Я - мураха....
Ніяк не можу змиритися, що наші сусіди, які завжди нас підтримували мають от таке мудацтво на своїх митницях. І головне - з власного досвіду знаю що мудацтво, теж стикалася з хамами-ідіотами, але вже в такій ситуації залишатись мудаком - це просто в голову не вкладається...
Originally posted by xtosjko at Я - мураха....
Я - мураха. Така собі звичайнісінька мураха, яка щось несе. Сьогодні я несу капелюшок. Який дали, такий і несу. Вибирати фасон чи колір не доводиться. Всі капелюшки одного зеленого-захисного кольору. Всі - одного фасону. У всіх одне призначення - врятувати чиєсь життя.
Таких мурах, як я, сьогодні зо дві сотні. Вчора було сто, позавчора - півтораста. Хоча, в основному, щодня приходять ті самі мурахи. Ми знаємося вже з обличчя і вітаємо одне одного. Той, хто приходить вперше, страшенно хвилюється.
А ми вже знаємо, що нам треба зайти в автобус, доїхати до кордону з пішим переходом, перейти кордон туди, отримати свій капелюшок, повернутися з ним на пп...
І ось з цього моменту починається найцікавіше. Всі знають, хто ми, всі знають, що ми везем і для чого. Звісно, в репортажах завтра всі покажуть і напишуть, які ми молодці, і як нас всі підтримують.
Підтримують? Де би не так!
Підтримують українські прикордонники і митники. Як тільки стає відомо, що ми прибули, вони викликають підкріплення і працівники на кордоні якогомога скорше проводять процедури та пропускають нас.
А ось "союзники"... Для них не залишається пристойних слів. "Чекайте!", - це до нас. Спочатку вони пропустять своїх співвітчизників, які є "членами євросоюзу", потім - "човників", які несуть контрабанду. А ми чекаємо. Один паспорт перевіряють до 20 хвилин. Полистає неспішно, просканує раз, другий, вийде з будки, пройдеться. Знов просканує. Ми - чекаємо. Ми ж не під кулями стоїмо, нам нічого не загрожує.
Після першого дня поїздки дехто мене намагався переконати, що то нам просто не пощастило зі зміною. Після третього, коли вже "союзні" прикордонники прямо в очі кажуть: "Дякуйте, що три години стоїте, а не пять", - ми вже розуміємо, що то не випадковість.
Не пропустити чи відібрати капелюшок вони не мають права. А ось таким чином виказати свою зневагу - таки виказують.
А ми стоїмо. У нас - своя зброя. Пісня. "Ой у лузі червона калина", "Лєнта за лєнтою", "... ла-ла-ла-ла". Причому першу фразу з популярного хіта ми не вимовляємо. Ніде у правилах перетину кордону не вказано, що ми не маємо права співати. Ми - співаємо.
Першого дня прикордонник зривається і кричить: "Замовкніть!". Його заспокоюють його ж співробітники. Останнього дня, мабуть зрозуміли, що ми дуже співоча нація, дякують і починають швидше працювати. Звісно, вони кажуть, щоби спекатися нас, а ми ж розуміємо, що пісня нам жити і працювати допомагає :)
То ж ми прийдемо і поспіваємо ще. Адже скоро мають в супермаркеті нові камізельки "викинути". Ажіотаж буде ще більший, ніж за капелюшками.
Та ні. чесно, ми ті капелюшки і камізельки в супермаркеті купуємо, для власних потреб. Сказало ж то Хуйло, що амуніцію і зброю можна купити в будь якому магазині. Ми поїхали в переконалися - можна. Ось вам фото на підтвердження.
Шкода тільки, що дають тільки по одній штуці в руки.
Отож я - мураха. Звісно, я можу не тратити свій час (а це десь майже 8-9 годин) на те, щоб перенести капелюшка. Але мої години - це чиєсь життя. Я не знаю імя того, хто потім носитиме цей капелюшок. Як і він не знатиме мого. Хоча, ні. Цього разу - знатиме. Цього разу ми написали листи і вклали їх в капелюшки. Кілька добрих слів подяки тому хлопцеві, який добровільно вдяг цей капелюшок. І підпис - імя. Оля, Віталік, Уляна....
Та яка різниця, як звати сьогоднішнього мураху. Головне, щоби ти жив, солдате...
Originally posted by xtosjko at Я - мураха....
Я - мураха. Така собі звичайнісінька мураха, яка щось несе. Сьогодні я несу капелюшок. Який дали, такий і несу. Вибирати фасон чи колір не доводиться. Всі капелюшки одного зеленого-захисного кольору. Всі - одного фасону. У всіх одне призначення - врятувати чиєсь життя.
Таких мурах, як я, сьогодні зо дві сотні. Вчора було сто, позавчора - півтораста. Хоча, в основному, щодня приходять ті самі мурахи. Ми знаємося вже з обличчя і вітаємо одне одного. Той, хто приходить вперше, страшенно хвилюється.
А ми вже знаємо, що нам треба зайти в автобус, доїхати до кордону з пішим переходом, перейти кордон туди, отримати свій капелюшок, повернутися з ним на пп...
І ось з цього моменту починається найцікавіше. Всі знають, хто ми, всі знають, що ми везем і для чого. Звісно, в репортажах завтра всі покажуть і напишуть, які ми молодці, і як нас всі підтримують.
Підтримують? Де би не так!
Підтримують українські прикордонники і митники. Як тільки стає відомо, що ми прибули, вони викликають підкріплення і працівники на кордоні якогомога скорше проводять процедури та пропускають нас.
А ось "союзники"... Для них не залишається пристойних слів. "Чекайте!", - це до нас. Спочатку вони пропустять своїх співвітчизників, які є "членами євросоюзу", потім - "човників", які несуть контрабанду. А ми чекаємо. Один паспорт перевіряють до 20 хвилин. Полистає неспішно, просканує раз, другий, вийде з будки, пройдеться. Знов просканує. Ми - чекаємо. Ми ж не під кулями стоїмо, нам нічого не загрожує.
Після першого дня поїздки дехто мене намагався переконати, що то нам просто не пощастило зі зміною. Після третього, коли вже "союзні" прикордонники прямо в очі кажуть: "Дякуйте, що три години стоїте, а не пять", - ми вже розуміємо, що то не випадковість.
Не пропустити чи відібрати капелюшок вони не мають права. А ось таким чином виказати свою зневагу - таки виказують.
А ми стоїмо. У нас - своя зброя. Пісня. "Ой у лузі червона калина", "Лєнта за лєнтою", "... ла-ла-ла-ла". Причому першу фразу з популярного хіта ми не вимовляємо. Ніде у правилах перетину кордону не вказано, що ми не маємо права співати. Ми - співаємо.
Першого дня прикордонник зривається і кричить: "Замовкніть!". Його заспокоюють його ж співробітники. Останнього дня, мабуть зрозуміли, що ми дуже співоча нація, дякують і починають швидше працювати. Звісно, вони кажуть, щоби спекатися нас, а ми ж розуміємо, що пісня нам жити і працювати допомагає :)
То ж ми прийдемо і поспіваємо ще. Адже скоро мають в супермаркеті нові камізельки "викинути". Ажіотаж буде ще більший, ніж за капелюшками.
Та ні. чесно, ми ті капелюшки і камізельки в супермаркеті купуємо, для власних потреб. Сказало ж то Хуйло, що амуніцію і зброю можна купити в будь якому магазині. Ми поїхали в переконалися - можна. Ось вам фото на підтвердження.
Шкода тільки, що дають тільки по одній штуці в руки.
Отож я - мураха. Звісно, я можу не тратити свій час (а це десь майже 8-9 годин) на те, щоб перенести капелюшка. Але мої години - це чиєсь життя. Я не знаю імя того, хто потім носитиме цей капелюшок. Як і він не знатиме мого. Хоча, ні. Цього разу - знатиме. Цього разу ми написали листи і вклали їх в капелюшки. Кілька добрих слів подяки тому хлопцеві, який добровільно вдяг цей капелюшок. І підпис - імя. Оля, Віталік, Уляна....
Та яка різниця, як звати сьогоднішнього мураху. Головне, щоби ти жив, солдате...