осідає на дно...
А все-таки я Вас любила...любила...любила.
І це не минає, хіба осідає на дно...
Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила -
І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино.
Ви колір дали моїм мислям, а образам - тіло,
Зоставшись - лиш шумом, як море у мушлі в ушу...
А як там насправді було - то яке кому, Господи, діло!
Важливо - як буде.
А буде - як я напишу.
О.Забужко.