Було колись...
ЗОФІЙЧИНА ПРАВДА
Мама Зофійки завжди фарбувала нігті в рожевий (то були наче райдужні настрої). А губи - в морквяний. Стару помаду треба було виколупувати сірником (шкода, що Зофійка цього не пам’ятає!).
Мама Зофійки...
Її живіт ще був плоским, і вона вирішила кудись податися. Байдуже куди, аби тільки за межі свого маленького містечка, де вона народилася (і народить Зофійку), де вона живе/житиме, де, зрештою, і поховає її Зофійка...
На вокзалі зір привабив поїзд з блакитними фіранками на віконцях. Вона поквапилася і встигла купити білет...
Влаштувалася.
Хотіла спостерігати як змінюється малюнок за вікном, але була така заморена, що і незчулася як заснула.
Мама Зофійки проспала всю дорогу. Її розтормошила повнувата жіночка, коли вже всі пасажири виходили. Від тієї жіночки пахло м’ятою і мама Зофійки згадала як в дитинстві збирала трави в лісі, саме в цю пору...
Мама Зофійки йшла за приємною жіночкою і згадувала дитинство. Потім зупинилася. Побачила маленьку зелену крамничку і вирішила завітати...
Другу годину мама Зофійки блукала вулицями незнайомого міста. І її нічого не бентежило. Для неї не існувало ні шаленого болю в ногах, ні голоду, ні переживань... Вона тримала ніжну шовкову кофтинку. Зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку (придбала на згадку про цю подорож).
І тоді мама Зофійки думала, що коли люди будуть говорити про неї, то обов’язково згадуватимуть, що вона завжди фарбувала нігті в рожевий, губи - в морквяний, і носила прегарну соковито-зелену, в дрібний білий горошок,
кофтинку...
Зофійка...
Зофійці буде двадцять, коли вона вирішить викинути старезний шифоньєр, коли витягатиме і перебиратиме з нього речі і, коли знайде зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку, вицвівшу, але ще ніжну на дотик (шкода, що Зофійка не пам’ятає маминих розповідей про неї: де вона її придбала і про що кофтинка їй нагадувала).
Зофійці буде двадцять, коли вона вдягне колись прегарну соковито-зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку і буде танцювати сальсу, коли зачепиться за дверцята старезного шифоньєра і відірве середній ґудзик від кофтинки (він набиреться сил у польоті і приземлиться аж за канапою).
І їй так само буде двадцять, коли її затоплять сусіди з четвертого поверху і сильний струмок винесе той ґудзик посеред кімнати, коли трьохрічна дитина подруги підніме той білий ґудзик з червоного килимка і проковтне, коли той маленький білий ґудзик потрапить до каналізації (і потім мандруватиме світом).
Зофійці буде тридцять два, коли вона наважиться викинути старезний шифоньєр... А коли буде сорок вісім - її будинок знесуть...
А той маленький білий смердючий ґудзик мандруватиме світом (як добре, що Зофійка цього не знатиме!).
Мама Зофійки завжди фарбувала нігті в рожевий (то були наче райдужні настрої). А губи - в морквяний. Стару помаду треба було виколупувати сірником (шкода, що Зофійка цього не пам’ятає!).
Мама Зофійки...
Її живіт ще був плоским, і вона вирішила кудись податися. Байдуже куди, аби тільки за межі свого маленького містечка, де вона народилася (і народить Зофійку), де вона живе/житиме, де, зрештою, і поховає її Зофійка...
На вокзалі зір привабив поїзд з блакитними фіранками на віконцях. Вона поквапилася і встигла купити білет...
Влаштувалася.
Хотіла спостерігати як змінюється малюнок за вікном, але була така заморена, що і незчулася як заснула.
Мама Зофійки проспала всю дорогу. Її розтормошила повнувата жіночка, коли вже всі пасажири виходили. Від тієї жіночки пахло м’ятою і мама Зофійки згадала як в дитинстві збирала трави в лісі, саме в цю пору...
Мама Зофійки йшла за приємною жіночкою і згадувала дитинство. Потім зупинилася. Побачила маленьку зелену крамничку і вирішила завітати...
Другу годину мама Зофійки блукала вулицями незнайомого міста. І її нічого не бентежило. Для неї не існувало ні шаленого болю в ногах, ні голоду, ні переживань... Вона тримала ніжну шовкову кофтинку. Зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку (придбала на згадку про цю подорож).
І тоді мама Зофійки думала, що коли люди будуть говорити про неї, то обов’язково згадуватимуть, що вона завжди фарбувала нігті в рожевий, губи - в морквяний, і носила прегарну соковито-зелену, в дрібний білий горошок,
кофтинку...
Зофійка...
Зофійці буде двадцять, коли вона вирішить викинути старезний шифоньєр, коли витягатиме і перебиратиме з нього речі і, коли знайде зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку, вицвівшу, але ще ніжну на дотик (шкода, що Зофійка не пам’ятає маминих розповідей про неї: де вона її придбала і про що кофтинка їй нагадувала).
Зофійці буде двадцять, коли вона вдягне колись прегарну соковито-зелену, в дрібний білий горошок, кофтинку і буде танцювати сальсу, коли зачепиться за дверцята старезного шифоньєра і відірве середній ґудзик від кофтинки (він набиреться сил у польоті і приземлиться аж за канапою).
І їй так само буде двадцять, коли її затоплять сусіди з четвертого поверху і сильний струмок винесе той ґудзик посеред кімнати, коли трьохрічна дитина подруги підніме той білий ґудзик з червоного килимка і проковтне, коли той маленький білий ґудзик потрапить до каналізації (і потім мандруватиме світом).
Зофійці буде тридцять два, коли вона наважиться викинути старезний шифоньєр... А коли буде сорок вісім - її будинок знесуть...
А той маленький білий смердючий ґудзик мандруватиме світом (як добре, що Зофійка цього не знатиме!).