читаний "Лексикон інтимних міст"
«Лексиком інтимних міст». Про назву. Страшенно нагадує Прохаськове «Лексикон таємних знань», по-друге, хочеться чомусь переінакшити «Лексикон таємних/інтимних місць», по-третє, згадався «Лексикон прописних істин» Гюстава Флобера.
Словниковість
Безумовно, цей «Лексикон...» книга-бренд. Бо: а) Юрій Андрухович давно вже не просто Патріарх літератури, а її кодове ім’я, пароль, знак, символ, чи, може симулякр, б) ще задовго до того, книга створена про неї вже мовилося-обговорювалося-вгадувалося-що-там-буде;
І ось тепер, коли минуло більш півроку часу, нарешті пальці дісталися клавіатури, щоби зліпити воєдино, те, що було написано кілька місяців тому. Каюся. Всього не перечитала, ібо багато. Каюся, чимало з написано нижче реально до книги жодного стосунку немає. Це, радше, рефлексії над.
Словники мають багато спільного із часом. Із поняттям часу. У своїй сакральності та іманентності, постійній присутності у чомусь без власне проявлення присутності, вони лякають та викликають цікавість водночас. Аргустично зазирирають та дивляються навкруг (та навіть глибше. Їх (словникове) бачення зажди полі-. Тим вони цікаві. Але завжди є страх не встигнути за їх масштабністю, загубитися у примітках чи у непослідовності (або навпаки) читання.
Саме поняття лексикон натякає на спорадичність та нелінійність читання. Це книга-примара, фата-моргана, де потрібна стаття може з’явитися поперед очі тільки за власним бажанням. Це книга ін віво, бо, не визнаючи господаря, нехтуючи його розумінням сюжету, виводить сама на путі істині. Статті тут можна уподібнити до одного ока, що ним змушені користуватися аж три відьми. Словники та лексикони - завжди гра за внутрішніми правилами.
Знаки з минулого
На блаженній жовтизні сторінок, поряд із прекрасним запахом недавно віддрукованості, літери складаються в слова, лінії у картинки.
“Автор настільки заплутався у переходах між реальним та вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії та зрештою, й міста цієї книги” - мовиться на одній з перших сторінок.
Дуже слушне зауваження до публіки, що шукатиме прямих вказівок та лінійних вражень. Такого-собі бортового щоденника, чорної скрині. Далі - ще дещо з передмовлення: “Абетка є дуже зручною матрицею, або ж формою для створення по-суті, будь-яких значеннєвих структур. Вона, з одного боку є вільною від обов’язку, а з іншою, виструнчує значення, дисциплінує. Вона є формозмістом”. У іншому місці: “Ця книга мала бути енциклопедією”, далі: “автобіографія, що накладається на географію - як це назвати? Автогеографія? Автогеобіографія?... ця книжка - спосіб пережити їх (“гео” та “біо) як єдину і нерозривну цілісність”.
Прориваючись далі сторінками лексикону інтимного вмісту: написаний впродовж кількох років, він і читатися з легкістю може стільки ж часу. Деякі з есеїв друкувалися у “Дзеркалі тижня”. Саме за ними, перш за все шукала. У тих есеях виявлялося знайомим кожне слово та стилістична фігура. Знаки з минулого - ось чим є ці тексти (ну, принаймні, для мене).
Аве топос
Географія завжди дивним чином впливала на людську свідомість. До того часу, поки довели, що земля кругла, люди досить затишно мостилися на диску чи всередині яйця, чи на черепасі, хто де. Скрізь були землі, розсіяні та заселені тим копилом, який найбільше подобався та випливав із бажання самих людей. Географія тоді була підневільною людині та була її продовженням. Тепер же, вивчивши та прискіпливо доколупавшись, географія наклала своє тавро на розум. Тут немає місця вигаданостям та умовностям. Alas. Проте завжди залишається можливість викликати до життя приватну геогафію, продиктовану виключно внутрішнім поривам.
Географія Андруховича, видається мені, стоїть на китах стилістики. Постійні екзотичні екзегези екзерсистичного копилу в описах топосу стає принаймні для мене, сенсом подорожування сторінками. Можливий ще такий варіант: книгу можна розглядати як екзорцизм демонів популістичного тлумачення міст.
“Європа - це країна, де рибам живеться добре”, “Берлін видається мені щоденником” і так далі.
Простір, перепущений через себе, діє таким самим чином, як вода, перепущена молюском через себе, вона стає рушійною силою. Тому коротко “Лексикон” можна було б означити як: “Андрухович у...”, виклад вражень від тих перебувань ознаменована суб’єктивністю та егоцентричністю. У центрі лексикону стоїть постать автора. Її можна порівняти із Вавлонською веджею, або віссю світу, навколо якої закручується уся магія життя.
Або так: Андрухович як Улісс.
І на тому амінь,
Словниковість
Безумовно, цей «Лексикон...» книга-бренд. Бо: а) Юрій Андрухович давно вже не просто Патріарх літератури, а її кодове ім’я, пароль, знак, символ, чи, може симулякр, б) ще задовго до того, книга створена про неї вже мовилося-обговорювалося-вгадувалося-що-там-буде;
І ось тепер, коли минуло більш півроку часу, нарешті пальці дісталися клавіатури, щоби зліпити воєдино, те, що було написано кілька місяців тому. Каюся. Всього не перечитала, ібо багато. Каюся, чимало з написано нижче реально до книги жодного стосунку немає. Це, радше, рефлексії над.
Словники мають багато спільного із часом. Із поняттям часу. У своїй сакральності та іманентності, постійній присутності у чомусь без власне проявлення присутності, вони лякають та викликають цікавість водночас. Аргустично зазирирають та дивляються навкруг (та навіть глибше. Їх (словникове) бачення зажди полі-. Тим вони цікаві. Але завжди є страх не встигнути за їх масштабністю, загубитися у примітках чи у непослідовності (або навпаки) читання.
Саме поняття лексикон натякає на спорадичність та нелінійність читання. Це книга-примара, фата-моргана, де потрібна стаття може з’явитися поперед очі тільки за власним бажанням. Це книга ін віво, бо, не визнаючи господаря, нехтуючи його розумінням сюжету, виводить сама на путі істині. Статті тут можна уподібнити до одного ока, що ним змушені користуватися аж три відьми. Словники та лексикони - завжди гра за внутрішніми правилами.
Знаки з минулого
На блаженній жовтизні сторінок, поряд із прекрасним запахом недавно віддрукованості, літери складаються в слова, лінії у картинки.
“Автор настільки заплутався у переходах між реальним та вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії та зрештою, й міста цієї книги” - мовиться на одній з перших сторінок.
Дуже слушне зауваження до публіки, що шукатиме прямих вказівок та лінійних вражень. Такого-собі бортового щоденника, чорної скрині. Далі - ще дещо з передмовлення: “Абетка є дуже зручною матрицею, або ж формою для створення по-суті, будь-яких значеннєвих структур. Вона, з одного боку є вільною від обов’язку, а з іншою, виструнчує значення, дисциплінує. Вона є формозмістом”. У іншому місці: “Ця книга мала бути енциклопедією”, далі: “автобіографія, що накладається на географію - як це назвати? Автогеографія? Автогеобіографія?... ця книжка - спосіб пережити їх (“гео” та “біо) як єдину і нерозривну цілісність”.
Прориваючись далі сторінками лексикону інтимного вмісту: написаний впродовж кількох років, він і читатися з легкістю може стільки ж часу. Деякі з есеїв друкувалися у “Дзеркалі тижня”. Саме за ними, перш за все шукала. У тих есеях виявлялося знайомим кожне слово та стилістична фігура. Знаки з минулого - ось чим є ці тексти (ну, принаймні, для мене).
Аве топос
Географія завжди дивним чином впливала на людську свідомість. До того часу, поки довели, що земля кругла, люди досить затишно мостилися на диску чи всередині яйця, чи на черепасі, хто де. Скрізь були землі, розсіяні та заселені тим копилом, який найбільше подобався та випливав із бажання самих людей. Географія тоді була підневільною людині та була її продовженням. Тепер же, вивчивши та прискіпливо доколупавшись, географія наклала своє тавро на розум. Тут немає місця вигаданостям та умовностям. Alas. Проте завжди залишається можливість викликати до життя приватну геогафію, продиктовану виключно внутрішнім поривам.
Географія Андруховича, видається мені, стоїть на китах стилістики. Постійні екзотичні екзегези екзерсистичного копилу в описах топосу стає принаймні для мене, сенсом подорожування сторінками. Можливий ще такий варіант: книгу можна розглядати як екзорцизм демонів популістичного тлумачення міст.
“Європа - це країна, де рибам живеться добре”, “Берлін видається мені щоденником” і так далі.
Простір, перепущений через себе, діє таким самим чином, як вода, перепущена молюском через себе, вона стає рушійною силою. Тому коротко “Лексикон” можна було б означити як: “Андрухович у...”, виклад вражень від тих перебувань ознаменована суб’єктивністю та егоцентричністю. У центрі лексикону стоїть постать автора. Її можна порівняти із Вавлонською веджею, або віссю світу, навколо якої закручується уся магія життя.
Або так: Андрухович як Улісс.
І на тому амінь,