Острів
Для дитини міста стати островитянином напевне нелегко. А може навіть і неможливо. Люди, що виросли серед гулу машин за вікном, серед натовпу людей на вулиці і краєвидом, де багатоповерхові будинки туляться один до одного усвідомити, відчути і зацінити простір в повній мірі може бути непосильним завданням. Бо простір це не лише свобода, це також самотність. Згадались слова з пісні «лише слабкі не є самотніми». Але повернемось все-таки до основного - до острова.
В нашій «відпустці» в стилі «як би погірше перезимувати літо» ми таки заїхали на один з Гібридських островів Шотландії - острів Айле, відомий як «Королева Гібридів».Незважаючи на досить значну як для острова площу в 620 кв кілометрів на ньому проживає лише біля 3 тис чоловік. Основними заняттями цих людей є фермерство, землеробство, туризм і головне - виробництво віскі. Айле напевне найкраща точка для любителів цього напою, адже тут розташовані 4 «монстри» - віскарні, що виробляють одні з найкращих в світі віскі, а також на додачу ще кілька менш популярних (але зовсім не гірших) віскарень. Тобто при бажанні (а воно гарантую буде враховуючи цю острівну погоду) можна влаштувати собі тур по віскарнях з дегустаціями.
Інша атракція острову - «спостерігання з пташками» - дуже популярне серед пенсіонерів заняття. Айле є привабливим місцем для рідкісних видів пернатих, тому і туристів з потужними біноклями на штативах і розкладними стільцями під пахою теж багато.
Ну а тепер власний досвід.
Це острів, тому логічно, що туди можна дістатися або по небу або по морю. По морю паромом дешевше. Двоє людей + авто в дві сторони - і 86 фунтів як не бувало! (це я так намагаюсь сказати, що це досить таки недешево). Паром вразив своєю новизною, чистотою, розмахом, простором. Не до порівняння з паромом на Францію...
Ну і перше враження-шок про острів: паром прибув в Порт Аскайг, ми виїхали з човна і за 2 секунди виїхали з самого порту! Як виявилось порт - це пристань і три хатки біля неї. Все. І оце вони називають містом... Дальше враження і шок ще більше посилився. Ми заїхали в наступне містечко Бріджент ... і вмомент проскочили його! Кілька будиночків, готель і локальний маленький магазин. Все. Моя думка була - якщо тут така цивілізація - як же тут люди виживають?
Добрались ми до столиці острова. Тут вже було кілька вулиць, туристична інформація, кілька магазинів - життя! Столиця виявилась загалом малесеньким містечком, зате тут по основній вулиці линув характерний запах - з віскарні звичайно. На березі затоки стоїть віскарня Боумо (Bowmore), що дала і назву місту. Мапу острова, яку можна було взяти безкоштовно, виготовили в дуже суперовому стилі - у вигляді малюнка з позначеними цікавинками. Згідно цієї мапи ми собі і обмалювали план нашого подальшого пересування. Обожнюю такий стиль.
Місто містом, але основний інтерес для мене тут становили затоки - скелясті, кам»яні, піщані, на фото в інтернеті вони виглядали просто фантастично. І ми гайнули їх досліджувати.
За ці кілька днів, що ми провели тут, ніяк не могли зрозуміти настрою погоди. Вона бавилась з нами, мінялась щокілька хвилин, мінялась кардинально в залежності від того, в якій частині острова ми були. Вразило також саме небо. Воно тут дивне. Завдяки вітрам з океану зі сторони Ірландії і з «суші» Шотландії тут хмари в небі «розкладаються по поличках» - чітко розділені різні рівні, і на кожному з них свої хмари - внизу пухнасті білі, вище - вугільно-чорні, ще вище - брудно-сірі, і пливуть вони з різною швидкістю (а іноді навіть здається що і в різні сторони); а між цією всією кашею іноді проглядає яскраво блакитне небо.
Айле - це місце, ще небо зустрічається з землею, де воно вдень грається з морем надсилаючи йому сонячних зайчиків (величезні «тріщини» в хмарах) а ввечері вкриває його білою периною хмар. Це місце, де дві стихії - земля і вода - ведуть свою вічну війну, і саме тут можна відчути наскільи ця війна жорстока: метрові хвилі зеленої стіни одна за одною шалено несуться на чорні скелі і білою піною розбиваються об них, море закидає піском берег хвиля за хвилею. А земля в свою чергу підставляє свої гострі скелясті боки до хвиль щоб розбити їх і пророщує на викинутому з моря піску траву, створюючи горби зелених дюн, на яких потім пасуться вівці.
Тут можна відчути неймовірну концентрацію простору, свободи і самотності одночасно. Природа тут дає шанс відчути її силу і настрій, при цьому з»являється оце дивне враження, що ти всесильний і безсилий одночасно. Острівна погода задає темп життя і твій настрій і стан душі. Минуло кілька днів, поки ми більш-менш зрозуміли що тут відбувається, а може це нам лише так здалося.
Перші дні було дивно, що навіть коли було видно сині проблиски неба серед хмар - прямого сонячного світла не було - з океану дув такий сильний вітер, що з моря на берег він видував мікрокраплинки води і створював свого роду хмару просто на березі. Освітлення при цьому створюється просто ідеальне для фотографування - м»яке розсіяне природнє світло. Проте витягати камеру в такому освітленні (в свого роду солоній хмарі) було б трохи нерозумно. Зате гуляти в такій хмарі, вдихати повітря з солоною водою вперемішку було цікаво і незвично, одяг при цьому постійно був вологий. Вітер тут дуже сильний, і як наслідок - дощ часто падає майже горизонтально до поверхні. Ідея парасольки - беззмістовна.
А коли в останній день таки розвиднілося, небо трохи очистилось і море стало синім - острів ніби повністю поміняв обличчя - все заграло яскравими кольорами, так ніби ми опинились взагалі на іншій планеті.
Окрім насолоди природою ми ще торкнулись такого важливого фактору життя острову як віскарні - пішли на екскурсію на дистилярню Лаґавулін (Lagavulin). Це - маленьке село, що в перекладі з шотландської гельської мови означає «низина де є млин». Тільки замість млина там зараз віскарня, що робить моє улюблене віскі.
Думаю загальна ідея виготовлення віскі всім відома:
Ячмінь пророщують і висушують. Після цього його замочують і воно починає процес бродіння, а дальше вже його двічі переганяють і розливають в бочки для настоювання і витримують 10 чи 12 чи 16 чи більше років.
Острів Айле специфічний тим, що грунт тут торф»яний, і пророщений ячмінь тут просушують спалюючи торф, а зерно при такому процесі отримує свою добру порцію диму. Відповідно віскі, зроблене тут має свою особливість - димність. Якщо ж використовувати правильні терміни, то дим, від спаленого торфу містить фенол, і цей фенол вбирається зерном під-час просушування. Коли віскарня готує солод, то рівень фенолу заміряється, називають цей коефіцієнт PPM - Phenol Parts per Million. Кожна дистилярня має свій визначений коефіцієнт «димності» РРМ і чітко його притримується. В Лаґавулін це близько 35-40, для порівняння - відомий Ардбег (доречі виробляється в сусідньому селі) гордиться своїм коефіцієнтом 55 - вони дуже відомі своїми димними відтінками, а ще є унікальне віскі Octomore з віскарні Bruichladdich (теж з острову Айле), там димність аж зашкалює - 169 РРМ! Жаль не спробували цього разу...
З початку заснування (1816) на Лаґавулін віскарні був організований весь процес виготовлення віскі - від початку і до кінця. Тут пророщували і сушили ячмінь, ще досі збереглись старі печі, в яких палили торф, а на стінах давні фото початку 20 ст де робочі стоять по щиколотки в ячмені і перевертають його під-час просушки. Проте зараз жодна з віскарень на острові цього не робить сама, вони замовляють вже пророщне-просушене-продимлене зерно (солод тобто) локально - в Порті Елен колись теж була дистилярня, але зараз вона продукує лише солод.
Важливою є також вода, на якій готують напій. На острові є кілька озер, з яких віскарні беруть воду, і озера Лаґавуліну специфічні, вода там має йодисту основу, відповідно і смак віскі специфічний. Про нього кажуть «або ви його обожнюєте або ненавидите».
Сама віскарня досить мала, процес виготовлення віскі автоматизований, зараз на ній працює лише 8 людей, включаючи тих, що обслуговують касу (продають сувеніри і саме віскі) та гідів екскурсій. Проте це не заважає їм щороку виготовляти біля 2 млн літрів віскі! І призупиняють вони процес лише увага - при низькому рівні води в озерах! От цього я вже ніяк не можу собі уявити - на острові, до якого можна твердо застосувати англійську приказку «ви завжди можете покластися на погоду, якщо ви очікуєте дощ» - дощ тут йде майже весь час, грунт (торф тобто) постійно мокрий, як же може бути брак води???
Що кинулось у вічі - люди, що там працюють всі з мішками під очима, а працівники, що слідкують за самим процесом дистилювання взагалі імхо живуть в стані «трансу». І не дивно - запах в кожному приміщенні віскарні дуже стійкий, якщо подихати таких проспиртованим повітрям 8 робочих годин то і алкоголю не потрібно пити - стан сп»яніння буде перманентним.
Що ще привернуло увагу в житті місцевих жителів в порівнянні з наприклад життям в центральній Англії - на острові всі всіх знають і з усіма вітаються, навіть з туристами. Більше того, під-час руху на дорогах водії автівок/мотоциклів/велосипедистів теж вітаються один з одним! Я при цьому завжди згадувала село, в якому вже живу більше 4-ох років, і не знаю своїх сусідів... І ще запам»ятались там дороги. Вузькі, односмужні з місцями для розминання з зустрічним авто, а найбільший пришпил - це пряма-пряма дорога і жахливо «погнута»! Тут же торфяні грунти, відповідно як би вони не трамбували землю під асфальтом - вона дуже швидко просідає, от і виходить пряма дорога з постійними хвильками, їздити на такій комфортно хіба що в високому джипі!
Протягом цих днів я пробувала уявити собі своє життя на цьому острові. Для мене, як дитини міста напевне це було б неможливим, я б дуже сумувала за більш насиченим ритмом, подіями, новими людьми етс. Але пожити там хоча б місяць було б дуже непогано.
Ну і ще кілька фото звідти.
Тут досить багато історичних руїн, дуже специфічних - залишки каплиць і кельтських хрестів:
Трохи люди займаються фермерством, навіть натрапили на ферму по вирощуванню лам, але звичайно ж найчастіше це корови або вівці:
Ну і звичайно ж вражало щодня, щогодини і щохвилини море, намагались трошки ловити його, коли вітер не влаштовував нам «солоний душ на пляжі»:
І для масштабу - фото з людиною на цих «камінчиках»:
Наостанок - маяк в Порту Еллен, що нам так полюбився:
В нашій «відпустці» в стилі «як би погірше перезимувати літо» ми таки заїхали на один з Гібридських островів Шотландії - острів Айле, відомий як «Королева Гібридів».Незважаючи на досить значну як для острова площу в 620 кв кілометрів на ньому проживає лише біля 3 тис чоловік. Основними заняттями цих людей є фермерство, землеробство, туризм і головне - виробництво віскі. Айле напевне найкраща точка для любителів цього напою, адже тут розташовані 4 «монстри» - віскарні, що виробляють одні з найкращих в світі віскі, а також на додачу ще кілька менш популярних (але зовсім не гірших) віскарень. Тобто при бажанні (а воно гарантую буде враховуючи цю острівну погоду) можна влаштувати собі тур по віскарнях з дегустаціями.
Інша атракція острову - «спостерігання з пташками» - дуже популярне серед пенсіонерів заняття. Айле є привабливим місцем для рідкісних видів пернатих, тому і туристів з потужними біноклями на штативах і розкладними стільцями під пахою теж багато.
Ну а тепер власний досвід.
Це острів, тому логічно, що туди можна дістатися або по небу або по морю. По морю паромом дешевше. Двоє людей + авто в дві сторони - і 86 фунтів як не бувало! (це я так намагаюсь сказати, що це досить таки недешево). Паром вразив своєю новизною, чистотою, розмахом, простором. Не до порівняння з паромом на Францію...
Ну і перше враження-шок про острів: паром прибув в Порт Аскайг, ми виїхали з човна і за 2 секунди виїхали з самого порту! Як виявилось порт - це пристань і три хатки біля неї. Все. І оце вони називають містом... Дальше враження і шок ще більше посилився. Ми заїхали в наступне містечко Бріджент ... і вмомент проскочили його! Кілька будиночків, готель і локальний маленький магазин. Все. Моя думка була - якщо тут така цивілізація - як же тут люди виживають?
Добрались ми до столиці острова. Тут вже було кілька вулиць, туристична інформація, кілька магазинів - життя! Столиця виявилась загалом малесеньким містечком, зате тут по основній вулиці линув характерний запах - з віскарні звичайно. На березі затоки стоїть віскарня Боумо (Bowmore), що дала і назву місту. Мапу острова, яку можна було взяти безкоштовно, виготовили в дуже суперовому стилі - у вигляді малюнка з позначеними цікавинками. Згідно цієї мапи ми собі і обмалювали план нашого подальшого пересування. Обожнюю такий стиль.
Місто містом, але основний інтерес для мене тут становили затоки - скелясті, кам»яні, піщані, на фото в інтернеті вони виглядали просто фантастично. І ми гайнули їх досліджувати.
За ці кілька днів, що ми провели тут, ніяк не могли зрозуміти настрою погоди. Вона бавилась з нами, мінялась щокілька хвилин, мінялась кардинально в залежності від того, в якій частині острова ми були. Вразило також саме небо. Воно тут дивне. Завдяки вітрам з океану зі сторони Ірландії і з «суші» Шотландії тут хмари в небі «розкладаються по поличках» - чітко розділені різні рівні, і на кожному з них свої хмари - внизу пухнасті білі, вище - вугільно-чорні, ще вище - брудно-сірі, і пливуть вони з різною швидкістю (а іноді навіть здається що і в різні сторони); а між цією всією кашею іноді проглядає яскраво блакитне небо.
Айле - це місце, ще небо зустрічається з землею, де воно вдень грається з морем надсилаючи йому сонячних зайчиків (величезні «тріщини» в хмарах) а ввечері вкриває його білою периною хмар. Це місце, де дві стихії - земля і вода - ведуть свою вічну війну, і саме тут можна відчути наскільи ця війна жорстока: метрові хвилі зеленої стіни одна за одною шалено несуться на чорні скелі і білою піною розбиваються об них, море закидає піском берег хвиля за хвилею. А земля в свою чергу підставляє свої гострі скелясті боки до хвиль щоб розбити їх і пророщує на викинутому з моря піску траву, створюючи горби зелених дюн, на яких потім пасуться вівці.
Тут можна відчути неймовірну концентрацію простору, свободи і самотності одночасно. Природа тут дає шанс відчути її силу і настрій, при цьому з»являється оце дивне враження, що ти всесильний і безсилий одночасно. Острівна погода задає темп життя і твій настрій і стан душі. Минуло кілька днів, поки ми більш-менш зрозуміли що тут відбувається, а може це нам лише так здалося.
Перші дні було дивно, що навіть коли було видно сині проблиски неба серед хмар - прямого сонячного світла не було - з океану дув такий сильний вітер, що з моря на берег він видував мікрокраплинки води і створював свого роду хмару просто на березі. Освітлення при цьому створюється просто ідеальне для фотографування - м»яке розсіяне природнє світло. Проте витягати камеру в такому освітленні (в свого роду солоній хмарі) було б трохи нерозумно. Зате гуляти в такій хмарі, вдихати повітря з солоною водою вперемішку було цікаво і незвично, одяг при цьому постійно був вологий. Вітер тут дуже сильний, і як наслідок - дощ часто падає майже горизонтально до поверхні. Ідея парасольки - беззмістовна.
А коли в останній день таки розвиднілося, небо трохи очистилось і море стало синім - острів ніби повністю поміняв обличчя - все заграло яскравими кольорами, так ніби ми опинились взагалі на іншій планеті.
Окрім насолоди природою ми ще торкнулись такого важливого фактору життя острову як віскарні - пішли на екскурсію на дистилярню Лаґавулін (Lagavulin). Це - маленьке село, що в перекладі з шотландської гельської мови означає «низина де є млин». Тільки замість млина там зараз віскарня, що робить моє улюблене віскі.
Думаю загальна ідея виготовлення віскі всім відома:
Ячмінь пророщують і висушують. Після цього його замочують і воно починає процес бродіння, а дальше вже його двічі переганяють і розливають в бочки для настоювання і витримують 10 чи 12 чи 16 чи більше років.
Острів Айле специфічний тим, що грунт тут торф»яний, і пророщений ячмінь тут просушують спалюючи торф, а зерно при такому процесі отримує свою добру порцію диму. Відповідно віскі, зроблене тут має свою особливість - димність. Якщо ж використовувати правильні терміни, то дим, від спаленого торфу містить фенол, і цей фенол вбирається зерном під-час просушування. Коли віскарня готує солод, то рівень фенолу заміряється, називають цей коефіцієнт PPM - Phenol Parts per Million. Кожна дистилярня має свій визначений коефіцієнт «димності» РРМ і чітко його притримується. В Лаґавулін це близько 35-40, для порівняння - відомий Ардбег (доречі виробляється в сусідньому селі) гордиться своїм коефіцієнтом 55 - вони дуже відомі своїми димними відтінками, а ще є унікальне віскі Octomore з віскарні Bruichladdich (теж з острову Айле), там димність аж зашкалює - 169 РРМ! Жаль не спробували цього разу...
З початку заснування (1816) на Лаґавулін віскарні був організований весь процес виготовлення віскі - від початку і до кінця. Тут пророщували і сушили ячмінь, ще досі збереглись старі печі, в яких палили торф, а на стінах давні фото початку 20 ст де робочі стоять по щиколотки в ячмені і перевертають його під-час просушки. Проте зараз жодна з віскарень на острові цього не робить сама, вони замовляють вже пророщне-просушене-продимлене зерно (солод тобто) локально - в Порті Елен колись теж була дистилярня, але зараз вона продукує лише солод.
Важливою є також вода, на якій готують напій. На острові є кілька озер, з яких віскарні беруть воду, і озера Лаґавуліну специфічні, вода там має йодисту основу, відповідно і смак віскі специфічний. Про нього кажуть «або ви його обожнюєте або ненавидите».
Сама віскарня досить мала, процес виготовлення віскі автоматизований, зараз на ній працює лише 8 людей, включаючи тих, що обслуговують касу (продають сувеніри і саме віскі) та гідів екскурсій. Проте це не заважає їм щороку виготовляти біля 2 млн літрів віскі! І призупиняють вони процес лише увага - при низькому рівні води в озерах! От цього я вже ніяк не можу собі уявити - на острові, до якого можна твердо застосувати англійську приказку «ви завжди можете покластися на погоду, якщо ви очікуєте дощ» - дощ тут йде майже весь час, грунт (торф тобто) постійно мокрий, як же може бути брак води???
Що кинулось у вічі - люди, що там працюють всі з мішками під очима, а працівники, що слідкують за самим процесом дистилювання взагалі імхо живуть в стані «трансу». І не дивно - запах в кожному приміщенні віскарні дуже стійкий, якщо подихати таких проспиртованим повітрям 8 робочих годин то і алкоголю не потрібно пити - стан сп»яніння буде перманентним.
Що ще привернуло увагу в житті місцевих жителів в порівнянні з наприклад життям в центральній Англії - на острові всі всіх знають і з усіма вітаються, навіть з туристами. Більше того, під-час руху на дорогах водії автівок/мотоциклів/велосипедистів теж вітаються один з одним! Я при цьому завжди згадувала село, в якому вже живу більше 4-ох років, і не знаю своїх сусідів... І ще запам»ятались там дороги. Вузькі, односмужні з місцями для розминання з зустрічним авто, а найбільший пришпил - це пряма-пряма дорога і жахливо «погнута»! Тут же торфяні грунти, відповідно як би вони не трамбували землю під асфальтом - вона дуже швидко просідає, от і виходить пряма дорога з постійними хвильками, їздити на такій комфортно хіба що в високому джипі!
Протягом цих днів я пробувала уявити собі своє життя на цьому острові. Для мене, як дитини міста напевне це було б неможливим, я б дуже сумувала за більш насиченим ритмом, подіями, новими людьми етс. Але пожити там хоча б місяць було б дуже непогано.
Ну і ще кілька фото звідти.
Тут досить багато історичних руїн, дуже специфічних - залишки каплиць і кельтських хрестів:
Трохи люди займаються фермерством, навіть натрапили на ферму по вирощуванню лам, але звичайно ж найчастіше це корови або вівці:
Ну і звичайно ж вражало щодня, щогодини і щохвилини море, намагались трошки ловити його, коли вітер не влаштовував нам «солоний душ на пляжі»:
І для масштабу - фото з людиною на цих «камінчиках»:
Наостанок - маяк в Порту Еллен, що нам так полюбився: