все про одне
ну а про що ще? про те, як одні водять земляків-полонених по Луганську та Донецьку парадами. А інші валять в тому ж регіоні пам*ятники Леніну.. Моя країна зійшла з розуму. Ми прожили в єдиному просторі багато років. Не так давно мої друзі їздили здавати в Донецьк митну практику і розповідали, яке гарне місто та привітні люди.
Я так і не змогла визначити для себе крапку ненависті чи крапку розуміння. Її не існує. Принаймні для мене. Вчора снилося, що у вечірніх сутінках я бачу, як десь у передмісті точаться бої, чую звуки снарядів.
Я так ніколи не зможу зрозуміти ні тих, хто прагне в Європу, ні тих, хто каже, що Росія - наш найліпший друг. Гарно там, де нас нема. У нас є ми самі та більше нікого. Покоління нашої влади - всі без вийнятку - нажерливі пацюки. Розкрадати і продавати. Чому? Тому що виросли ситі в Союзі. Країна та дала усе: житло, освіту, робоче місце. У цих людей немає нічого, що робило б з
них творців. Вони не вміють, бо не знають, навіщо.
Я ніколи не зможу зрозуміти мовне питання. Я на 1/4 росіянка. Я живу в регіоні, де переважною мову більшості є російська. Ми тут - російськомовне населення України. Але ніколи, ніколи в своєму житті (ні до, ні під час, ні після закону про регіональні мови), я не відчувала утисків з мовного питання. Ніхто і ніколи не забороняв спілкуватися мені російською. Але я горда з того, що з такою ж легкістю я спілкуюся українською. Це державна мова. Це нормально, коли в державі Україна державною є українська, а Росії - відповідно, російська. Ніхто ж не їде в Китай і не каже потім "Це утиск мови! Китайці не розуміють української (читай, російської, німецькою, удмуртської)".
Чого я боюся? Що і до нас прийдуть якісь люди з автоматами і скажуть робити якусь там, ну не знаю єкатеринославську НР. Я боюся, що люди, які будуть жити на Донеччині та Луганщині будуть відноситися призирливо та гидливо до мене, тому що я - українка. Мені б хотілося, щоб вони жили мирно та щасливо в тій реальності, яку для себе оберуть. Кожна людина гідна щастя.
п.с. а ще конфлікт в Україні - чудовий метод відволікти як українців, так і росіян від більш насущних проблем: медицини, освіти, житлово-комунальних умов, пенсій і відношення до пенсіонерів взагалі.
Я так і не змогла визначити для себе крапку ненависті чи крапку розуміння. Її не існує. Принаймні для мене. Вчора снилося, що у вечірніх сутінках я бачу, як десь у передмісті точаться бої, чую звуки снарядів.
Я так ніколи не зможу зрозуміти ні тих, хто прагне в Європу, ні тих, хто каже, що Росія - наш найліпший друг. Гарно там, де нас нема. У нас є ми самі та більше нікого. Покоління нашої влади - всі без вийнятку - нажерливі пацюки. Розкрадати і продавати. Чому? Тому що виросли ситі в Союзі. Країна та дала усе: житло, освіту, робоче місце. У цих людей немає нічого, що робило б з
них творців. Вони не вміють, бо не знають, навіщо.
Я ніколи не зможу зрозуміти мовне питання. Я на 1/4 росіянка. Я живу в регіоні, де переважною мову більшості є російська. Ми тут - російськомовне населення України. Але ніколи, ніколи в своєму житті (ні до, ні під час, ні після закону про регіональні мови), я не відчувала утисків з мовного питання. Ніхто і ніколи не забороняв спілкуватися мені російською. Але я горда з того, що з такою ж легкістю я спілкуюся українською. Це державна мова. Це нормально, коли в державі Україна державною є українська, а Росії - відповідно, російська. Ніхто ж не їде в Китай і не каже потім "Це утиск мови! Китайці не розуміють української (читай, російської, німецькою, удмуртської)".
Чого я боюся? Що і до нас прийдуть якісь люди з автоматами і скажуть робити якусь там, ну не знаю єкатеринославську НР. Я боюся, що люди, які будуть жити на Донеччині та Луганщині будуть відноситися призирливо та гидливо до мене, тому що я - українка. Мені б хотілося, щоб вони жили мирно та щасливо в тій реальності, яку для себе оберуть. Кожна людина гідна щастя.
п.с. а ще конфлікт в Україні - чудовий метод відволікти як українців, так і росіян від більш насущних проблем: медицини, освіти, житлово-комунальних умов, пенсій і відношення до пенсіонерів взагалі.