хочу запам"ятати
давно зачитувалась справжнім Лишегою. Позаминулого року на форумі у Львові, ходили на презентацію ввечері, Вишені було 4 місяці, вона мирно дрімала у слінгу. На зустрічі з Лишегою і Прохаськом, яку модерувала Богдана Матіяш набилось битком люду. Але було тихо, тільки дзенькали слова в неквапній бесіді і, коли читав Лишега, Вишена голосно крізь сон сплакнула. Він сказав щось на кшталт того, що це найправдивіші слова, найправдивіший звук. От і весь наш контакт, але на душі такий світлий сум і сьогодні був сон, що Лишега передавав, що треба завжди знаходити час на тих, хто не відійшов і було названо конкретне ім"я письменника, яке вивітрилося з голови...
Хочу назавжди відкласти цей статус Bohdana Matiyash у голові, бо то найважливіше
а ще знаєте, що було в Олегові особливого, чого зараз дуже бракує багатьом із нас? у нього завжди був час на людей.
він дуже радів, коли хтось із друзів до нього телефонував -- і наші розмови тривали найчастіше не менш ніж по півгодини. або й доти, поки на рахунку закінчувалися гроші. він любив бути з людьми й між людей. коли ми були десь разом у гостях і я вже збиралася йти, він завжди казав: "Тобі вже треба йти? побудь іще". він радо кликав гостей до себе.
з ним можна було просто бути - чого не можна з багатьма-багатьма, хто поспішає на роботу або просто поспішає.
з Олегом ми роздивлялися пташині сліди на снігу. говорили про різне. просто говорили.
він багато в чому був як дитина - так само беззахисний і безумовний. дивувався заздрості й сваркам, які часом бували в літературному середовищі. дивувався нетактовній критиці. переживав, коли когось ображали. дивувався: "навіщо таке робити? навіщо таке писати?"
його багато речей ранило. але він якось так умів долати це сміхом. любив бути вільно. любив бути таким майже блазнем.
і коли бачу, як багато є його усміхнених фото, хочу, дуже хочу теж навчитися так багато, так гарно сміятися..
Хочу назавжди відкласти цей статус Bohdana Matiyash у голові, бо то найважливіше
а ще знаєте, що було в Олегові особливого, чого зараз дуже бракує багатьом із нас? у нього завжди був час на людей.
він дуже радів, коли хтось із друзів до нього телефонував -- і наші розмови тривали найчастіше не менш ніж по півгодини. або й доти, поки на рахунку закінчувалися гроші. він любив бути з людьми й між людей. коли ми були десь разом у гостях і я вже збиралася йти, він завжди казав: "Тобі вже треба йти? побудь іще". він радо кликав гостей до себе.
з ним можна було просто бути - чого не можна з багатьма-багатьма, хто поспішає на роботу або просто поспішає.
з Олегом ми роздивлялися пташині сліди на снігу. говорили про різне. просто говорили.
він багато в чому був як дитина - так само беззахисний і безумовний. дивувався заздрості й сваркам, які часом бували в літературному середовищі. дивувався нетактовній критиці. переживав, коли когось ображали. дивувався: "навіщо таке робити? навіщо таке писати?"
його багато речей ранило. але він якось так умів долати це сміхом. любив бути вільно. любив бути таким майже блазнем.
і коли бачу, як багато є його усміхнених фото, хочу, дуже хочу теж навчитися так багато, так гарно сміятися..