Рік за десять...
Минулого року в цей самий час ми були з чоловіком у Парижі.
19 листопада наша збірна по футболу програла збірній Франції 3-0.
Тим самим відібравши у нас надію на чемпіонат світу...
Як потім виявилось, з цієї поразки, почалася низка неприємних, а часом і жахливих подій..
21 листопада виходять перші люди на Майдан в знак протесту проти рішення Януковича про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС.
Ми ще були в той час в Парижі, і не могли повірити - як? чому відмовився?
А потім страшні події 30 листопада.
1 грудня чоловік був вже на Майдані. Разом з мільйонами інших українців.
Був на Банковій, а я вдома сходила з розуму від переживань і страху...
Всі наступні неділі, і будні дні теж я провела на Майдані...
Пам"ятаю то почуття гордості і вдячності, яке переповнювало мене, коли я приходила на Майдан.
Зникав будь-який страх і вірилося, що ми переможемо обов"язково!
В центрі міста, при великому скупченні людей я ніколи не почувала себе більш захищеною і спокійною...
А потім жахливий січень.
І просто неможливий лютий.
18-20 лютого не забуде, мені здається кожен українець, у якого в серці був Майдан. 18 ввечері чоловік був на Майдані. Мені здається, що в грудні-січні і лютому, я взагалі майже не спала... Я не могла заснути.
Розстріл хлопців. Наших рідних хлопців. Мені здавалося, я виплакалася на 10 років вперед.
Але тоді хоча би здавалося, що ми перемогли... Жахливою і високою ціною, але ж ми перемогли!
Хто знав, що на нас чекає війна...
Хіба хтось повірить, що пройшов лише рік? Да за 10 років стільки подій і жахіть важко витримати...
І стараєшся жити, дітьми займатися, але кожен день - Ато, військові, загиблі... Це вже стало невід"ємною частиною життя...
То друг подзвонить попросить допомоги, тому що він на Сході, то родич, який там воює, то потрібна допомога, хоч і незнайомому, але все рівно Герою!
А попереду - непевність. А попереду - зима...
Але ж без віри неможливо. Тому вірю і сподіваюсь, що нас чекає мир і спокій... Хоча би в 2015 році...
19 листопада наша збірна по футболу програла збірній Франції 3-0.
Тим самим відібравши у нас надію на чемпіонат світу...
Як потім виявилось, з цієї поразки, почалася низка неприємних, а часом і жахливих подій..
21 листопада виходять перші люди на Майдан в знак протесту проти рішення Януковича про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС.
Ми ще були в той час в Парижі, і не могли повірити - як? чому відмовився?
А потім страшні події 30 листопада.
1 грудня чоловік був вже на Майдані. Разом з мільйонами інших українців.
Був на Банковій, а я вдома сходила з розуму від переживань і страху...
Всі наступні неділі, і будні дні теж я провела на Майдані...
Пам"ятаю то почуття гордості і вдячності, яке переповнювало мене, коли я приходила на Майдан.
Зникав будь-який страх і вірилося, що ми переможемо обов"язково!
В центрі міста, при великому скупченні людей я ніколи не почувала себе більш захищеною і спокійною...
А потім жахливий січень.
І просто неможливий лютий.
18-20 лютого не забуде, мені здається кожен українець, у якого в серці був Майдан. 18 ввечері чоловік був на Майдані. Мені здається, що в грудні-січні і лютому, я взагалі майже не спала... Я не могла заснути.
Розстріл хлопців. Наших рідних хлопців. Мені здавалося, я виплакалася на 10 років вперед.
Але тоді хоча би здавалося, що ми перемогли... Жахливою і високою ціною, але ж ми перемогли!
Хто знав, що на нас чекає війна...
Хіба хтось повірить, що пройшов лише рік? Да за 10 років стільки подій і жахіть важко витримати...
І стараєшся жити, дітьми займатися, але кожен день - Ато, військові, загиблі... Це вже стало невід"ємною частиною життя...
То друг подзвонить попросить допомоги, тому що він на Сході, то родич, який там воює, то потрібна допомога, хоч і незнайомому, але все рівно Герою!
А попереду - непевність. А попереду - зима...
Але ж без віри неможливо. Тому вірю і сподіваюсь, що нас чекає мир і спокій... Хоча би в 2015 році...