May 19, 2014 00:05
Про існування татар я знала з дитинства - мамина подруга, Зоя, була татаркою. Вона кумедно плутала рід займенників і свого чоловіка називала "мая Пєтя", а свою єдину красуню дочку "мой Ларіса". Зоя обшивала всю околицю сукнями, блузками, спідницями і найбдільшою розвагою місцевих пльоткарок було обговорювати вбрання самої Зойки-татарки - вузькі спідиці, шпильки, у вухах до самих рамен золоті сережки, височенна "бабетта" чорного волосся. Вона годинами просиджувала у нас і розповідала батькам про "маю Пєтю". Якось я спитала у батька, як у нього вистачає терпіння вислуховувати усі ці бздури і тоді тато розповів, що "мая Пєтя", інженер-будівельник, під час свого відрядення до Казахстану підібрав напівпритомне, голодне дівчисько і щоб не виникло проблем, там же з тим дівчиськом і одружився. Так Зоя-Зульфія опинилась на Західній Україні. У мого тата була звичка називати всіх від мала до велика по-батькові і якось він спитав Зою, як її величати по-батькові, Зоя зашарілась і сказала, що не знає, і прізвища свого вона теж не пам"ятала, або боялась сказати.
Саме тоді тато чи не вперше згадав про війну: коли вся та масакра закінчилась, перед відправкою додому їхню роту вишикували і якийсь зальотний офіцер-вербувальник сказав - хто хоче на проживання до Криму, крок вперед. Вийшло два засранці без роду-племені....всі інші поїхали до своїх родин. Так що Зою тато слухав терпеливо і з великою повагою, очевидно бодай у такий спосіб, в особі цієї кумедної жінки, віддаючи шану і співчуття її народу.
Вже нікого з них немає. Царство їм Небесне і вічная пам"ять
пам"ять