Привіт!
Нарешті я це зробила. Нарешті. Я. Це. Зробила. У мене є блог. У. Мене... Так, годі. Опісля буду оговтуватись від масштабів скоєного.
Натомість хочу поділитись тихою радістю: мрії-таки збуваються. Якщо просто не забороняти їм цього. Доволі довгий час я проводила безсонні ночі за читанням чужих дописів, захоплюючись оригінальним стилем, сміливою подачею, а то й цікавою особистістю того чи іншого автора. Звісно, комусь я полум'яно заперечувала, з кимось одностайно погоджувалась, когось гнівно викривала...у думках. Які легко спурхували зі звивин, мов сполохані горобчики, і метушливою зграйкою зникали в шарах ноосфери. Себто я могла запросто зімпровізувати якусь дотепну сентенцію і на мить очманіти від усвідомлення своєї крутості, а наступна мить підступно стирала з мозку бодай згадку на...згадку на що? Ось бачите... Еех...
Тому вести записи у моєму випадку -- це не шукати шансу плюнути у вічність, а просто нагода спробувати те, за чим досі тільки підглядала у шпаринку. "А я зможу?" -- "Я не зможу!", "Не всі одразу змогли!" -- "А я - не всііі!!!"... Щоб припинити ці перегавкування між внутрішніми тарганами-мутантами, вирішила -- будь що буде! -- і шубовсь у крижану воду... Що ж, однією зрадою менше, однією перемогою більше. Актуально у контексті сучасності.
Коротко про себе: Аня (можна треба на ти), студент-філолог, мешкаю у містечку Ковель у центрі Волині, часто буваю у місті на Че у центрі Неньки (про нього ще піде мова), відгукуюсь на "Єнот", але без зайвої фамільярності (про це теж буде далі). Наче все.
Ага, ось ще. Про що писатиму? Цікаве питання. Утім, поки що -- просто писатиму. Мені надто подобається рідна мова, щоб не смакувати кожне її слово, наче бабусин пиріг з яблуками, щоб не занурюватись у її звучання, як у теплу ковдру взимку... Та що там казати: любов не потребує пояснень. Зрештою, українська -- це кльово!
Я люблю свій Ковель (у всякому разі, помітно сильніше, ніж ковельчан). Люблю, як старенькі зношені, але такі зручні капці... Хоча часом, не буду лукавити, хотілося б замість них мати конверси чи мертензи. Ну то таке.
Люблю все, що дає мені привід для роздумів. Якими, власне, і ділитимусь на цих цифрових сторінках з вами.
Коли тут назбирається доволі текстів, зварганю щось подібне на зручний рубрикатор з посиланнями. Ну, і світлини додаватиму, власного виробництва -- побачимо, що з того вийде. Поки (і щоб надалі) запал не вичерпався, писатиму більш-менш регулярно -- 3-4 рази на тиждень. Слідкуйте за оновленнями і коментуйте!
А на цім слові, дохрумкавши поцуплене з кухні яблучко, поки відкланяюсь -- Єнот бардзо втомився і хоче спати. Усім добра і миру!
Натомість хочу поділитись тихою радістю: мрії-таки збуваються. Якщо просто не забороняти їм цього. Доволі довгий час я проводила безсонні ночі за читанням чужих дописів, захоплюючись оригінальним стилем, сміливою подачею, а то й цікавою особистістю того чи іншого автора. Звісно, комусь я полум'яно заперечувала, з кимось одностайно погоджувалась, когось гнівно викривала...у думках. Які легко спурхували зі звивин, мов сполохані горобчики, і метушливою зграйкою зникали в шарах ноосфери. Себто я могла запросто зімпровізувати якусь дотепну сентенцію і на мить очманіти від усвідомлення своєї крутості, а наступна мить підступно стирала з мозку бодай згадку на...згадку на що? Ось бачите... Еех...
Тому вести записи у моєму випадку -- це не шукати шансу плюнути у вічність, а просто нагода спробувати те, за чим досі тільки підглядала у шпаринку. "А я зможу?" -- "Я не зможу!", "Не всі одразу змогли!" -- "А я - не всііі!!!"... Щоб припинити ці перегавкування між внутрішніми тарганами-мутантами, вирішила -- будь що буде! -- і шубовсь у крижану воду... Що ж, однією зрадою менше, однією перемогою більше. Актуально у контексті сучасності.
Коротко про себе: Аня (можна треба на ти), студент-філолог, мешкаю у містечку Ковель у центрі Волині, часто буваю у місті на Че у центрі Неньки (про нього ще піде мова), відгукуюсь на "Єнот", але без зайвої фамільярності (про це теж буде далі). Наче все.
Ага, ось ще. Про що писатиму? Цікаве питання. Утім, поки що -- просто писатиму. Мені надто подобається рідна мова, щоб не смакувати кожне її слово, наче бабусин пиріг з яблуками, щоб не занурюватись у її звучання, як у теплу ковдру взимку... Та що там казати: любов не потребує пояснень. Зрештою, українська -- це кльово!
Я люблю свій Ковель (у всякому разі, помітно сильніше, ніж ковельчан). Люблю, як старенькі зношені, але такі зручні капці... Хоча часом, не буду лукавити, хотілося б замість них мати конверси чи мертензи. Ну то таке.
Люблю все, що дає мені привід для роздумів. Якими, власне, і ділитимусь на цих цифрових сторінках з вами.
Коли тут назбирається доволі текстів, зварганю щось подібне на зручний рубрикатор з посиланнями. Ну, і світлини додаватиму, власного виробництва -- побачимо, що з того вийде. Поки (і щоб надалі) запал не вичерпався, писатиму більш-менш регулярно -- 3-4 рази на тиждень. Слідкуйте за оновленнями і коментуйте!
А на цім слові, дохрумкавши поцуплене з кухні яблучко, поки відкланяюсь -- Єнот бардзо втомився і хоче спати. Усім добра і миру!