Я мрію про час, коли можна буде не думати про війну, про безчесні суди, про ментів, що втрачають залишки совісті, втішаючись вседозволеністю власного становища, про політичних та інших блазнів.
Мрію про цифровик, на який фотографуватиму не тихарів та тітушок, не хлопців з ампутованими кінцівками, а білченят серед осіннього листя, вуличних музик, бабусь з натрудженими руками та землею під нігтями, дідусів із добрими очима, пасовища худоби десь біля західного кордону країни... Мрію про подорожі без думки про відсутність морального права на це, що наздоганяє тебе скрізь.
Чесно.
Я не хочу в історію, не хочу в телевізор, не хочу в кабінети із важливими паперами та дорогим меблюванням. Не хочу подвигів, хіба, таких, про авторство котрих ніколи не стане відомо.
Хочу будиночок під Карпатами, коника та великого собаку на подвір'ї. Хочу багато часу, сил і натхнення для навчання та творчості.
Але я просто не уявляю, як можна це втілити, несучи на собі тягар несплаченого боргу перед власною совістю.