Моя казка....
Однієї ночі моє серце шалено почало битися.... З такою величезною силою, шо я було подумала: вирветься з грудей...! Я ніколи не забуду тієї миті... Я закохалася... Мене взяли за руку і ввели в новий світ, створений тільки для нас... Мене навчили бути щасливою.... І я була такою! Мені здавалось, шо це триватиме завжди...
Але.... Почалися проблеми.... Зовнішні фактори... Моя слабість... Його впертість... Моя впертість... Його слабість.... Усе те було якимось таким дивним і незрозумілим... Адже у нашій казці такі речі були просто неприйнятними... Ми ж так кохали!
Почалось мовчання.... Страждання.. Сльози.... Біль.... Тоді появилася надія... І знову те саме... Серця були так близько, а у нас все руйнувалось..... Хоча.. Ми продовжували любити...
Проходив час.... Я вирішила для себе, шо маю забути його... Почала виховувати в собі байдужість... Забетоновувати серце, одягати на нього залізні шати.... Коли ми бачились..... В очах читалась любов... Але ми не могли бути разом.... А я все бетонувала... І шо трапилось? Одного дня я зрозуміла, шо моє серце так далеко! воно за кілометри від життя! просто отак стало залізобетонним....
Сльози і крик душі... Спогади... Минуле.... Казка.... Заради того, шо відчувала колись.... Я кричала мовчки.... і плакала зовсім тихо.... Але то виявилась незбагненна сила.... Залізо почало тріскати, бетон обсипався... І тут... У сутінках передвечір"я.... Я побачила, шо моє серце зовсім голе.... Зовсім чисте.... А любов... Любов до Нього... Згадка про казку.... Все це залишилось.... Страждання зовсім не припинилися... Я сумую певно ще більше... Але... Але я люблю! Сказати про це не можу... Залишається чекати? можливо.... Але якшо я подумаю шо може бути в кінці мого чекання.... я готова прочекати до останнього дня мого життя.... І тільки аби за мить до прощання із цим світом Він міг тримати мою руку...і дивитись в очі... А я відчувати його любов...
Але.... Почалися проблеми.... Зовнішні фактори... Моя слабість... Його впертість... Моя впертість... Його слабість.... Усе те було якимось таким дивним і незрозумілим... Адже у нашій казці такі речі були просто неприйнятними... Ми ж так кохали!
Почалось мовчання.... Страждання.. Сльози.... Біль.... Тоді появилася надія... І знову те саме... Серця були так близько, а у нас все руйнувалось..... Хоча.. Ми продовжували любити...
Проходив час.... Я вирішила для себе, шо маю забути його... Почала виховувати в собі байдужість... Забетоновувати серце, одягати на нього залізні шати.... Коли ми бачились..... В очах читалась любов... Але ми не могли бути разом.... А я все бетонувала... І шо трапилось? Одного дня я зрозуміла, шо моє серце так далеко! воно за кілометри від життя! просто отак стало залізобетонним....
Сльози і крик душі... Спогади... Минуле.... Казка.... Заради того, шо відчувала колись.... Я кричала мовчки.... і плакала зовсім тихо.... Але то виявилась незбагненна сила.... Залізо почало тріскати, бетон обсипався... І тут... У сутінках передвечір"я.... Я побачила, шо моє серце зовсім голе.... Зовсім чисте.... А любов... Любов до Нього... Згадка про казку.... Все це залишилось.... Страждання зовсім не припинилися... Я сумую певно ще більше... Але... Але я люблю! Сказати про це не можу... Залишається чекати? можливо.... Але якшо я подумаю шо може бути в кінці мого чекання.... я готова прочекати до останнього дня мого життя.... І тільки аби за мить до прощання із цим світом Він міг тримати мою руку...і дивитись в очі... А я відчувати його любов...