Ще трохи про осiнь....
- Чи зможете зрозуміти,- питав мій батько,- розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baisse, шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виводить поза замкнене коло приреченої досконалості й не може вгамувати болісного надміру. Не дивно, нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалити в наше небо, розгорітися полум'ям над нашим горизонтом, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські і фантастичні хмарні аранжементи, які називають нашою другою, нашою псевдоосінню. Та друга осінь нашої провінції не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантські проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь - то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли зів'яне і згорнеться з шелестом, з'явиться нова та осяйна картина, якусь мить жива і правдива, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи мальовані, і всі панорами з картону, і тільки запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого ґардеробу, повного ґриму і ладану. А в присмерку - великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.
Осінь, осінь, александрійська епохо року, згромаджуюча у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамен, солодкі від мудрости, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт-бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітури всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього - це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон-Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?
У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори, вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.
Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні, і кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним.
У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті - прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле і непотрібне вже пір'я..