Шлях на пiвнiч. Те, про що не розповiсти.
Подорожуючи як колись письменник Радiщев, потягом з Москви до Петербургу, багато спало менi на думку. Багато чи то сновидiв, чи то спалахiв якогось архетипiчного життя нашої напівсвідомості, про які не згадуєш після того, як ранком прокинешся цілком гражданіном не своєї Вітчизни... Слухаючи споквола розмову сусідів-студентів, я дійшов до висновку, що президент не був правий, коли казав, що ми маємо те, що ми маємо. Насправді ми маємо те, що мали завжди.
Пісні козаків про важку долю і загибель на чужині якось дуже нагадуть сучасних козаків, що йдуть служити байдуже кому, чи то цісарю, а чи то султану. А ще думав про жінок, що старанно бережуть свою цноту для своїх козаків.
Пісні. В них все про долю. Вони водночас і пророчи, і історичні.
Із ким асоціюється моя Україна? З Базавлуком, із старим, занедбаним вже кладовищем біля зупинки, з нашою з братом ненею, яка, сама росіянка, прищепила мені довічну любов до країни і мови. Найбільше з нею. Слухаю пісню про мати. Так. Син поіхав поневірятися на чужину. А сам думками в свойому селі, яке, як в одній сербській (адже слов'яни!) пісні, більше самого Всесвіту, про вишні біля хати... І просить стареньку неню згадати про нього, коли вона сяде вечеряти. Коли спадає на думку Вітчизна? Коли чую спів. Коли їду в далечінь і за лісами не бачу обрію. Кожного разу, як думаю про дружину. Чому так забажав Господь, що в ній звелося до купи українське й російське, і одне одному не заважає?
А я думаю про Україну і серце пече шалений біль. І в одночас Росія - це Вітчизна моєї матусі. Певно, ми перевертні... Любити і бути далеко того, що тільки має санс і дає неперевершене відчуття жаги і спраги до життя - повернення додому.
Пісні козаків про важку долю і загибель на чужині якось дуже нагадуть сучасних козаків, що йдуть служити байдуже кому, чи то цісарю, а чи то султану. А ще думав про жінок, що старанно бережуть свою цноту для своїх козаків.
Пісні. В них все про долю. Вони водночас і пророчи, і історичні.
Із ким асоціюється моя Україна? З Базавлуком, із старим, занедбаним вже кладовищем біля зупинки, з нашою з братом ненею, яка, сама росіянка, прищепила мені довічну любов до країни і мови. Найбільше з нею. Слухаю пісню про мати. Так. Син поіхав поневірятися на чужину. А сам думками в свойому селі, яке, як в одній сербській (адже слов'яни!) пісні, більше самого Всесвіту, про вишні біля хати... І просить стареньку неню згадати про нього, коли вона сяде вечеряти. Коли спадає на думку Вітчизна? Коли чую спів. Коли їду в далечінь і за лісами не бачу обрію. Кожного разу, як думаю про дружину. Чому так забажав Господь, що в ній звелося до купи українське й російське, і одне одному не заважає?
А я думаю про Україну і серце пече шалений біль. І в одночас Росія - це Вітчизна моєї матусі. Певно, ми перевертні... Любити і бути далеко того, що тільки має санс і дає неперевершене відчуття жаги і спраги до життя - повернення додому.