Про зникле

May 25, 2012 15:39

Не знаю, що то зі мною трапилось. Але усьо. Я більше не терплю. Поясню. Раніше я думала як: кожна людина може робити усе, що їй заманеться. Навколо кожного є таке коло, ну... може метра півтора у диаметрі і от там - хоч волося собі виривай, хоч співай мимо нот, хоч шо. Але як тільки твоє коло перетинається із півторами метрами когось іншого, то будь добр, заткнись, бо хтось не хоче слухати, як ти ореш, і волосся залиш, бо я протів самобічєванія.

Але зараз все по-іншому. Хоча - нє. Все так само. Але мене непокоїть навіть те, що люди роблять на своїх півторах метрах. Візьмемо, от хоч... Сироїдів. Ох. Я, канєшно, для справки: обожнюю пєльмєні, макарони, м'ясо курки і тих, шо ролять мууу... Прошу вибачення у всіх, для кого - то друзі і я не маю права істи трупи. Але от чесно.

Плакат сироїдів (не дослівно, з моєї дівочої пам'яті):

"Якшо вам не подобається, як ви виглядаєте у дзеркалі, крошаться зуби, у вас не виходить похудєть", то ОТ ЖЕ...
СИроЄдЄніє вам у всьому допоможе.

Не перевіряла на собі. Просто подивилась на відвідувачів фестивалю сироїдів. Жінки із незрозумілим кольором шкіри, впала грудь, всі як з хреста зняті. В однієї зуби не побоюсь цього слова - чорні!!! Перепрошую дуже, але мені більше подобається, як я ЗАРАЗ виглядаю у дзеркалі, коли їм іду, що мені подабається і приносить удовлєтворініє. Обмеження воно скрізь, звичайно, шо. Але я не можу зупинитись і засуджую.

Хоча раніше за таким помічена не була. 

мысляки, голова, жись, правда, люди

Previous post Next post
Up