Nostalgie
Мене навідує ностальгія щодня: вона так дивно приходить несподіваними образами
і віддзеркалюється із внутрішнього боку моїх очей. Найчастіше це хмельницький
Головпоштамт. Він розташований біля самого входу до залізничного вокзалу.
Мої вічні київські, кримські, одеські поїзди. Улюблені київські. Я повертаюсь у
свою затишну квартирку на Героїв Дніпра 15, де у мене мої лимони на шпалерах
на кухні чекають мого приїзду. І якщо я сама, я відчиню кватирку, зварю кави чи
чаю, запалю парламент сільвер блу, сяду на дерев'яну табуретку, підклавши під
зад подушечку, і насолоджуватимусь своєю самотністю, наївністю, невпинною
невинністю. І той Головпоштамт - це ознака того, що зовсім скоро я буду у своєму
світі з лимонними шпалерами, де мені найзатишніше. Й машина повертає за ріг до
привокзальної площі і я вже думками підпалюю мій сільвер блу.
Пізніше, коли в моєму б житті з'являється Марко, я ще більше очікую тієї миті
повернення до мого незрівнянного, божественного Києва. Бо там я обійматиму
кожну клітинку його тіла своєю, вкриватиму його поцілунками і зранку
лишатимемось у ліжку мало не вечора, сміючись, дуріючи так, ніби завтра ніколи
не настане. І заради бога давай хоч відсунемо ці темні штори, в кімнаті так темно, а
на вулиці так прекрасно.