Читання під гарячку

[andrua]

Я був захворів на днях і мусів лишень сидіти самотою і читати. Сталося так, що випало мені прочитати цілком випадково програмову "Людину і зброю" Гончара і "Чого не гоїть огонь" Самчука. Обидві вони були завершені наприкінці п'ятидесятих, хоч писалися починаючи від кінця війни. Два різних погляди на війну, на УПА, на наці. Гончар непоганий письменник. За інших умов з нього вийшов би чудовий новеліст, рівня Коцюбинського, але, на жаль, не склалося. Ідейний його твір, хоч і без сталінщини, як перша редакція "Прапороносців"(хто читав: в європейських містах, які "визволяла" радармія їх супроводжували літери ЛС, а не Л, як у другій редакції. Вгадайте, що то значить), дуже слабкий, у нього не вийшли батальні сцени, не вийшли причини, які змушують студентів іти на війну добровольцями (а один з головних зладєєв Михайло Шпета навпаки дуже переконливо говорить, мовляв, якшо не кажуть воювати, значить маємо вчитися. В тій же країні все під команду робилося). Зате любовні лінії, що так раптово переривалися насправді жахають. Одним словом, зброї у романі немає,одна людина. Та й та непереконлива.
Інша справа Самчук... Тут і говорити немає що. Цей твір з розряду must read. Звичайно, глибоких роздумів про війну, як у Толстого тут нема, але є одне: війна як вона була для українців Рівненщини. З погляду Самчука... І не тільки. Особливо читалося воно ще й тому, що то батьківщина мого батька. І був там кілька разів, але все одно все настільки рідне!