Ціна світанку
Над нами, синего неба стяг.
Нет страха, в блеске холодных глаз.
(з пісні гурту "Ария")
Передмова.
Даний фанфікшен базується на іграх по всесвіту Д. Р. Р. Толкієна. За основу узяті події УкрХИ2012 «Перед концом света» та є кілька посилань на гру "Лейтінан" 2010 року. Ігри пов’язані між собою хронологією подій та персонажами другого плану, за якими стояли реальні люди. Звісно ж головні дійові особи узяті зі світу Толкієна. І оскільки це ігри де діяли живі люди на свій розсуд, результати та деталі події подекуди сильно відрізняються від того, що писав професор.
Від самого народження у тінявих лісах Нан-Ельмонту Воронве не любив сонце. А ще він звик довіряти тангарам і сторонитись нолдор. Але сьогодні все змінилося. Світ перевернувся до гори дригом. Воронве досі трусило чи то від люті чи то від відмови усвідомити простий факт - дворфам вірити більше неможна. Усім. Він не міг повірити що підгорний народ здався так легко, без спротиву. Але факт лишався фактом, жоден тангар не спробував попередити ельфа. Навіть в очах молодого дворфа, що підвів коня, Воронве не побачив нічого окрім слизької маски ввічливості. Ельф сумно кивнув, та злетівши у сідло погнав коня до Імладрісу. Часу більші не було.
Зістрибнувши з коня посланець побіг сходами до палацу володаря Елронда. Але завмер за крок від зали не сміючи порушити тиху пісню. Обережно зазирнувши ельф побачив Елронда та Глорфіндейля, що похиливши голови слухали спів двох нандор. Здавалося володар та воєвода Імладрісу навіть не дихали, аби зайвим звуком не перервати чарівний мотив. Воронве ніколи не бачив Елуі Ейліанта та Лінганнель, але сумнівів бути не могло - це легендарні менестрелі Зеленолісся.
Раптом володар ельфів підняв погляд на новоприбулого. Жестом попросивши бардів не зупинятися, Елронд вийшов з зали.
- Вітаю друже, які новини ти приніс? Дарін підтвердив свої слова?
- І так і ні, - похитав головою Воронве.
- Поясни. - здивувався Елронд.
- Сам Дарін - Воронве зробив паузу, - підтвердив клятви та обітниці.
- Тоді, що тебе так збентежило? - запитав молодший з правителів ельфів.
- Коли я працював з Кільцями до кузні завітала дочка Даріна. З розмови я зрозумів, що скоро збирається посольство до Мордору. Ворог обіцяв нові дари і дворфи готові їх прийняти.
- Прокляття. - процідив крізь зуби Елронд.
- Я попереджав, мій володарю, та вона не схотіла слухати. - обурено видихнув Воронве.
- Боюся вже і не послухає, - похитав головою Елронд.
- А що з кільцями? - запитав Глорфіндейль спершись плечем на двері. - Ерестер повернувся з Казад-Думу ще похмуріший ніж зазвичай.
- Кільця, які я знайшов, це так звані Молодші. Їх створювали до Старших, і вони поєднані між собою волею Ворога. - Воронве перевів погляд з Глорфіндейля на Елронда, - Гадаю та сама воля поєднує між собою і Старші, і це стало причиною того, що ми бачили на нараді.
- Слушна думка. - кивнув Глорфіндель.
- Як себе почуває світла леді? - запитав Воронве.
- Леді Галадріель вже краще. - промовив Елронд, - що ще тобі вдалося з’ясувати?
- Здобув фрагмент пергаменту яким так цікавилися ельфи Лорієну. Що ж до решти… - на секунду Воронве замислився, - Тепер моя думка змінилася. За будь яку ціну таємниці минулих епох треба вберегти від ковалів Казад-Дума.
- Тобі видніше. - погодився Елронд та додав. - Глорфіндель, об’яви збір по усьому Імладрісу, мені є що сказати підданим.
Майже перед світанком Алгеліону наснилося усміхнене обличчя лорда Каратіра. Це була та сама посмішка якою високий князь зустрічав битву. Алгеліон вийшов зі Світу Мрій відчуваючи приємний подих спогадів: Облога Півночі і штурм Ангбанду. Сяюча корона Моргота, яку Маеглор викинув з найвищої вежі і момент коли Аламар спіймав залізний венець з Сільмарилами. Останній приступ Північної Цитаделі. Тоді їх військо осяювали три Сільмаріла і ніщо не могло їх зупинити. Нолдори йшли на бій так ніби їх знову вів сам Феанор.
Схоже в долі припаскудне почуття гумору. Військо світла було знову вщент розбите. З усіх синів Феанора ту битву пережив лише Маеглор. Здавалося Пітьма взяла гору і надії більше немає, але в небі спалахнула нова яскрава зоря. Кораблі Валар принесли допомогу з Валінора. І Ворога було знишено. Тангарадрім перетерли на порох, а Моргота вигнали за межі Світу.
Але і першого дому Нолдор не стало. Маеглор втратив глузд і пішов блукати світом. Тоді залишки дружин першого дому зібрав володар Елронд. Мало хто з феанорінгів тоді сприйняв серйозно молодого ельфа, та їм було нікуди піти. С часом Елронд довів своє право наказувати. Алгелілон згадав кожну битву, кожну перемогу і кожну поразку в яких кувалась та загартовувалась слава штандартів Елронда. Воїн посміхнувся - наближався видатний день. І коли всіх покликали до володаря нолдор не здивувався.
Тяжкі роздуми гнітили Елронд і лише пісня, що лунає залами палацу допомагали тримати тягар. На мить Алгеліону здалося, що це співає сам Маеглор. Але ні, голос від якого здригнулися вежі Тангародріму сплутати не можливо. Цьому барду не вистачало той сили та шляхетності, що дзвеніла у піснях сина Феанора. І ніби у відповідь на думки нолда менестрель почав гарти іншу мелодію. Як король, що рішуче входить до тронної зали, примушуючи підданих завмерти, нова пісня примусила застигнути решту звуків.
- Ну що ж - розправив плечі Елронд, - так і буде.
Менестрелі перевали спів. Повелитель ельфів роззирнувся і побачивши, що до Великої Зали прийшли майже усі елдар Імладрісу почав промову:
- Друзі, - Елронд кивнув підданим, - гадаю до всіх вже дійшли плітки про останні події в нас тут і в Морії. Так от, найгірші з них - правда. - натовп обурено зітхнув. - Тому я прийняв рішення взяти в облогу Мордор. Ми вже одного разу ледь не втратили Середзем’я коли Саурон прийшов під маскою Аратано. Я не хочу аби це повторилося і вважаю, що діяти треба негайно. Ми маємо покласти цьому краї. Що скажете ви?
Запала тиша.
- Так. - стиха промовили чиїсь губи і це слово дрібним камінчеком зірвало лавину.
- ТАК! - зревіли феанорінги палаючи бажанням добити Ворога поки той не відновив сили.
- Так! - вигукнули нолдор, бажаючи відплатити Ворогу за свої втрати.
- Так. - промовили сіндар розуміючи, що з Ворогом неможливо знайти спільної мови.
- так. - погодились нандор, знаючи, що інколи немає іншого вибору.
- Що ж, - Тінь посмішки торкнулася обличчя Елронда, - сумніваюся, що ми зможемо взяти Чорну Цитадель. Та спробувати варто. Можливо Ворог відповість на мій виклик і тоді з’явиться шанс покласти краї Кільцям та бідам які вони несуть народам Середзем’я. - Елронд ще раз скинув оком своїх підданих і додав. - Нас мало, тож маємо піти всі. Якщо хтось сумнівається чи боїться то хай залишається. Не збираюся нікого вводити в оману - шансів повернутися майже нема, тож якщо хтось відмовиться йти я зрозумію.
Володар замовк і став чекати. Жоден з ельфів не ворухнувся. Імладріс був молодим королівством, більшість його мешканців це загартовані у боях ветерани. Але така монолітна рішучість приємно здивувала Елронда. Він повернувся до слідопитів та промовив:
- Розвідники, поспішайте до Лорієну та Срібних Гаваней. Перекажіть Гіл-Галаду, що ми виступаємо за три дні, Галадріель - хай чекають на нас через чотири дні на своєму боці Імлистих Гір.
Суворі знавці лісових стежинок мовчки кивнули і розвернулися було до виходу, та жест повелителя зупинив їх.
- І ще - промовив Елронд, - перекажіть леді Келебріан…- Могутній повелитель ельфів, юний Ельфінід хотів, та не зміг промовити ані слова.
- Володарю? - перепитав Алгеліон.
- Ні, - нарешті промовив Елронд, - нічого.
Він вирішив що так буде краще. Зрештою навіщо їй знати? Якщо повернеться то буде гарна нагода розкрити свої почуття, а якщо ні то він не завдасть Келбріан зайвого болю. Елронд зітхнув та вклонившись менестрелям промовив:
- Майстре Елуі Ейліант, пані Сіліврен Тінд Лінганнель, до вас в мене буде особливе прохання.
Менестрелі перезирнулися і Елуі промовив:
- Кажіть, мій володарю.
Воронве знадобився час аби звикнути до сонячного світла після сутінок Казад-Думу. І хай серце його все ще тремтіло від пісні Лінн та Елуі. Здавалося повітря ще дзвенить у ритмі славленя Ауле, що на мить розвіяв пітьму зали Кам’яного Трону. Воронве бачив, як спалахують очі дворфів, і голови кивали у такті дзвону струн. І це була не аби яка розрада після того, як стало зрозуміло, що Гіл-Гелад не встигне у строк, а військам за будь яку ціну треба було випередити посланців людей та дворфів, запрошених до повелителя Пітьми.
Та душу Воронве ятрили погані передчуття. Хай закований з голови до п’ять хірд вийшов слідом за синіми плащами дружини Елронда, коваль їм не вірив. Не міг забути все те, що побачив і почув у Казад-Думі раніше. Сіндар готовий був прикінчити тих ковалів, з якими працював над кільцями та галворном. Навіть Аліора, майстра-ювеліра, який вже творив дивовижні речі у імлистих лісах Нан-Ельмонту, коли Воронве тільки вперше став до горну. Та Ерестер зупинив сіндара. На кону стояв успіх походу і найменша дрібниця могла зруйнувати все. А вбивство підданих Даріна то вже не дрібниця, а повномасштабна віна з дворфами.
Не додала радості і зустріч з лорієнівцями. На виході з Морії рівендейлівці зустріли невеличкий підрозділ ельфів на чолі з Келеборном. Володарі щось довго обговорювали, доки Елронд не махнув рукою у бік Мородору, і ельфи Імладрісу рушили, а лоріенівці лишилися на місці.
Воронве затримався та підійшов до розвідників у зеленому, з якими розмовляли слідопити у синіх пурпуенах Роздолу.
- Вітаю. - похмуро промовив коваль Імладрісу, лорієнівці кивнули у відповідь - Мені потрібен спритніший та майстерніший з вас.
Суворий ельф у темній шкіряній броні поглянув на Алгеліона і той кивнув.
- Кажи, - промовив лорієнець.
- Зараз я розповім, де знаходиться потайник, вміст якого має потрапити до лорда Келеборна. Зокрема там те, що ви не змогли виторгувати в Морійців.
- Добре - кивнув мисливець.
- І ще одне. - Воронве підступив на крок до лоріенця - якщо за тиждень від нас не буде новин, повернись в Імладріс та спали мій будинок і майстерню. Це важливо.
Розвідник кивнув, а коваль розповів про усі потайники, які треба знищити. Хоча сам так і не зрозумів, чому промовчав про заховані у підвалі кільця та шолом Дракону Дорломіну. Можливо вважав, що краще поховати ці артефакти під згарищем Імладрісу.
Сонце торкнулося західного обрію, коли об’єднані війська елдар та дворфів пройшли руїни мордорської брами та рушили до Барад-Дуру. Пошарпана нуменорцями Цитадель Пітьми зустрічала союзників суворим поглядом пустих бійниць. Лише де-не-де блимав поодинокий вогник. Але над порожніми стінами лунали барабани, збираючи темні війська до пролому у стіні. Туди, де колись були ворота.
Військо Світла вишукувалось рівними шеренгами. Попереду когорти ельфів. Позаду дворфійські хірди. Навпроти скупчилися закуті у чорну броню орки та потворні тролі. І лише попіл спаплюженої землі гуляв між застиглими в очікуванні військами. Люті вітри плескали знамена та плащі, підбурюючи ворогів скоріше полити попіл чорної землі свіжою кров’ю.
Раптом передні ряди орків розступилися і назустріч ельфійським шеренгам виступив ставний та ґречний світловолосий елдар.
- Навіщо ви прийшли до цієї землі? - тихий рівний голос прокотився над шеренгами вояків, і кожний почув слова, ніби вони були сказані йому особисто.
Відповіддю стало мовчання.
- От я йду до вас. З відкритим обличчям. Та ставлю запитання, - продовжував елдар, не приховуючи подиву - що вас привело сюди?
С кожним його кроком військо ельфів відступало. Вигинаючись півколом аби зберегти дистанцію.
- Так відкрий своє обличчя!!! - що сили закричав Глорфіндейль, та його слова ледь пробивалися крізь шепіт Саурона.
- Я стою перед вами з відкритим обличчям. - промовила постать зіткана з імли і знову перетворилася на світловолосого елдара.
- Що відбувається, Елуі? - налякано запитала Лінганнєль
- Щось дуже погане, Лінн. - прошепотів менестрель, хитаючи головою - дуже погане.
- І що тепер робити? - запитала дівчина.
- Те що вміємо краще за все. - рішуче видихнув Елуі.
Руки менестреля взяли перший акорд. Дівчина одразу пізнала цю пісню і набрала повні груди повітря.
- A Elbereth Gilthoniel, - вступила у відповідний момент Лінн. - silivren penna miriel - Її тендітний голос розкатом грому прокотився спаленою рівниною і зціпився з закляттям Саурона. - o menel aglar elenath!
- … Na-chaered palan-diriel o galadhremmin ennorath, - долетів до вух Елронда прекрасний голос. - Fanuilos, le linnathon e linde le ca Valimar ef aear, - Морок навіяний закляттім Саурона розстанув без сліда, - si nef aearon!
Рука зручніше лягла на руків’я і повелитель ельфів наказав:
- Рубай!
Перша шеренга зробила крок і чорна постать здригнулася під блискавичними ударами ельфійських мечів. Сяюча сталь опускалась знову і знову, шарпаючи тінь доки та не розтанула.
- І чого ти цим добився, син Еаренділа? - просичав блідий та зморений Саурон, прибравши з очей скуйовдане чорне волосся. - Ти не можеш мене вбити. Ти безсилий тут!
Володар темряви зробив широкий жест руками обводячи, безплідну землю, що живила його сили. Та раптом на правій руці Саурона щось зблиснуло.
- Зараз побачимо. - рикнув Елронд.
Ледь помітним рухом Хадхафанг відсік пальці з правиці Саурона. Вкрита попелом рівнина здригнулась від крику болю та відчаю, а сліпучий спалах на мить перетворив ніч у день.
- Кільце. - проричав Ерестер підводячись на ноги. - Швидше. Його треба знищити.
- Як? - запитав Елронд, дивлячись на чорні лахи, що лишилося після Саурона.
- Ородруін. - відповів Ерестер, - там воно народилося там йому і згинути!
- Ясно, - кивнув Елронд, обережно намацавши Кільце.
І тут темне море орків рушило. Чорна хвиля ринула, бажаючи змести нечисленне військо під синім прапором зі срібною зіркою. Але як приплив безсило б’ється о груди стрімчака, так і перший приступ орків відкотився від синіх щитів.
- Вперед, - скомандував Елронд, - до Гори Року.
І військо елдар рушило, Крок за кроком прорубуючи собі шлях у чорному морі.
- Воронве. - Алгеліон проштовхався до сіндара. - слідкуй за дворфами. Вони відстають. А ті, що опинилися затиснуті між скелею та нашим правим крилом, скоріш не б’ються з орками, і відпихаються від них.
Погляди синдара та нолдора зустрілися.
- Ясно, - кивнув Воронве, - матиму на увазі.
- Гаразд, - відповів Алгеліон, і рушив до позиції лучників.
Воронве уповільнив ходу, пропускаючи когорту вперед, і на власні очі переконався у словах розвідника. Шильні ряди дворфів відставали, ніби набираючи відстань для розгону.
- Когорта, - скомандував коваль, - пришвидшити крок. Скоротити відстань до когорти Елронда.
Ніхто не ставив запитань та не сумнівався. Загартовані у сторіччях війни суворі ветерани виконали наказ. Інші і не могли стати під срібну зірку Елронда.
Ніч темнішала, від Ородруіну піднімалися хмари чорного диму та попелу. І хай тіло Саурона щезло, його злий дух міцно тримався у цих землях, а жорстока воля продовжувала скеровувати війська. Підбадьорюючи себе виттям та виском орки пішли на новий штурм ельфійських шеренг.
- Барук Казад! - раптом вигукнули дворфи, - Казад, ай мену!
Але сьогодні цей клич ніс оркам не страх, а радість. В одну мить військо ельфів опинилося в повному оточені, позбавлене шансу на порятунок.
- Арьєргард! - рівним голосом скомандував Воронве, - обличчям назад! Приготуватися до атаки. - коваль зайняв своє місце - Рубай зрадників. A Elbereth!
- Gilthoniel! - відгукнулися ельфи і єдиним рухом стрій розвернувся, зустрівши хірд монолітною стіною щитів.
- Дворфи зрадили нас! - крізь шум битви прорвався високий та чистий голос Глорфінделя.
- Моргот з ними! - відгукнувся Елронд. - ми маємо прорватися до Ородруіну. - і набравши повітря в легені гаркнув так, що його голос долетів до вух кожного елдара - Правда з нами!
- І перемога буде наша! - відгукнувся Ерестер - Феанорінги! Проб’ємо дорогу володарю!
- Феанор!
- Карантір!
- Перші завжди!
- Келегорм!
Бойові кличі Першого Дому, що стали для орків синонімом слова «Смерть» лунали на різних кінцях поля бою. З лав ельфів вперед виступили воїни, що несли чорні щити зі срібною зіркою Феанора. Сформувавши клин бійці Першого Дому глибоко врізалися у чорну хмару орків.
Ерестер особисто вів тих, хто бився пліч о пліч з синами Феанора та пам’ятав запал його промов. Орки намагалися зупини стрімкий рух звитяжців елдар, та рабам Мороку не ставало на це сил. Знову і знову падали спотворені пітьмою істоти під ударами сяючих мечів. Та хай які майстерні і люті були феанорінги, ворогів було забагато. Пітьма оточила нечисленне ельфійське військо і сунучи з усіх боків. З кожною хвилиною все більше чорних щитів поглинав попіл Мордору. А разом з ним, високо в небі, згасали зірки, поступаючись місцем глупій пітьмі.
Прикінчивши чергового ворога, Ерестер побачив перед собою велетенського, смердючого троля. Примруживши очі, нолдор атакував. Його рухи були блискавичні, а удари безжальні. Яскравий меч глибоко пірнав у кам’яну плоть темної почвари. Та Моргот постарався створюючи цих проклятих істот живучими. І хай скільки наносив ударів ельф, троль всеодно заносив палицю для удару. Задавалося ця жива купа каміння просто чекала коли елдар втомиться. Та от палиця глибоко вгризлась у те місце де мить тому стояв ельф. Ерестер скористався затримкою та наніс останній удар, в який вклав всю свою силу і лють. Та меч надто глибоко увійшов у тіло, застрягши у гранітних кістках почвари. Елдар не встиг увернутися від останнього удару помираючого троля.
Над полем ще лунав клич вояків Карантіра. Кілька звитяжців які намагалися перед смертю вбити якомога більше ворогів. А в небі згасла ще одна зірка - Ерестер назавжди покинув Середзем’я.
Потужні удари дворучних секир дворфів знову і знову опускалися на прикрашені різними гербами шити сіндар, намагаючись зламати стрій. Ельфи відповідали блискавичними ударами яскравих мечів, намагаючись дістати не надто розторопних ворогів. Колись давно Воронве був ковалем, і його руки звикли до гарування. Та зараз важкі удари гнули сталь не молотом, а мечем. І ельф радів, бачачи як лускають та ламаються обладунки зрадників. Лють і образа неподільно володіли його душею.
Та все ж він усвідомлював - доля ельфів вже вирішена. Все що лишилося це дати Елронду можливість завершити справу і дійти до Ородруіну. Тож коли дворфи подвоїли зусилля, намагаючись перекинути шеренгу ельфів, елдари зробили крок вперед, ламаючи атаку хірда. Воронве рубав ворогів несамовито та відчайдушно, як і решта сіндар. Кров’ю сплачуючи кожний крок Елронда.
Душа Воронве ще палала бажанням битись, ще рвалася у перед. Та тіло і броня здалися під натиском двох списів. Але сіндару стало сили зробити ще один крок. І перш ніж згасла чергова зірка коваль наніс ворогу останній удар під яким луснула морійська броня.
Золоте волосся князя Глорфінделя злиплося від чорної крові орків. Він важко дихав, а руки гули від напруження. Та часу на перепочинок не було. Озирнувшись він побачив, що сіндар протримались достатньо довго і нолдорське підкріплення зім’яло шеренги дворфів. Але це не міняло картину бою. Сили елдар танули під натиском Пітьми. Від відчаю Глорфіндель ледь не заричав. Невже для цього повернули його назад? За що? За що він має знову пережити крах надій та мрій?
Перед його очами постало видіння з сивої давнини. Прекрасне місто, охоплене вогнем та панікою. Нечисленні захисники все ще трималися, але битва була програна. Зрада поставила хрест на майбутньому Потайного Міста. Треба йти звідси, рятувати жінок та дітей. І голова Дому «Золотої квітки» повів біженців таємною тропою геть з приреченого Гондоліна. Та дорогу заступив багровий жах, дух вогняної пітьми.
Дим давно згаслих пожеж розтанув і перед Глорфіндейлем постав інший ворог на новому полі, де змагалися відчай та надія. Полководець Саурона, чорний Бука-Бей Багатур, ударом велетенського ятагану ледь не навпіл перерубав ельфа і рушив вперед на Елронда. Глорфіндейль стиснув зуби. Знову зрада змушувала його ризикнути своїм життям заради іншого. Але цього разу все інакше. Змагаючись зі могутнім ворогом він не рятуватиме тінь надії. Цього разу на кону остаточна перемога. І на зміну люті прийшов спокій. Ось для чого його повернули з залів Мандосу.
- Дякую, - сильний та чистий голос Глорфінделя стрілою вдарив у небо, - дякую за цю можливість.
Казали, що Бука-Бей Багатур не орк, а маяр. Первинний дух, настільки просяклий злобою та ненавистю, що тіло його перетворилося на огидну подобу орчого. Що ж не вперше Глорфіндейлю перемагати майярів, спотворених піснею Моргота. Велетенський «орк» заніс ятаган для удару в спину володаря ельфів, та сяюча постать золотоволосого князя заступила йому дорогу.
Двоє воєвод зустрілися у блискавичному поєдинку, де сила змагалася з силою, а вправність з вправністю. Шалений двобій що злився у вибагливий та блискавичний танок Смерті. Пірнувши під черговий удар, Глорфіндель всадив меч під пахву і легко продовжуючи рух крутнувся на одній нозі і відтяв голову темному маяру.
Кажуть, перед смертю зірка спалахує яскравіше. Можливо і так. Отримавши потужний удар сокирою у спину, Глорфіндейль підняв очі у небо і побачив, що там поменшало ще на одну зірку.
Лінн хотіла втекти. Все її єство кричало:«Тікай!» Але Елуі наче не помічав, що все вже кінчено, і продовжував грати відаючи пісні усі сили. Невже він не розуміє? Невже не бачить? Аж раптом дівчина усвідомила - розуміє. Там внизу, попре все, ще залишилися вояки у синіх плащах, які продовжували бій. Елдари, які все ще вірили у диво і яким так потрібна підтримка. І дзвінкий дівочий голос знову врізався чорні хмари попелу.
Але Пітьма вже впала на поле накривши собою надію. Лінн нічого не відчула, а Елуі лише краєм ока помітив, що сталося з коханою перш ніж йому самому прохромила спину морійська зброя. Молоді дворфи, що так страждали від жадоби золота, зараз палали жадобою крові. І рубали знову і знову, перемішуючи попіл з кров’ю. Одразу дві зірки заплющили очі, не в змозі на це дивитись.
Алгеліон напружив м’язи, та руки більше не слухались. Стріла ніяк не хотіла лягти на тятиву, і розвідник усвідомив, що натягнути лук сил вже не стане. Тому зціпивши зуби, він дивився як дворфійка з лікарською сумкою кілька разів вдарила Еленель в живіт. Алгеліон хотів попередити едарський обоз, сподівався дати шанс втекти бодай лікарям. Та не зміг.
Ельф опустив погляд на вістря болтів, що стирчали з грудей і ледь не заплакав. Він пройшов складний шлях. Дав найстрашнішу присягу. Втрачав і виживав. Бився і перемагав. Невже це все було дарма? Невже не було ніякого шансу перемогти? Алгеліону не шкодував власного життя. Він сотні разів вислизав з пазурів смерті, лише для того аби продовжувати бій. Але завжди знав, що йому судилося померти за крок від остаточної перемоги над Морготом. Це поле не схоже на поле перемоги, то ж він має вижити.
Алгеліон не раз бачив битви, що програвались церез зраду слабких. Але ця була найтяжча. Дворфи роду Даріна. Він до самого останнього моменту не вірив Воронве. Виявилося - дарма. Ельф окинув поглядом поле бою і посміхнувся. Розправившись з ельфами, орки кинулися добивати дворфів. Коротуни щось вигукували та махали руками, але що вони очікували, домовившись з Ворогом? Нагорода тим, кого використовувала Пітьма, завше однакова. Оминула ця доля лише кількох дворфів, яких заступила морійська принцеса, розмахуючи Сауронівським кільцем. От же все було марно?!
І тут Алгеліон зрозумів, що ніде не бачить Елронда чи його тіла. Он там пішов на прорив Ерестер. А отам впав Глорфіндель. Але володаря ніде не видно. Аж раптом, за спинами орків з повітря впав щит Елронда. Алгеліон напружив зір та нічого не побачив. У повітрі з’явився та впав у попіл шолом Елронда. Зайняті знущанням над померлими орки цього не помітили, а дворфи надто боялися, що стануть наступними, аби роздивлятися пейзажі. Алгеліон знову поглянув на щит, потім на шолом. І збагнув, куди прямує повелитель Імладрісу.
- Так, володарю, … я не дарма присягнув саме тобі. - прошепотів ельф насміхаючись над Смертю, що вже втомилася чекати. - Битву ще не завершено. Давай, вперед!.. От тільки як ти став невидимим?
В останню мить зір ельфа, що бачив Безсмерні землі проковзнув павутинням тіней та відкрив фігуру, що крокувала крізь чаклунський туман. На мить Елронд озирнувся. Коли їх погляди зустрілися, Алгеліон посміхнувся та кивнув. А потім підняв очі вгору і побачив, що на небі лишилася усього одна зірка, але най яскравіша. Еаренділ - той що дарує надію.
Озирнувшись на бойню, Елронд стис зуби. Але він відчував, що ніхто з тих, хто віддав сьогодні життя не звинувачує свого повелителя. Елронд побачив їх. Тіні, що потроху танули серед поля смерті. Тіні з суворими поглядами. Тіні, що покладали усі надії лише на нього. І він не підведе своїх підданих. Своїх друзів.
- Невже невидимість це все, що ти бажаєш? - просичала чорна постать поряд.
- Для початку цього досить, Саурон. - промовив володар елдар, вклавши меч у піхви.
- Це кільце не коритиметься тобі, якщо я побажаю. Наприклад, зроблю тебе знову видимим. І мої орки розірвуть тебе на шматки.
- Але зараз це кільце і є ти, - примружив очі Елронд. - чи не так?
- Тож ти розумієш, що моя влада над ним абсолютна - зло посміхнувся Саурон.
- Воно в мене на руці.
- І ти не зможеш його зняти, навіть якщо сильно захочеш. - посмішка Саурона стала ще ширшою.
Елронд відчув, як золотий обруч сильніше стягнув вказівний палець, до крові порізавши шкіру.
- Я не збирався. - спокійно промовив ельф.
- А що ти збирався робити? - у голосі Саурона прорізалися нотки цікавості.
- Оглянути володіння. - легко відповів Елронд.
- Але навіщо для цього невидимість? - здивувався Саурон.
- Не хочу, аби нам заважали.
Почувши це, тінь залилася сміхом, який відгукнувся рокотом Ородруіну.
- Звісно ж -, радісно промовив Саурон, - в тебе в руках сила, що одного дня підкорить усе Середзем’я. Ти вже бачив, як сила Кільця торкнулася елдар. Як підкорила дворфів. Ти можеш відчути, як мацаки тягнуться до людей. Дев’ятеро шляхетніших витязів Нуменора скоро отримають кільця людей. Ти відчуваєш це - владу, що мріє впасти тобі у руки. Лише візьми її.
- Цікаво, - посміхнувся Елронд.
Так двоє і крокували мертвою рівниною. Тінь Саурона розповідала, відповідала на запитання та обіцяла. Обіцянок було найбільше. А ельф слухав та вперто крокував уперед, сховавши у найглибший куточок душі сподівання, що Саурон не помітить куди саме вони їдуть. Та нарешті ельф ступив до печери яка дихала жаром.
- Тож ось полум’я яке створили Кільце? - промовив елфійський володар, поглянувши вниз на кипучу кров Арди.
- Що ти замислив? - здригнулася Тінь, починаючи розуміти до чого хилить елдар. - ти не зробиш цього!
- Відповідай!
Елронд стис кулак і Саурон скривився. Та нарешті просичав:
- Так, це тут.
- Що ж, - кивнув ельф, - добре.
- Це безглуздо! - вигукнув Саурон. - Лише уяви, яким ти можеш зробити світ. Повним квітучих лугів та тінявих лісів. Зможеш відчистити струмки, наповнити їх чистою дзвінкою водою. Зможеш вилікувати спопелінні пустелі. Лишень уяви, яка буде щаслива Келебріан, жити у такому світі.
Саурон промовляв і перед поглядом Елронда поставали прекрасні картини чистих ланів та густих лісів, які пестило лагідне сонце. Виблискуюче смарагдом Середзем’я серед лазурі океанів. Елронд посміхнувся цьому ведінню.
- А знаєш, ти правий, - погодився елдар з Єдиним Кільцем на пальці, розвернувшись спиною до провалля.
Саурон задоволено кивнув та вказав на вихід.
- Почнемо озеленення з Мордору?
Тиск кільця ослабнув і Елронд промовив:
- Світ обов’язково стане таким. - і тут Саурон збагнув, що його надурили, а Ельфінід, стрибнувши спиною у річку лави, вигукнув. - але вже без нас!
- НІІІ!!! - заволав Володар пітьми і цей крик вирвався за межі світу тіней та гуркотом грому прокотився до дальніх кордонів Мордору.
Елронд впав у кипучу лаву і тільки відчувши як палає шкіра на правій руці, розслабив кулак. Вивільнена сила кільця рвала на шматки Рокову Гору, знищуючи все у Мородорі. Земля гула та здригалась, ніби помираюче у страшних муках тіло. Та попри страшний біль, що пронизував усе тіло, Елронд лише полегшено видихнув - він впорався.
А на небі згасла остання зірка. Найяскравіша. Даруюча надію зірка Еаренділя. Колись батько Елронда взяв сільмарили в останніх феанорінгів та відплив до Валінору, благати про порятунок. Тоді допомога прийшла і впала цитадель Моргота. А Еаренділь піднявся на своєму човні в небо, аби дарувати надію тим, кому ще доведеться пройти шляхами втрат та поневірянь. І ось його син, Елронд Ельфінід, наймолодший з ельфійських володарів, закінчив війну проти Зла. Він знищив спадкоємця Моргота - Саурона Гортхаура. Може десь ще переховувались пагони зла та темні почвари та немає тепер того хто міг об'єднати їх усіх проти вільних народів Середзем'я.
На небі згасла остання зірка. Але не поглинена пітьмою, а лише тому, що настав час поступитися місцем світанку нового дня. Чистішого та яскравішого. Дня, що несе нове життя Світу.
Нет страха, в блеске холодных глаз.
(з пісні гурту "Ария")
Передмова.
Даний фанфікшен базується на іграх по всесвіту Д. Р. Р. Толкієна. За основу узяті події УкрХИ2012 «Перед концом света» та є кілька посилань на гру "Лейтінан" 2010 року. Ігри пов’язані між собою хронологією подій та персонажами другого плану, за якими стояли реальні люди. Звісно ж головні дійові особи узяті зі світу Толкієна. І оскільки це ігри де діяли живі люди на свій розсуд, результати та деталі події подекуди сильно відрізняються від того, що писав професор.
Від самого народження у тінявих лісах Нан-Ельмонту Воронве не любив сонце. А ще він звик довіряти тангарам і сторонитись нолдор. Але сьогодні все змінилося. Світ перевернувся до гори дригом. Воронве досі трусило чи то від люті чи то від відмови усвідомити простий факт - дворфам вірити більше неможна. Усім. Він не міг повірити що підгорний народ здався так легко, без спротиву. Але факт лишався фактом, жоден тангар не спробував попередити ельфа. Навіть в очах молодого дворфа, що підвів коня, Воронве не побачив нічого окрім слизької маски ввічливості. Ельф сумно кивнув, та злетівши у сідло погнав коня до Імладрісу. Часу більші не було.
Зістрибнувши з коня посланець побіг сходами до палацу володаря Елронда. Але завмер за крок від зали не сміючи порушити тиху пісню. Обережно зазирнувши ельф побачив Елронда та Глорфіндейля, що похиливши голови слухали спів двох нандор. Здавалося володар та воєвода Імладрісу навіть не дихали, аби зайвим звуком не перервати чарівний мотив. Воронве ніколи не бачив Елуі Ейліанта та Лінганнель, але сумнівів бути не могло - це легендарні менестрелі Зеленолісся.
Раптом володар ельфів підняв погляд на новоприбулого. Жестом попросивши бардів не зупинятися, Елронд вийшов з зали.
- Вітаю друже, які новини ти приніс? Дарін підтвердив свої слова?
- І так і ні, - похитав головою Воронве.
- Поясни. - здивувався Елронд.
- Сам Дарін - Воронве зробив паузу, - підтвердив клятви та обітниці.
- Тоді, що тебе так збентежило? - запитав молодший з правителів ельфів.
- Коли я працював з Кільцями до кузні завітала дочка Даріна. З розмови я зрозумів, що скоро збирається посольство до Мордору. Ворог обіцяв нові дари і дворфи готові їх прийняти.
- Прокляття. - процідив крізь зуби Елронд.
- Я попереджав, мій володарю, та вона не схотіла слухати. - обурено видихнув Воронве.
- Боюся вже і не послухає, - похитав головою Елронд.
- А що з кільцями? - запитав Глорфіндейль спершись плечем на двері. - Ерестер повернувся з Казад-Думу ще похмуріший ніж зазвичай.
- Кільця, які я знайшов, це так звані Молодші. Їх створювали до Старших, і вони поєднані між собою волею Ворога. - Воронве перевів погляд з Глорфіндейля на Елронда, - Гадаю та сама воля поєднує між собою і Старші, і це стало причиною того, що ми бачили на нараді.
- Слушна думка. - кивнув Глорфіндель.
- Як себе почуває світла леді? - запитав Воронве.
- Леді Галадріель вже краще. - промовив Елронд, - що ще тобі вдалося з’ясувати?
- Здобув фрагмент пергаменту яким так цікавилися ельфи Лорієну. Що ж до решти… - на секунду Воронве замислився, - Тепер моя думка змінилася. За будь яку ціну таємниці минулих епох треба вберегти від ковалів Казад-Дума.
- Тобі видніше. - погодився Елронд та додав. - Глорфіндель, об’яви збір по усьому Імладрісу, мені є що сказати підданим.
Майже перед світанком Алгеліону наснилося усміхнене обличчя лорда Каратіра. Це була та сама посмішка якою високий князь зустрічав битву. Алгеліон вийшов зі Світу Мрій відчуваючи приємний подих спогадів: Облога Півночі і штурм Ангбанду. Сяюча корона Моргота, яку Маеглор викинув з найвищої вежі і момент коли Аламар спіймав залізний венець з Сільмарилами. Останній приступ Північної Цитаделі. Тоді їх військо осяювали три Сільмаріла і ніщо не могло їх зупинити. Нолдори йшли на бій так ніби їх знову вів сам Феанор.
Схоже в долі припаскудне почуття гумору. Військо світла було знову вщент розбите. З усіх синів Феанора ту битву пережив лише Маеглор. Здавалося Пітьма взяла гору і надії більше немає, але в небі спалахнула нова яскрава зоря. Кораблі Валар принесли допомогу з Валінора. І Ворога було знишено. Тангарадрім перетерли на порох, а Моргота вигнали за межі Світу.
Але і першого дому Нолдор не стало. Маеглор втратив глузд і пішов блукати світом. Тоді залишки дружин першого дому зібрав володар Елронд. Мало хто з феанорінгів тоді сприйняв серйозно молодого ельфа, та їм було нікуди піти. С часом Елронд довів своє право наказувати. Алгелілон згадав кожну битву, кожну перемогу і кожну поразку в яких кувалась та загартовувалась слава штандартів Елронда. Воїн посміхнувся - наближався видатний день. І коли всіх покликали до володаря нолдор не здивувався.
Тяжкі роздуми гнітили Елронд і лише пісня, що лунає залами палацу допомагали тримати тягар. На мить Алгеліону здалося, що це співає сам Маеглор. Але ні, голос від якого здригнулися вежі Тангародріму сплутати не можливо. Цьому барду не вистачало той сили та шляхетності, що дзвеніла у піснях сина Феанора. І ніби у відповідь на думки нолда менестрель почав гарти іншу мелодію. Як король, що рішуче входить до тронної зали, примушуючи підданих завмерти, нова пісня примусила застигнути решту звуків.
- Ну що ж - розправив плечі Елронд, - так і буде.
Менестрелі перевали спів. Повелитель ельфів роззирнувся і побачивши, що до Великої Зали прийшли майже усі елдар Імладрісу почав промову:
- Друзі, - Елронд кивнув підданим, - гадаю до всіх вже дійшли плітки про останні події в нас тут і в Морії. Так от, найгірші з них - правда. - натовп обурено зітхнув. - Тому я прийняв рішення взяти в облогу Мордор. Ми вже одного разу ледь не втратили Середзем’я коли Саурон прийшов під маскою Аратано. Я не хочу аби це повторилося і вважаю, що діяти треба негайно. Ми маємо покласти цьому краї. Що скажете ви?
Запала тиша.
- Так. - стиха промовили чиїсь губи і це слово дрібним камінчеком зірвало лавину.
- ТАК! - зревіли феанорінги палаючи бажанням добити Ворога поки той не відновив сили.
- Так! - вигукнули нолдор, бажаючи відплатити Ворогу за свої втрати.
- Так. - промовили сіндар розуміючи, що з Ворогом неможливо знайти спільної мови.
- так. - погодились нандор, знаючи, що інколи немає іншого вибору.
- Що ж, - Тінь посмішки торкнулася обличчя Елронда, - сумніваюся, що ми зможемо взяти Чорну Цитадель. Та спробувати варто. Можливо Ворог відповість на мій виклик і тоді з’явиться шанс покласти краї Кільцям та бідам які вони несуть народам Середзем’я. - Елронд ще раз скинув оком своїх підданих і додав. - Нас мало, тож маємо піти всі. Якщо хтось сумнівається чи боїться то хай залишається. Не збираюся нікого вводити в оману - шансів повернутися майже нема, тож якщо хтось відмовиться йти я зрозумію.
Володар замовк і став чекати. Жоден з ельфів не ворухнувся. Імладріс був молодим королівством, більшість його мешканців це загартовані у боях ветерани. Але така монолітна рішучість приємно здивувала Елронда. Він повернувся до слідопитів та промовив:
- Розвідники, поспішайте до Лорієну та Срібних Гаваней. Перекажіть Гіл-Галаду, що ми виступаємо за три дні, Галадріель - хай чекають на нас через чотири дні на своєму боці Імлистих Гір.
Суворі знавці лісових стежинок мовчки кивнули і розвернулися було до виходу, та жест повелителя зупинив їх.
- І ще - промовив Елронд, - перекажіть леді Келебріан…- Могутній повелитель ельфів, юний Ельфінід хотів, та не зміг промовити ані слова.
- Володарю? - перепитав Алгеліон.
- Ні, - нарешті промовив Елронд, - нічого.
Він вирішив що так буде краще. Зрештою навіщо їй знати? Якщо повернеться то буде гарна нагода розкрити свої почуття, а якщо ні то він не завдасть Келбріан зайвого болю. Елронд зітхнув та вклонившись менестрелям промовив:
- Майстре Елуі Ейліант, пані Сіліврен Тінд Лінганнель, до вас в мене буде особливе прохання.
Менестрелі перезирнулися і Елуі промовив:
- Кажіть, мій володарю.
Воронве знадобився час аби звикнути до сонячного світла після сутінок Казад-Думу. І хай серце його все ще тремтіло від пісні Лінн та Елуі. Здавалося повітря ще дзвенить у ритмі славленя Ауле, що на мить розвіяв пітьму зали Кам’яного Трону. Воронве бачив, як спалахують очі дворфів, і голови кивали у такті дзвону струн. І це була не аби яка розрада після того, як стало зрозуміло, що Гіл-Гелад не встигне у строк, а військам за будь яку ціну треба було випередити посланців людей та дворфів, запрошених до повелителя Пітьми.
Та душу Воронве ятрили погані передчуття. Хай закований з голови до п’ять хірд вийшов слідом за синіми плащами дружини Елронда, коваль їм не вірив. Не міг забути все те, що побачив і почув у Казад-Думі раніше. Сіндар готовий був прикінчити тих ковалів, з якими працював над кільцями та галворном. Навіть Аліора, майстра-ювеліра, який вже творив дивовижні речі у імлистих лісах Нан-Ельмонту, коли Воронве тільки вперше став до горну. Та Ерестер зупинив сіндара. На кону стояв успіх походу і найменша дрібниця могла зруйнувати все. А вбивство підданих Даріна то вже не дрібниця, а повномасштабна віна з дворфами.
Не додала радості і зустріч з лорієнівцями. На виході з Морії рівендейлівці зустріли невеличкий підрозділ ельфів на чолі з Келеборном. Володарі щось довго обговорювали, доки Елронд не махнув рукою у бік Мородору, і ельфи Імладрісу рушили, а лоріенівці лишилися на місці.
Воронве затримався та підійшов до розвідників у зеленому, з якими розмовляли слідопити у синіх пурпуенах Роздолу.
- Вітаю. - похмуро промовив коваль Імладрісу, лорієнівці кивнули у відповідь - Мені потрібен спритніший та майстерніший з вас.
Суворий ельф у темній шкіряній броні поглянув на Алгеліона і той кивнув.
- Кажи, - промовив лорієнець.
- Зараз я розповім, де знаходиться потайник, вміст якого має потрапити до лорда Келеборна. Зокрема там те, що ви не змогли виторгувати в Морійців.
- Добре - кивнув мисливець.
- І ще одне. - Воронве підступив на крок до лоріенця - якщо за тиждень від нас не буде новин, повернись в Імладріс та спали мій будинок і майстерню. Це важливо.
Розвідник кивнув, а коваль розповів про усі потайники, які треба знищити. Хоча сам так і не зрозумів, чому промовчав про заховані у підвалі кільця та шолом Дракону Дорломіну. Можливо вважав, що краще поховати ці артефакти під згарищем Імладрісу.
Сонце торкнулося західного обрію, коли об’єднані війська елдар та дворфів пройшли руїни мордорської брами та рушили до Барад-Дуру. Пошарпана нуменорцями Цитадель Пітьми зустрічала союзників суворим поглядом пустих бійниць. Лише де-не-де блимав поодинокий вогник. Але над порожніми стінами лунали барабани, збираючи темні війська до пролому у стіні. Туди, де колись були ворота.
Військо Світла вишукувалось рівними шеренгами. Попереду когорти ельфів. Позаду дворфійські хірди. Навпроти скупчилися закуті у чорну броню орки та потворні тролі. І лише попіл спаплюженої землі гуляв між застиглими в очікуванні військами. Люті вітри плескали знамена та плащі, підбурюючи ворогів скоріше полити попіл чорної землі свіжою кров’ю.
Раптом передні ряди орків розступилися і назустріч ельфійським шеренгам виступив ставний та ґречний світловолосий елдар.
- Навіщо ви прийшли до цієї землі? - тихий рівний голос прокотився над шеренгами вояків, і кожний почув слова, ніби вони були сказані йому особисто.
Відповіддю стало мовчання.
- От я йду до вас. З відкритим обличчям. Та ставлю запитання, - продовжував елдар, не приховуючи подиву - що вас привело сюди?
С кожним його кроком військо ельфів відступало. Вигинаючись півколом аби зберегти дистанцію.
- Так відкрий своє обличчя!!! - що сили закричав Глорфіндейль, та його слова ледь пробивалися крізь шепіт Саурона.
- Я стою перед вами з відкритим обличчям. - промовила постать зіткана з імли і знову перетворилася на світловолосого елдара.
- Що відбувається, Елуі? - налякано запитала Лінганнєль
- Щось дуже погане, Лінн. - прошепотів менестрель, хитаючи головою - дуже погане.
- І що тепер робити? - запитала дівчина.
- Те що вміємо краще за все. - рішуче видихнув Елуі.
Руки менестреля взяли перший акорд. Дівчина одразу пізнала цю пісню і набрала повні груди повітря.
- A Elbereth Gilthoniel, - вступила у відповідний момент Лінн. - silivren penna miriel - Її тендітний голос розкатом грому прокотився спаленою рівниною і зціпився з закляттям Саурона. - o menel aglar elenath!
- … Na-chaered palan-diriel o galadhremmin ennorath, - долетів до вух Елронда прекрасний голос. - Fanuilos, le linnathon e linde le ca Valimar ef aear, - Морок навіяний закляттім Саурона розстанув без сліда, - si nef aearon!
Рука зручніше лягла на руків’я і повелитель ельфів наказав:
- Рубай!
Перша шеренга зробила крок і чорна постать здригнулася під блискавичними ударами ельфійських мечів. Сяюча сталь опускалась знову і знову, шарпаючи тінь доки та не розтанула.
- І чого ти цим добився, син Еаренділа? - просичав блідий та зморений Саурон, прибравши з очей скуйовдане чорне волосся. - Ти не можеш мене вбити. Ти безсилий тут!
Володар темряви зробив широкий жест руками обводячи, безплідну землю, що живила його сили. Та раптом на правій руці Саурона щось зблиснуло.
- Зараз побачимо. - рикнув Елронд.
Ледь помітним рухом Хадхафанг відсік пальці з правиці Саурона. Вкрита попелом рівнина здригнулась від крику болю та відчаю, а сліпучий спалах на мить перетворив ніч у день.
- Кільце. - проричав Ерестер підводячись на ноги. - Швидше. Його треба знищити.
- Як? - запитав Елронд, дивлячись на чорні лахи, що лишилося після Саурона.
- Ородруін. - відповів Ерестер, - там воно народилося там йому і згинути!
- Ясно, - кивнув Елронд, обережно намацавши Кільце.
І тут темне море орків рушило. Чорна хвиля ринула, бажаючи змести нечисленне військо під синім прапором зі срібною зіркою. Але як приплив безсило б’ється о груди стрімчака, так і перший приступ орків відкотився від синіх щитів.
- Вперед, - скомандував Елронд, - до Гори Року.
І військо елдар рушило, Крок за кроком прорубуючи собі шлях у чорному морі.
- Воронве. - Алгеліон проштовхався до сіндара. - слідкуй за дворфами. Вони відстають. А ті, що опинилися затиснуті між скелею та нашим правим крилом, скоріш не б’ються з орками, і відпихаються від них.
Погляди синдара та нолдора зустрілися.
- Ясно, - кивнув Воронве, - матиму на увазі.
- Гаразд, - відповів Алгеліон, і рушив до позиції лучників.
Воронве уповільнив ходу, пропускаючи когорту вперед, і на власні очі переконався у словах розвідника. Шильні ряди дворфів відставали, ніби набираючи відстань для розгону.
- Когорта, - скомандував коваль, - пришвидшити крок. Скоротити відстань до когорти Елронда.
Ніхто не ставив запитань та не сумнівався. Загартовані у сторіччях війни суворі ветерани виконали наказ. Інші і не могли стати під срібну зірку Елронда.
Ніч темнішала, від Ородруіну піднімалися хмари чорного диму та попелу. І хай тіло Саурона щезло, його злий дух міцно тримався у цих землях, а жорстока воля продовжувала скеровувати війська. Підбадьорюючи себе виттям та виском орки пішли на новий штурм ельфійських шеренг.
- Барук Казад! - раптом вигукнули дворфи, - Казад, ай мену!
Але сьогодні цей клич ніс оркам не страх, а радість. В одну мить військо ельфів опинилося в повному оточені, позбавлене шансу на порятунок.
- Арьєргард! - рівним голосом скомандував Воронве, - обличчям назад! Приготуватися до атаки. - коваль зайняв своє місце - Рубай зрадників. A Elbereth!
- Gilthoniel! - відгукнулися ельфи і єдиним рухом стрій розвернувся, зустрівши хірд монолітною стіною щитів.
- Дворфи зрадили нас! - крізь шум битви прорвався високий та чистий голос Глорфінделя.
- Моргот з ними! - відгукнувся Елронд. - ми маємо прорватися до Ородруіну. - і набравши повітря в легені гаркнув так, що його голос долетів до вух кожного елдара - Правда з нами!
- І перемога буде наша! - відгукнувся Ерестер - Феанорінги! Проб’ємо дорогу володарю!
- Феанор!
- Карантір!
- Перші завжди!
- Келегорм!
Бойові кличі Першого Дому, що стали для орків синонімом слова «Смерть» лунали на різних кінцях поля бою. З лав ельфів вперед виступили воїни, що несли чорні щити зі срібною зіркою Феанора. Сформувавши клин бійці Першого Дому глибоко врізалися у чорну хмару орків.
Ерестер особисто вів тих, хто бився пліч о пліч з синами Феанора та пам’ятав запал його промов. Орки намагалися зупини стрімкий рух звитяжців елдар, та рабам Мороку не ставало на це сил. Знову і знову падали спотворені пітьмою істоти під ударами сяючих мечів. Та хай які майстерні і люті були феанорінги, ворогів було забагато. Пітьма оточила нечисленне ельфійське військо і сунучи з усіх боків. З кожною хвилиною все більше чорних щитів поглинав попіл Мордору. А разом з ним, високо в небі, згасали зірки, поступаючись місцем глупій пітьмі.
Прикінчивши чергового ворога, Ерестер побачив перед собою велетенського, смердючого троля. Примруживши очі, нолдор атакував. Його рухи були блискавичні, а удари безжальні. Яскравий меч глибоко пірнав у кам’яну плоть темної почвари. Та Моргот постарався створюючи цих проклятих істот живучими. І хай скільки наносив ударів ельф, троль всеодно заносив палицю для удару. Задавалося ця жива купа каміння просто чекала коли елдар втомиться. Та от палиця глибоко вгризлась у те місце де мить тому стояв ельф. Ерестер скористався затримкою та наніс останній удар, в який вклав всю свою силу і лють. Та меч надто глибоко увійшов у тіло, застрягши у гранітних кістках почвари. Елдар не встиг увернутися від останнього удару помираючого троля.
Над полем ще лунав клич вояків Карантіра. Кілька звитяжців які намагалися перед смертю вбити якомога більше ворогів. А в небі згасла ще одна зірка - Ерестер назавжди покинув Середзем’я.
Потужні удари дворучних секир дворфів знову і знову опускалися на прикрашені різними гербами шити сіндар, намагаючись зламати стрій. Ельфи відповідали блискавичними ударами яскравих мечів, намагаючись дістати не надто розторопних ворогів. Колись давно Воронве був ковалем, і його руки звикли до гарування. Та зараз важкі удари гнули сталь не молотом, а мечем. І ельф радів, бачачи як лускають та ламаються обладунки зрадників. Лють і образа неподільно володіли його душею.
Та все ж він усвідомлював - доля ельфів вже вирішена. Все що лишилося це дати Елронду можливість завершити справу і дійти до Ородруіну. Тож коли дворфи подвоїли зусилля, намагаючись перекинути шеренгу ельфів, елдари зробили крок вперед, ламаючи атаку хірда. Воронве рубав ворогів несамовито та відчайдушно, як і решта сіндар. Кров’ю сплачуючи кожний крок Елронда.
Душа Воронве ще палала бажанням битись, ще рвалася у перед. Та тіло і броня здалися під натиском двох списів. Але сіндару стало сили зробити ще один крок. І перш ніж згасла чергова зірка коваль наніс ворогу останній удар під яким луснула морійська броня.
Золоте волосся князя Глорфінделя злиплося від чорної крові орків. Він важко дихав, а руки гули від напруження. Та часу на перепочинок не було. Озирнувшись він побачив, що сіндар протримались достатньо довго і нолдорське підкріплення зім’яло шеренги дворфів. Але це не міняло картину бою. Сили елдар танули під натиском Пітьми. Від відчаю Глорфіндель ледь не заричав. Невже для цього повернули його назад? За що? За що він має знову пережити крах надій та мрій?
Перед його очами постало видіння з сивої давнини. Прекрасне місто, охоплене вогнем та панікою. Нечисленні захисники все ще трималися, але битва була програна. Зрада поставила хрест на майбутньому Потайного Міста. Треба йти звідси, рятувати жінок та дітей. І голова Дому «Золотої квітки» повів біженців таємною тропою геть з приреченого Гондоліна. Та дорогу заступив багровий жах, дух вогняної пітьми.
Дим давно згаслих пожеж розтанув і перед Глорфіндейлем постав інший ворог на новому полі, де змагалися відчай та надія. Полководець Саурона, чорний Бука-Бей Багатур, ударом велетенського ятагану ледь не навпіл перерубав ельфа і рушив вперед на Елронда. Глорфіндейль стиснув зуби. Знову зрада змушувала його ризикнути своїм життям заради іншого. Але цього разу все інакше. Змагаючись зі могутнім ворогом він не рятуватиме тінь надії. Цього разу на кону остаточна перемога. І на зміну люті прийшов спокій. Ось для чого його повернули з залів Мандосу.
- Дякую, - сильний та чистий голос Глорфінделя стрілою вдарив у небо, - дякую за цю можливість.
Казали, що Бука-Бей Багатур не орк, а маяр. Первинний дух, настільки просяклий злобою та ненавистю, що тіло його перетворилося на огидну подобу орчого. Що ж не вперше Глорфіндейлю перемагати майярів, спотворених піснею Моргота. Велетенський «орк» заніс ятаган для удару в спину володаря ельфів, та сяюча постать золотоволосого князя заступила йому дорогу.
Двоє воєвод зустрілися у блискавичному поєдинку, де сила змагалася з силою, а вправність з вправністю. Шалений двобій що злився у вибагливий та блискавичний танок Смерті. Пірнувши під черговий удар, Глорфіндель всадив меч під пахву і легко продовжуючи рух крутнувся на одній нозі і відтяв голову темному маяру.
Кажуть, перед смертю зірка спалахує яскравіше. Можливо і так. Отримавши потужний удар сокирою у спину, Глорфіндейль підняв очі у небо і побачив, що там поменшало ще на одну зірку.
Лінн хотіла втекти. Все її єство кричало:«Тікай!» Але Елуі наче не помічав, що все вже кінчено, і продовжував грати відаючи пісні усі сили. Невже він не розуміє? Невже не бачить? Аж раптом дівчина усвідомила - розуміє. Там внизу, попре все, ще залишилися вояки у синіх плащах, які продовжували бій. Елдари, які все ще вірили у диво і яким так потрібна підтримка. І дзвінкий дівочий голос знову врізався чорні хмари попелу.
Але Пітьма вже впала на поле накривши собою надію. Лінн нічого не відчула, а Елуі лише краєм ока помітив, що сталося з коханою перш ніж йому самому прохромила спину морійська зброя. Молоді дворфи, що так страждали від жадоби золота, зараз палали жадобою крові. І рубали знову і знову, перемішуючи попіл з кров’ю. Одразу дві зірки заплющили очі, не в змозі на це дивитись.
Алгеліон напружив м’язи, та руки більше не слухались. Стріла ніяк не хотіла лягти на тятиву, і розвідник усвідомив, що натягнути лук сил вже не стане. Тому зціпивши зуби, він дивився як дворфійка з лікарською сумкою кілька разів вдарила Еленель в живіт. Алгеліон хотів попередити едарський обоз, сподівався дати шанс втекти бодай лікарям. Та не зміг.
Ельф опустив погляд на вістря болтів, що стирчали з грудей і ледь не заплакав. Він пройшов складний шлях. Дав найстрашнішу присягу. Втрачав і виживав. Бився і перемагав. Невже це все було дарма? Невже не було ніякого шансу перемогти? Алгеліону не шкодував власного життя. Він сотні разів вислизав з пазурів смерті, лише для того аби продовжувати бій. Але завжди знав, що йому судилося померти за крок від остаточної перемоги над Морготом. Це поле не схоже на поле перемоги, то ж він має вижити.
Алгеліон не раз бачив битви, що програвались церез зраду слабких. Але ця була найтяжча. Дворфи роду Даріна. Він до самого останнього моменту не вірив Воронве. Виявилося - дарма. Ельф окинув поглядом поле бою і посміхнувся. Розправившись з ельфами, орки кинулися добивати дворфів. Коротуни щось вигукували та махали руками, але що вони очікували, домовившись з Ворогом? Нагорода тим, кого використовувала Пітьма, завше однакова. Оминула ця доля лише кількох дворфів, яких заступила морійська принцеса, розмахуючи Сауронівським кільцем. От же все було марно?!
І тут Алгеліон зрозумів, що ніде не бачить Елронда чи його тіла. Он там пішов на прорив Ерестер. А отам впав Глорфіндель. Але володаря ніде не видно. Аж раптом, за спинами орків з повітря впав щит Елронда. Алгеліон напружив зір та нічого не побачив. У повітрі з’явився та впав у попіл шолом Елронда. Зайняті знущанням над померлими орки цього не помітили, а дворфи надто боялися, що стануть наступними, аби роздивлятися пейзажі. Алгеліон знову поглянув на щит, потім на шолом. І збагнув, куди прямує повелитель Імладрісу.
- Так, володарю, … я не дарма присягнув саме тобі. - прошепотів ельф насміхаючись над Смертю, що вже втомилася чекати. - Битву ще не завершено. Давай, вперед!.. От тільки як ти став невидимим?
В останню мить зір ельфа, що бачив Безсмерні землі проковзнув павутинням тіней та відкрив фігуру, що крокувала крізь чаклунський туман. На мить Елронд озирнувся. Коли їх погляди зустрілися, Алгеліон посміхнувся та кивнув. А потім підняв очі вгору і побачив, що на небі лишилася усього одна зірка, але най яскравіша. Еаренділ - той що дарує надію.
Озирнувшись на бойню, Елронд стис зуби. Але він відчував, що ніхто з тих, хто віддав сьогодні життя не звинувачує свого повелителя. Елронд побачив їх. Тіні, що потроху танули серед поля смерті. Тіні з суворими поглядами. Тіні, що покладали усі надії лише на нього. І він не підведе своїх підданих. Своїх друзів.
- Невже невидимість це все, що ти бажаєш? - просичала чорна постать поряд.
- Для початку цього досить, Саурон. - промовив володар елдар, вклавши меч у піхви.
- Це кільце не коритиметься тобі, якщо я побажаю. Наприклад, зроблю тебе знову видимим. І мої орки розірвуть тебе на шматки.
- Але зараз це кільце і є ти, - примружив очі Елронд. - чи не так?
- Тож ти розумієш, що моя влада над ним абсолютна - зло посміхнувся Саурон.
- Воно в мене на руці.
- І ти не зможеш його зняти, навіть якщо сильно захочеш. - посмішка Саурона стала ще ширшою.
Елронд відчув, як золотий обруч сильніше стягнув вказівний палець, до крові порізавши шкіру.
- Я не збирався. - спокійно промовив ельф.
- А що ти збирався робити? - у голосі Саурона прорізалися нотки цікавості.
- Оглянути володіння. - легко відповів Елронд.
- Але навіщо для цього невидимість? - здивувався Саурон.
- Не хочу, аби нам заважали.
Почувши це, тінь залилася сміхом, який відгукнувся рокотом Ородруіну.
- Звісно ж -, радісно промовив Саурон, - в тебе в руках сила, що одного дня підкорить усе Середзем’я. Ти вже бачив, як сила Кільця торкнулася елдар. Як підкорила дворфів. Ти можеш відчути, як мацаки тягнуться до людей. Дев’ятеро шляхетніших витязів Нуменора скоро отримають кільця людей. Ти відчуваєш це - владу, що мріє впасти тобі у руки. Лише візьми її.
- Цікаво, - посміхнувся Елронд.
Так двоє і крокували мертвою рівниною. Тінь Саурона розповідала, відповідала на запитання та обіцяла. Обіцянок було найбільше. А ельф слухав та вперто крокував уперед, сховавши у найглибший куточок душі сподівання, що Саурон не помітить куди саме вони їдуть. Та нарешті ельф ступив до печери яка дихала жаром.
- Тож ось полум’я яке створили Кільце? - промовив елфійський володар, поглянувши вниз на кипучу кров Арди.
- Що ти замислив? - здригнулася Тінь, починаючи розуміти до чого хилить елдар. - ти не зробиш цього!
- Відповідай!
Елронд стис кулак і Саурон скривився. Та нарешті просичав:
- Так, це тут.
- Що ж, - кивнув ельф, - добре.
- Це безглуздо! - вигукнув Саурон. - Лише уяви, яким ти можеш зробити світ. Повним квітучих лугів та тінявих лісів. Зможеш відчистити струмки, наповнити їх чистою дзвінкою водою. Зможеш вилікувати спопелінні пустелі. Лишень уяви, яка буде щаслива Келебріан, жити у такому світі.
Саурон промовляв і перед поглядом Елронда поставали прекрасні картини чистих ланів та густих лісів, які пестило лагідне сонце. Виблискуюче смарагдом Середзем’я серед лазурі океанів. Елронд посміхнувся цьому ведінню.
- А знаєш, ти правий, - погодився елдар з Єдиним Кільцем на пальці, розвернувшись спиною до провалля.
Саурон задоволено кивнув та вказав на вихід.
- Почнемо озеленення з Мордору?
Тиск кільця ослабнув і Елронд промовив:
- Світ обов’язково стане таким. - і тут Саурон збагнув, що його надурили, а Ельфінід, стрибнувши спиною у річку лави, вигукнув. - але вже без нас!
- НІІІ!!! - заволав Володар пітьми і цей крик вирвався за межі світу тіней та гуркотом грому прокотився до дальніх кордонів Мордору.
Елронд впав у кипучу лаву і тільки відчувши як палає шкіра на правій руці, розслабив кулак. Вивільнена сила кільця рвала на шматки Рокову Гору, знищуючи все у Мородорі. Земля гула та здригалась, ніби помираюче у страшних муках тіло. Та попри страшний біль, що пронизував усе тіло, Елронд лише полегшено видихнув - він впорався.
А на небі згасла остання зірка. Найяскравіша. Даруюча надію зірка Еаренділя. Колись батько Елронда взяв сільмарили в останніх феанорінгів та відплив до Валінору, благати про порятунок. Тоді допомога прийшла і впала цитадель Моргота. А Еаренділь піднявся на своєму човні в небо, аби дарувати надію тим, кому ще доведеться пройти шляхами втрат та поневірянь. І ось його син, Елронд Ельфінід, наймолодший з ельфійських володарів, закінчив війну проти Зла. Він знищив спадкоємця Моргота - Саурона Гортхаура. Може десь ще переховувались пагони зла та темні почвари та немає тепер того хто міг об'єднати їх усіх проти вільних народів Середзем'я.
На небі згасла остання зірка. Але не поглинена пітьмою, а лише тому, що настав час поступитися місцем світанку нового дня. Чистішого та яскравішого. Дня, що несе нове життя Світу.