Apr 25, 2014 02:43
Матінко, як же я скучила
За лісами, полями, за горами.
Люба, скільки ж я дихала
Упівсили, легенями хворими.
В метушні я тісній, непотрібній
Все кидалась із сторони в сторону,
І у стіни бетонні впираючись,
Я ридала, не знаючи сорому.
Хоча ні, не ридала, не зовні,
То душа все стогнала від болю,
Не знаходячи спокою в спокої
Та не знаючи волі на волі.
Я забула, як пахнуть дерева,
Як на сонці трава зеленіє,
І як п’яти роса обпікає,
І як серце на мить ціпеніє.
Як же довго жила я у темряві!
Може рік, може два, може сотню.
Ти розраду дала мені, матінко,
І з тобою мені не самотньо.
Я втомилась від люду сліпого,
Де найзрячіші найнезрячі,
Й вміють чесними бути лиш діти,
І на всьому є цінники наче.
Ой, мені би так вічність сидіти,
Притулившись обличчям до дубу,
Його дихання чути спокійне
І кору відчувати грубу.
Не потрібен мені гамір вулиць,
Не цікаві нещирі промови.
Лиш тебе мені б слухати вічно,
Лиш твою б впізнавати мову.
земля,
вірш