обіймають медведів, за ступенем няшності й поряд не стояли.
Чоловік, звісно, потім підступно відкараскувався й виправдовувався ,але ж я-то знаю правду. Обіймав він ту плюшеву тварину, обіймав :-)
Історія № 3. Неподружня кримінальна
Ну і заодно розкажу ще не про родинне, а про виробничо-професійне.
Підсадили мене мої студенти в рамках риторичного гуртка на гру "Мафія". Гра, звісно, чудова, розвиває спостережливість, дозволяє працювати над невербалікою та риторичною майстерністю, але як же підриває свідомість. З одного боку, треба людей, які тобі вже як рідні, то "вбивати", то підозрювати в усіх гріхах. З іншого, треба самому брехати й прикидатися. Тож від таких випробувань свідомість наша нас зраджує й сон розуму породжує чудові "перли".
Один зі студентів, з непередаваною інтонацією: "Я мирний мешканець... Я вас усіх ненавиджу, усіх!"
Інший студент, у відповідь на зауваження про те, що можна було б провести іншу комбінацію й виграти раніше: "Та я зовсім про це не думав. Я тільки хотів убити Ольгу Вадимівну!"
ось так і живемо