Спогади.
Сьогодні їздила забирати Рому з табору і по дорозі зустріла такий автобус:
Давно їх не бачила, а тут нахлинули спогади.
1990 рік, перший день канікул. Мені 11 років.
Мене мають завезти на дачу до бабусі і дідуся. Це заплановано на завтра, тато має відвезти мене на машині. Але чомусь змніює плани і каже мені, щоб я збиралася.
Сама головна моя цінність - поводок для собачки, яка живе на дачі. Її звати Бембі. :-)
Ми їдемо спочатку на метро. А потім сідаємо в оцей маршрутний автобус.
Я сідаю біля вікна, батько біля мене. Але в автобусі відкриті вікна. А я страшно не люблю, коли на мене дме з віна.... До сих пір не люблю. :-) Ми пробували закрити вікна, але автобус був такий старенький, що рухнути вікна з місця було неможливо. І я вирішила пересісти. Тільки я встигла сісти за батьком і взятися за поручень, як... Як автобус перевернувся. Водій дуже різко зайшов в поворот, не справився з керуванням і автобус перевернувся декілька разів. Ми потім багато разів обговорювали, що би було якби я не пересіла...
Прийшла я до тями від крика батька - Аня! Анічка! Ти жива?!
А я міцно затисла поводок для Бембі в руці і таки да, була жива. :-) Пальці з поводком потім розжимала з зусиллями.
Я, мій батько і ще один молодий чоловік були самими цілими пасажирами цього автобусу. Вони розбили шкло і через нього почали передавати людей на вулицю.
Батько сильно вдарив шию. Більше ніяких ушкоджень не було. Я сильно вдарилася головою. В мене запливло око і спухла щока так, що я її легко бачила другим оком. :-)
Батько попросив одного з водіїв, що зупинився біля перевернутого автобусу підвезти нас до дачі. Ми не доїхали метрів 500...
Там ми сіли на дідуся машину, і батько повіз мене в лікарню.
Приїхали в найближчу лікарню. Туди вже почали привозити перших поранених. Багато людей були в поганому стані. :-(
Мене прийняти відмовилися, сказали їхати в дитячу. Поїхали в найближчу дитячу. Теж не прийняли, направили в третю.
І лише в третій, мені зробили рентген і нарешті дали прикласти лід! Що заважало лікарям в 2-х попередніх лікарнях хоча би прикласти лід - не розумію!
Виглядала я страшно, якщо чесно.
Приписала мені спокій, бо струс мозку все ж таки.
Мама, коли мене побачила вдома, ледь не втратила свідомість...
Їсти я могла тільки щось рідке і небагато.
Коли щока повернулася до свого нормального стану, став видний шрам через всю щоку.
Я дуже його соромилася.
Коли я приїхала на дачу, до мене прийшов в гості мій друг Олег. :-) Сусід по дачі, з яким ми міцно дружили.
Я прикривала щоку, і не знала як себе поводити. А він сказав одну фразу - Аня, ти завжди красива. :-) І комлекси якось закінчилися. :-)
Не повірите, але шраму потім не залишилося. )) В мене хороша регенерація шкіри. :-)
Більше жодного разу я не сіла в ці автобуси. Я готова була йти пішки до дачі, але тільки не сідати в такі автобуси...
Для чого я це все розповідаю? Поняття не маю. :-) Згадала, вирішила записати. Наше життя - ланцюг випадковостей і збігів.
Бережіть себе. :-)
Давно їх не бачила, а тут нахлинули спогади.
1990 рік, перший день канікул. Мені 11 років.
Мене мають завезти на дачу до бабусі і дідуся. Це заплановано на завтра, тато має відвезти мене на машині. Але чомусь змніює плани і каже мені, щоб я збиралася.
Сама головна моя цінність - поводок для собачки, яка живе на дачі. Її звати Бембі. :-)
Ми їдемо спочатку на метро. А потім сідаємо в оцей маршрутний автобус.
Я сідаю біля вікна, батько біля мене. Але в автобусі відкриті вікна. А я страшно не люблю, коли на мене дме з віна.... До сих пір не люблю. :-) Ми пробували закрити вікна, але автобус був такий старенький, що рухнути вікна з місця було неможливо. І я вирішила пересісти. Тільки я встигла сісти за батьком і взятися за поручень, як... Як автобус перевернувся. Водій дуже різко зайшов в поворот, не справився з керуванням і автобус перевернувся декілька разів. Ми потім багато разів обговорювали, що би було якби я не пересіла...
Прийшла я до тями від крика батька - Аня! Анічка! Ти жива?!
А я міцно затисла поводок для Бембі в руці і таки да, була жива. :-) Пальці з поводком потім розжимала з зусиллями.
Я, мій батько і ще один молодий чоловік були самими цілими пасажирами цього автобусу. Вони розбили шкло і через нього почали передавати людей на вулицю.
Батько сильно вдарив шию. Більше ніяких ушкоджень не було. Я сильно вдарилася головою. В мене запливло око і спухла щока так, що я її легко бачила другим оком. :-)
Батько попросив одного з водіїв, що зупинився біля перевернутого автобусу підвезти нас до дачі. Ми не доїхали метрів 500...
Там ми сіли на дідуся машину, і батько повіз мене в лікарню.
Приїхали в найближчу лікарню. Туди вже почали привозити перших поранених. Багато людей були в поганому стані. :-(
Мене прийняти відмовилися, сказали їхати в дитячу. Поїхали в найближчу дитячу. Теж не прийняли, направили в третю.
І лише в третій, мені зробили рентген і нарешті дали прикласти лід! Що заважало лікарям в 2-х попередніх лікарнях хоча би прикласти лід - не розумію!
Виглядала я страшно, якщо чесно.
Приписала мені спокій, бо струс мозку все ж таки.
Мама, коли мене побачила вдома, ледь не втратила свідомість...
Їсти я могла тільки щось рідке і небагато.
Коли щока повернулася до свого нормального стану, став видний шрам через всю щоку.
Я дуже його соромилася.
Коли я приїхала на дачу, до мене прийшов в гості мій друг Олег. :-) Сусід по дачі, з яким ми міцно дружили.
Я прикривала щоку, і не знала як себе поводити. А він сказав одну фразу - Аня, ти завжди красива. :-) І комлекси якось закінчилися. :-)
Не повірите, але шраму потім не залишилося. )) В мене хороша регенерація шкіри. :-)
Більше жодного разу я не сіла в ці автобуси. Я готова була йти пішки до дачі, але тільки не сідати в такі автобуси...
Для чого я це все розповідаю? Поняття не маю. :-) Згадала, вирішила записати. Наше життя - ланцюг випадковостей і збігів.
Бережіть себе. :-)